«Аналоговий монстр епохи цифровізації»

Ми познайомилися задовго до війни. (Уявляєте, ми використовуємо це порівняння.) Це був рок-концерт. Він назвався Юрою. Прізвище не назвав, подружилися у Фейсбуці. Там він був «Юра Ремонт Комп’ютерів». А вже потім стало зрозуміло, що це Юрій Соломко.

Довірила йому свій зламаний ноут. Ідеально і дуже швидко все виправив. Обмовився: швидко тому, що не було ноутів з фронту. Вони в нього поза чергою. Це – тема для спілкування. Але що ми з ним копнули під час розмови! Цікаво розповідав, яскраво. Називає себе аналоговим монстром епохи цифровізації.

– Перший комп’ютер я відремонтував у 1985 році, – почав спогади Юрій. І далі – цікава історія: – Я тоді працював в СКБ радіозаводу в обчислювальному центрі інженером-електронщиком. Мій товариш в цей час працював начальником обчислювального центру, який обслуговував всю торгівлю Кіровограда. В його центр по рознарядці мінторгу прийшли перші так звані персональні комп’ютери «Роботрон 1715» виробництва НДР. Це катастрофа була! Клавіатура на німецькій мові, моніторчик зеленого світіння, дві дискети на 720 кілобайт. Це були перші такі машини в місті, навчитися на них працювати не було де, все завдяки самоосвіті і плюс інструкція, яку нам дали.

Таких машин прийшло п’ять штук, одна з них поїхала до Олександрії в якусь торговельну контору. Раптом мій товариш просить врятувати його – поїхати в Олександрію відремонтувати комп’ютер. Я здивувався, бо працював на величезній обчислювальній машині, мав специфічний напрямок – зовнішні носії даних. А тут ПК. Він каже, що більше нема кому, що мені довіряє і вірить в мене. Вмовив.

Приїхав я туди, знайшов контору. Жіночка каже, що комп’ютер зламався, нічого не показує. Сів я перед монітором з розумним виглядом, жінка слідкує за кожним моїм рухом, чого я дуже не люблю, коли працюю. Не знаю, з чого почати, але увімкнулася логіка, і я припустив, що справа таки в моніторі. Дивно, що я їхав ремонтувати комп’ютер, а нічого з собою не взяв – ні викрутки, ні пінцета. Розвернув монітор, треба відкрити задню стінку, питаю жінку, чи не знайдеться викрутки. Знайшла. Розкрутив, дивлюся всередину з розумним виглядом. Телевізори я до цього ремонтував, і тут щось схоже. Що ж робити? Раптом трапляється диво: я помічаю на платі запобіжник, а волосок всередині перегорів. Як я зрадів! Згадую, що робиться в таких випадках. Запитую жіночку, чи не знайдеться якогось проводу. Принесла шматок багатожильного. Я обпалив ізоляцію, дістав, скільки треба, обмотав. Настає відповідальний момент. Не пам’ятаю, які молитви я про себе читав, до яких сил звертався. Вмикаю – все працює. Моя «асистентка» зраділа, так посміхалася. Але як радів і посміхався я! Мені тоді було 25 років.

– Юрію, що в ті часи «вміли» комп’ютери?

– Те, що їм «сказали» програмісти. За великим рахунком, комп’ютер – це залізяка з натяком на мізки. Він виконує ті функції, які йому прописані програмістом. ПК в ті часи не були друкарською машинкою. Були якісь текстові редактори, але вони були орієнтовані на певну роботу. Наприклад, треба було ввести величезну кількість цифр з торговельних організацій, комп’ютер все це зліплював в таблицю, цифри обраховувалися, і в підсумку виходила одна загальна, яка мала співпадати з тим, що бухгалтери порахували вручну, на рахівницях. Це типу Excel, який сьогодні добре відомий.

Тоді організації воліли мати свого «домашнього» програміста. Це була мега-важлива і дефіцитна спеціальність. Я теж намагався працювати програмістом, але в мене не вийшло. Треба мати якісь природні, вроджені якості, схильність до цього. Я писав якусь програму, мучився, не виходило. Звернувся до приятеля, каже, щоб я прийшов. Приношу йому дискету, щоб доробив почате мною. А він просить підключити до його комп’ютера відеомагнітофон, бо сам не може з дротами розібратися. Він за п’ятнадцять хвилин зробив те, над чим я корпів тиждень. Я за п’ять хвилин підключив те, з чим він не міг розібратися. Кожен має займатися своєю справою.

– Як діставали в ті часи техніку? В магазині ж не купити, через інтернет не замовити.

– Просто купити стало можливим ближче до середини дев’яностих. А раніше – по рознарядках. Машина, на які й працював, ЕС 1035, яка займала майже цілий поверх, була білоруського виробництва. Деякі виробляли в Німеччині, деякі в Чехословаччині.

Тоді комп’ютери були призначені переважно для бухгалтерів. Організації зверталися до об’єднань, ті до міністерств, далі вже виходили на зарубіжних постачальників. Так і придбавали техніку.

– В дев’яностих роках з’явився легендарний Pentium. Що це за машина?

– Тоді це було досить цікаво, хоч і дорого. В дев’яностих все це почало розвиватися настільки швидко, що деякі фірми в Україні почали закуповувати комплектуючі і збирати комп’ютери. Що стосується Intel Pentium, це просто назва лінійки процесора.

Поясню так. Їздимо ми на іномарках. У когось вона старша, у когось новіша. І тут тобі пропонують пересісти на Мерседес 2024 року. Ти офігіваєш. Сівши туди, ти потрапляєш в інший часовий вимір. Це не машина, це аналог космічного корабля. Я людина консервативних поглядів і вподобань. Я повинен керувати машиною, а не вона мною. Мені треба смикнути за важіль, натиснути на педаль, повернути кермо. Не треба, щоб машина мені щось говорила.

Те саме щодо Pentium. А що було тоді найкозирнішим в комп’ютері? Коли на твоєму системному блоці була заповітна кнопка «турбо». Вона збільшувала швидкість роботи, припустимо з 88 мегагерц до 133-х. Ти натискаєш, швидкість збільшується, і гордість розпирає. Це був Intel Pentium. Коли в мене такий перший з’явився, я ледве не очманів.

– А згодом з’явилися CD-приводи.

– Це була фантастика. Був в моєму житті такий епізод. Мені подобалася одна жінка, дуже хотілося зробити їй несподіваний подарунок. Вона мала автомобіль, в якому був CD-програвач. Я попросив знайомого, в якого було три комп’ютери, щоб записав на диск музику, яку я обрав. І я справив враження своїм подарунком.

Потім вже з’явилися DVD, а згодом DVD-RW, коли можна записати і стерти. Я за цими DVD-RW ганявся, бо можна ж перезаписувати відео. Ми тоді не знали, чи не брали до уваги, що перезаписати можна було обмежену кількість разів.

– Був період, коли люди масово купували DVD-програвачі, бо комп’ютер купити було занадто дорого.

– Я називаю це періодом легкого затемнення. Так, комп’ютер тоді купити було досить проблематично, затратно. А DVD-програвач – половинчасте рішення. Телевізор вже є, і я хочу подивитися щось таке, чого по телевізору не покажуть. Бо й кабельного телебачення тоді ще не було. Дивилися кіно на дисках в обмежений період часу. Це не довго тривало. Сьогодні про DVD-програвачі всі забули. Можливо, у когось валяються, бо викинути шкода: виглядає він добре, але його вже не застосуєш.

– А планшети?

– Я прочитав в одній статті, що вони були створені на стику комп’ютера і смартфона. У цьому проміжку часу хтось додумався зробити меншим, чим в комп’ютері, екран, поставити батарею більшого об’єму, щоб пальцем можна було йорзати по екрану, ще й дзвонити. Зробили. Сьогодення довело неспроможність планшетів. Вони зараз як іграшки для дітей.

– У тебе була майстерня з ремонту комп’ютерів, тепер немає.

– Так, я називав її бункером, бо знаходилася у підвальному приміщенні. Я в цьому підвалі провів одинадцять років. Так, були проблеми з каналізацією, там було сиро, але один мій знайомий сказав, що то було місце, де відпочивала душа. До мене можна було прийти, посидіти, поговорити. У мене був стелаж з апаратурою виробництва СРСР. Музейні цінності. Все роздав друзям.

Довелося відмовитися від бункера, бо роботи стало менше, а оренду платити треба. Та й здоров’я підкачало. Продовжую ремонтувати, але вдома. Ті, хто мене знає, звертаються, радять своїм знайомим. Я ніколи не беру грошей більше, ніж вартує моя робота. Інколи навіть менше. Це не стосується вартості запчастин.

 В 2022 році я у Фейсбуці розмістив рекламу, що для ЗСУ ремонтую техніку безкоштовно. Тоді ще не було стільки ноутбуків з фронту, як зараз. Сьогодні я беру за ремонт якісь кошти, але, повірте, вони набагато менші, ніж ринкова вартість. Мені подобається мій стан, коли багато роботи і коли цейтнот. Хлопці приїхали на кілька днів з фронту, їм треба полагодити ноутбук, я все відкладаю заради цього. Маю показовий приклад з цього приводу. Механік, який обслуговує мою машину, авто для хлопців з фронту ремонтує поза чергою. Через це в нього відпали деякі клієнти – ті, що не розуміли, чому їх в черзі посунули. У мене така ж позиція. Якщо переді мною будуть два ноутбуки: один, за ремонт якого я отримаю непогані кошти, а другий з фронту, однозначно візьмуся за другий. По-іншому я не розумію.

До того ж ринок запчастин стає все більш обмеженим. Раніше був Крим, Донецьк, Луганськ – сильні регіони. Запаси запчастин вичерпуються. Я нещодавно шукав материнську плату для ноутбука, виявилося, що таких всього дві в Україні. Бувають ситуації, що взагалі немає того, що ти шукаєш. І розумію, що від ремонту древніх ноутів треба відмовлятися.

– А який може бути найстаріший?

– Однозначно не відповім. Приходить, приміром, бабуся з дуже старим ноутом, їй не потрібні навороти, просить, щоб він просто працював. Я зроблю. Якщо з таким «мотлохом» звернеться молодий хлопець з тих, кого я називаю «ютуб-майстрами», я йому відмовлю.

– Який зараз настрій? Що далі?

– Настрій, як у всіх. Але скажу таку річ. Коли я проїжджаю повз радіозавод, дивлюся на порожнє дев’ятиповерхове приміщення, думаю: чому там досі не зробили виробництво дронів? Треба кинути клич: чоловіки віком від шістдесяти років, хто вміє тримати в руках паяльник, запрошуються допомагати фронту. Переконаний, що буде багато бажаючих.

Спілкувалися Олена Нікітіна, Віктор Крупський, «УЦ».