Хто такий балетмейстер у сучасному розумінні професії? Це постановник театральних виступів, вистав і балетних вистав. Щоб підкорити глядача, балетмейстер повинен знатися на тонкощах хореографії, володіти організаторськими здібностями, фантазією, оригінальністю думки, мати загострене почуття ритму, музичний слух та постійно поповнювати свої знання.
Цим вимогам повністю відповідає балетмейстерка Мар’яна Опря.
– Пані, вас нахвалюють з усіх боків, а чи могли б ви поставити за наявності ресурсу, скажімо, «Дон Кіхот» чи «Лускунчик»?
– Якщо у сучасній обробці – так. У класичній – років двадцять тому, можливо. Рівно на таку відстань я відійшла від класичного танцю, який був у мене тоді дуже сильний і насичений.
– З чого ж і де ви починали?
– Коли брат записався на танці, він одразу покликав і мене. Хоча мама прагла, щоб я стала музикантом і грала на акордеоні. Так, я чесно ходила у музичну школу, а паралельно займалася народними танцями і класичним балетом. Починала у танцювальному колективі «Мерцишор» у Кишиневі. Я ж родом з Молдови. Танцювала там десять років. При цьому закінчила інститут мистецтв, нині це академія музики, театру і образотворчих мистецтв. Потім розвивалася у мистецтві танцю самостійно, опановуючи джаз, модерн та хіп-хоп.
– Чим же вони вас притягнули?
– Просто мені було цікаво випробувати себе у різних напрямках. Люблю експериментувати. Люблю щось нове. А у дев’яності роки мало хто ризикував вийти за рамки народного, класичного чи бального танцю.
– Потім як склалася ваша кар’єра?
– Потім я пройшла кастинг і десять років пропрацювала в Південній Кореї. Жила в Сеулі і працювала у парку розваг. Звісно, вивчила корейську, а ще англійську. До речі, корейська – одна з найлегших азійських мов.
– Тобто проблем в роботі не було?
– Ні. Люди там чудові, у них дуже висока працездатність. На жаль, у нас такої не спостерігається. А ще вони уміють концентруватися на поставленій меті. Скажімо, немає у тебе високого таланту, але якщо кореєць поставив собі завдання, він буде працювати з ранку до вечора і досягне його потом і кров’ю.
– Отже, з Кореї ви переїхали до України…
– Спочатку я зустріла там свого майбутнього чоловіка. Ми познайомились, закохались. Потім він перевіз мене сюди, у своє рідне місто.
– Ваш чоловік теж має відношення до мистецтва?
– Так. Спочатку він займався тільки бальною хореографією. Він з першого набору Ігоря Машина. Потім перейшов у «Конвалію». Потім створив свою студію, а потім вже потрапив до Сеулу.
– Як складалося життя тут, на новому місці?
– Складалося дуже важко, тому що я кожні три місяці виїжджала до Молдови. На роботу певний час ніхто не хотів брати… З подякою згадую Віталія Завіну, а також Олега Спінула, які дали можливість працювати педагогом в «Конвалії». Звідти почався мій підйом як хореографа. Через дев’ять чи десять років мене запросили на роботу в академічний обласний музично-драматичний театр. Я дуже боялась. Але пройшла випробування, а згодом звикла. Хоча на початку через три з половиною роки, не витримавши навантаження, пішла. Через три роки мене знову запросили. І ось уже протягом десяти працюю балетмейстеркою.
– Пригадайте, будь ласка, свою найпершу постановку.
– Це «Буратіно». Ми працювали над виставою разом з Євгеном Васильовичем Курманом. З ним же ставили мюзикл «Сорочинський ярмарок». Це була крута робота, я її донині згадую. Загалом я зробила вже приблизно сорок вистав. І це без концертних програм.
– Яка атмосфера панує в театрі імені Кропивницького – дружня, нормальна, творча?
– Творчість не може бути нормальним і стабільним процесом. У мене бували розбіжності. Але тільки в роботі над постановкою. В інтриги я не влізаю, це не моє. Я нервую лише коли не можу досконало виконати поставлені завдання. Робота хореографа дуже специфічна і напружена.
– З чого у вас починається робота над хореографією майбутньої вистави? Ви вчите акторів рухатись в танці у відповідних місцях?
– Вона починається з постановки завдання. Навчати? Актор повинен знати і уміти все – танцювати, співати, жонглювати, помирати, закохуватись… Так, це важка праця. Адже театр, синтетичне мистецтво. Якщо актор цього не робить, то має задуматись, навіщо він прийшов у цю професію. А мені для початку треба «зайти» у мізки режисера, зрозуміти його бачення, а потім втілити на сцені. Так у «Лісовій пісні» лише за два тижні мені вдалося поставити 28 номерів. А якщо пригадати роботу над п’єсою «По ревізії» у Театрі Сатири, то найбільше довелося попрацювати з Олександром Теслею, який казав: «У мене дві ноги ліві». Але ж і він затанцював…
– На чому тримається сучасна хореографія?
– На тому, що є в голові у кожного окремого балетмейстера. Як я її бачу і розумію у даний час – це тільки моя сучасна хореографія. Загалом це синтез усіх напрямків. Вузькопрофільної хореографії нині майже не залишилося. Проте в театрі імені Кропивницького ми зберегли доволі багато класичних українських танців. Хоча додаємо в них іноді сучасні елементи. Це можна побачити на прикладі «Наталки Полтавки». Але я розумію, що не в праві нав’язувати свій підхід, тому все погоджую з режисером. Буває важко знайти точки зіткнення і досягти компромісу. Але ми цього досягаємо.
– Ви на запрошення ставите хореографію і в Муніципальному Театрі Сатири. Чим ця робота відрізняється від роботи в театрі імені Кропивницького?
– Романа Бутовського як творчу натуру широкого профілю знаю дуже давно. Тому, коли він створив новий театр і запросив мене на окремі постановки, одразу погодилась. З ним легко працювати тому, що він дає більше свободи для втілення поставлених завдань. Певно, він довіряє моєму досвіду і таланту.
– Яка з двох зроблених спільно вистав вам більше до вподоби?
– Я не можу їх порівнювати. «По ревізії» і «Мазаль тов!» просто настільки різні, в кожній є своя родзинка. Кому подобається українська класика, іде на виставу «По ревізії». Кому подобається єврейська п’єса, будь ласка…
– Щодо єврейського танцювального орнаменту у виставі «Мазаль тов!». Ви, певно, якось ознайомились з хореографією єврейського танцю?
– Мені поталанило, коли ми з чоловіком почали відновлювати ансамбль єврейського танцю «Яхад». Ми виграли грант і за п’ять років відновили програму, пошили костюми і почали виступати в містах України. Тому єврейський танець для мене не новий. Але з початком війни все зійшло нанівець.
– Ви нещодавно повернулись з Італії. З чим пов’язана ця поїздка?
– Почнемо з того, що майже десять років тому ми з чоловіком створили дитячу студію танцю «Авангард». Вона працює при Будинку культури радіозаводу. За три роки колектив отримав звання «Зразковий». Саме з цими дітками ми виступали з концертами в Італії на підтримку ЗСУ. Дякую за це Олександрі Ткаченко, керівниці ансамблю «Аеліта», яка запросила нас у проєкт «З Україною в серці». Дитячі виступи завжди користуються великою увагою публіки. Як і в минулі роки, коли ми показували українське мистецтво у Польщі та Греції, цього разу на концертах побували і місцеві жителі, і українці-біженці, і мігранти. Один з італійців був настільки зворушений, що обдарував усіх дітей солодощами. В Болоньї, наприклад, концерт був для тих наших військових, які там оперуються і проходять реабілітацію.
До речі, ми знову проводимо набір в студію і запрошуємо дітей віком від чотирьох до десяти років. Маємо висококваліфікованих педагогів, які можуть допомогти дитині розкрити свої здібності в усіх напрямках хореографічного мистецтва.
– Чим ви ще захоплюєтесь окрім хореографії? Можливо, маєте якесь хобі?
– Я б з радістю знайшла собі хобі, але на це часу абсолютно не вистачає. Буває, що протягом трьох місяців працюю взагалі без вихідних. Дуже вдячна за розуміння своїй свекрусі, яка готує нам їжу і смачно годує. Чоловік мій теж крутиться на двох роботах. А це тому, що працівники культури у нас не в пріоритеті.
– Як у вас народжується образ майбутнього танцю?
– Якщо мені його не пропонує режисер, то я сама бачу його малюнок. Головне, щоб навколо була тиша. Я вмикаю музику, відчуваю ритм і… Далі – називайте це дивом чи творчим польотом – просто народжується танець.
– Яку музику полюбляєте слухати?
– Вітні Х’юстон, Селін Діон, Мерайя Кері, «Куін».
– Чого б ви побажали нашим читачам і вашим глядачам?
– У цей нелегкий час хочу побажати нам всім перемоги і миру. А це можливо, якщо ми всі будемо жити з Україною в серці.
Проєкт на рейках