В очікуванні поцілунку Монро

За кілька днів кропивничани матимуть нагоду подивитися виставу за п’єсою київської драматургині Ольги Анненко «Поцілунок Монро». Це ніжна, але глибока розповідь про мрії, втрати і силу жінки бути собою. Виставу репрезентує драматичний театр «Різдво» Олександрійського Палацу культури «Олександрійський театр». З цієї нагоди пропонуємо інтерв’ю з його директором Юрієм Біланюком.

– Розкажіть, будь ласка, коротко про історію вашого театру. Як вона починалась?

– Про історію театрального життя в повітовому місті Олександрії Херсонської губернії одним із перших написав автор під псевдонімом «Новий» на сторінках місцевого часопису «Александрійскій Театральный Листокъ», який виходив у 1911 році. Сучасникам важко уявити, що на місці оновленого ПК «Олександрійський театр» наприкінці 70-х – початку 80-х років ХІХ століття знаходилося дерев’яне приміщення, більше схоже на конюшню, ніж на театр, власником якого був Штейнберг. Декорації першого театру були самими примітивними, як за часів Шекспіра. Постійними гостями Олександрії у цей період були Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Затиркевич-Карпинська, Саксаганський, Садовський, Карпенко-Карий та Карпенко-Лучицький.

На початку 90-х років ХІХ століття власником приміщення театру став А.І. Цивчинський, який розвалив старе приміщення театру і збудував нове. Як зазначає «Новий», будівництво проходило без конкретного архітектурного проєкту і плану, без залучення інженера, «на око». Але на вистави тоді збирався буквально увесь повіт.

У 1902 році театр перейшов у власність купця Є.П. Чибісова, завдячуючи якому кардинально змінився. Станом на 1911 рік олександрійський театр вважався одним із найкращих провінційних театрів. Чибісов замінив керосинове освітлення спочатку на газове, а 1906 року – на електричне. Старі декорації сцени замінені на нові, проведена нова декорація театрального залу.

– Коли і з чого (з кого) почалося його відродження?

– З 2000 року заклад переданий у фонд комунального майна міста, підпорядкований управлінню культури і туризму Олександрійської міської ради як міський Палац культури.

У період 2016 – 2017 років була проведена зовнішня реставрація будівлі за ініціативи (на той час) голови Кіровоградської ОДА Сергія Кузьменка. 2021 року рішенням Олександрійської міської ради закладу повернена історична назва – Палац культури «Олександрійський театр». Жодне свято, що відбувається у місті, не проводиться без участі творчих колективів та працівників Палацу культури «Олександрійський театр».

– Хто з відомих акторів грав на вашій сцені?

– На сцені Палацу культури «Олександрійський театр» у місті Олександрія виступали як класики українського театру, так і сучасні зірки сцени та кіно.

У новітній історії після реконструкції театру на його сцені демонстрували свою майстерність народний артист України Богдан Бенюк, уродженець Олександрії Сергій Сипливий (вони привезли нам виставу «Сто тисяч»), а також актори театральної агенції «Те-арт» Анна Кошмал, Дарія Петрожицька, Віра Кобзар, Ксенія Вертинська, Володимир Горянський, Ігор Рубашкін, це і Анна Саліванчук – актриса, яка виконувала одну з головних ролей у виставі «Основний інстинкт» та головна героїня серіалу «Одного разу під Полтавою».
Ці виступи свідчать про активне театральне життя в Олександрії та популярність Палацу культури «Олександрійський театр» серед відомих українських акторів.

– Які творчі сили представляють роботу вашого закладу?

– У нас працюють чотири народних колективи та два зразкових, які відомі не тільки в місті, області, країні, а й за її межами. Це народний аматорський хор «Веселка» (керівник Катерина Помогаєва), народний ансамбль танцю «Віночок» (керівник Наталія Баннік), народний вокальний ансамбль «Перлина» (керівник Віта Кулик), народний аматорський оркестр народних інструментів «Камертон» (керівник Олександр Пилипенко), зразковий театр танцю «Вуличний балет» (керівник Крістіна Андрієнко), зразковий хореографічний колектив «АвантюриН» (керівник Наталія Козинець). Всі колективи є лауреатами міжнародних, все­українських, обласних фестивалів та конкурсів.

– Прошу дещо детальніше про театр «Різдво» – та про роботу над п’єсою «Поцілунок Монро».

– Драматичний театр «Різдво» наш наймолодший коллектив. Ним керує Олена Цивінська.

За майже чотири роки нею поставлено шість вистав. Колектив поділяється на основний склад і підготовчу групу. Переважну більшість репертуару складають казки, але в багажі також сучасні п’єси та класичні твори.

Робота над виставою «Поцілунок Монро» йшла непросто. Образи, які потрібно було обіграти у виставі, виявились не характерними для акторів нашого театру. Було прочитано багато автобіографічних статей про життя американських селебріті тих років, багато переглянуто відеоматеріалів, які допомогли відтворити образи героїв. Так виконавиця головної ролі Діана Семенова одразу, практично з перших слів читки, увійшла в образ Мерилін. Начебто цю роль писали під неї. Так само швидко своє завдання усвідомила Альвіна Куценко, яка грає Юніс, служницю Монро. А от Крістіні Цивінській спочатку було важко. Вона не розуміла, як донести до глядачів образ Смерті, але згодом чудово впоралась. Назар Касьяненко (Пітер Лофтер, коханець і друг Монро) теж знайшов хід перевтілення у наркозалежну людину, зіграв чудово. Психоаналітика Мерилін Монро містера Грінсена грає Олександр Скрицький. Це була найскладніша робота, адже до цієї вистави актор грав лише позитивні ролі. А тут маємо жорсткого прагматика та ще й сексуально збоченого. Над цим образом режисерка працювала чи не найдовше, але роль зіграна гарно.

До речі, пані Олена використала матеріал п’єси, виходячи зі своїх естетичних переконань. Вона прибрала усі зухвалі та непристойні сцени та у фіналі залишила героїню живою.

Пишаємось, що маємо можливість показати цю містичну комедію на сцені театру корифеїв.

– Як і чим живе театр в умовах війни?

– Олександрійський театр нині не просто сцена, а храм надії. Його стіни пам’ятають ще голоси класиків, а нині слухають шепіт нової епохи – війни.

Вистави стали коротшими, декорації скромнішими, але слова – гострішими. Тут не тікають від реальності, тут її переосмислюють. Театр живе завдяки тим, хто не мовчить. Актори, гримери, освітлювачі – кожен став частиною тилового фронту. Вони шиють сітки, збирають кошти, грають для військових і переселенців. І коли хтось із глядачів, витираючи сльози, стоячи аплодує, це не просто вдячність. Це віра. У перемогу. У силу культури. У людину.
І навіть коли над дахом гуде тривога, театр не замовкає. Він лише затихає на мить, щоб згодом заговорити ще сильніше. Бо сцена, освітлена в темряві війни, – це маяк, що веде додому.