Вже із офіційного повідомлення про загибель на війні олександрійця Дмитра Федоренка (7.10.1978 – 10.05.2024) випливає, що він був незвичайним: закінчив з відзнакою Одеську морську академію, за декілька років служби у цивільному флоті побачив світу, володів трьома іноземними мовами.
– Я називала Діму Гуглом, а він не хизувався освіченістю, начитаністю, скромний був, – каже Світлана Левченко, яка прожила з Дмитром у щасливому, хоч і не оформленому в РАГСі шлюбі сімнадцять років. – Діма – не один такий освічений в своєму роду. Його дід по матері, Варфоломійчук, працював директором Костянтинівського вугільного розрізу. Інший дід, Михайло Федоренко, теж був шанованою в місті людиною, пройшов війну. До речі, Діма взяв на війну його військовий квиток як талісман. Надіявся, це збереже життя. Хоча незадовго до загибелі сказав мені, що, мабуть, не повернеться…
Світлана переходить на плач, а через кілька хвилин продовжує:
– Діма трирічним уже читав. Його з ясельної групи водили в старшу, щоб почитав казки. Школярем брав участь в олімпіадах з фізики, географії, історії. Школу закінчив з відзнакою. Далі – навчання в Одеській морській академії, служба у цивільному флоті. «Лише в Південній Америці не побував», – казав. Ми познайомилися, коли він після смерті своїх батьків уже повернувся в Олександрію. Це було 2007 року. Ми сподобалися одне одному. Правда, Діма, дізнавшись, що в мене – двоє дітей (молодшому, Артему, було три роки), трохи злякався. А через кілька років сказав, що не уявляє життя без Рустама й Артема. Ставився до них як до рідних дітей. Водив їх у футбольну секцію. Рустам – воротар, Артем – нападник. Розписуватися ми не стали. Вважали це не важливим. Діма казав, що я йому – і дружина, і друг. Хоча небагатослівним був, мовчазним, на відміну від мене. Ми доповнювали одне одного. І з тещею, моєю мамою, Діма ладив.
За словами Світлани, Дмитро мав дуже теплі стосунки з родичами по матері – бабусею Нелею, тіткою Мариною і її дочками Мар’яною та Дашею.
– Тітка і її дочки мешкають в Америці. Неля Миколаївна якийсь час проживала в них, потім повернулася в Україну, в Олександрію. Ми з Дімою її й доглянули до смерті. Неля Миколаївна була однією з найближчих Дімі людей. Він і виріс біля неї й діда. Неля Миколаївна згадувала, як казала йому, малому, щоб погрався з однолітками, а він відповідав: «Бабусю, ти мені як мільйон друзів». Коли почався Майдан, Неля Миколаївна сказала, що буде війна і доведеться воювати. Так і сталося, – Світлана знову плаче.
Далі – про війну.
– Діма розумів, що його як офіцера запасу мобілізують. І все ж повернувся з Польщі, куди перед війною поїхав на заробітки. Повернувся, щоб бути поряд з нами. Від мобілізації не ховався. Мобілізували. Підготовку пройшов у Львівській області. А потім чотири місяці розказував мені, що служить у Вінниці, окопи копає. Я й вірила. Поки не розповіла одному знайомому: «У Діми все добре. Він у Вінниці, окопи копає». Той не повірив: «У Вінниці? Чотири місяці окопи копає? Та він уже всю Вінницю перекопав би!» Після цієї розмови телефоную Дімі. Він зізнається, що воює на Харківщині. Каже, не хотів мене засмучувати.
Діма служив замполітом. Якщо хтось не хотів іти в бій, Діма переконував: треба. Потім їх перевели на Луганщину. Як випадала можливість, Діма телефонував. Цікавився, як ремонт у квартирі просувається. Не скаржився ні на що. Казав, що усім вони забезпечені. Правда, скучав за домашньою їжею. Йому смажені курячі крильця подобалися. Про війну не розповідав. Двічі приїздив додому – давали короткі відпустки. Діма змінився під час війни. Не такий мовчазний, як раніше. Незадовго до загибелі сказав мені, що може й не повернутися.
Коли у травні торік у двері квартири постукали і запитали, чи вдома Світлана Олександрівна, я зрозуміла: прийшли з поганою звісткою. Насправді я – Олексіївна, але у документах у військкоматі мене записали як Олександрівну. Потім був похорон. З фронту приїхали Дімині товариші. Втомлені, з бородами. Їх відпустили з того пекла. Розповідали, яким надійним був Діма. Я запитала, за яких обставин він загинув. Хлопці не хотіли, але дещо розповіли. Діма перед тим, як загинути, поклав багато ворожих солдат. Далі ворог застосував артилерію – і все… Побратими привезли Дімині речі. Серед них – дідовий військовий квиток. Згодом мені зателефонував Дімин побратим і розповів, що у тому бою вижив з товаришем завдяки Дімі. І на роковини Діминої смерті приїздили його фронтові товариші. Я знову почула багато добрих слів про чоловіка.
Ходимо до Діминої могили на військовому кладовищі. Я, сини, невістки. Миємо пам’ятник, кладемо цукерки. Пам’ятник я замовила без архітектурних надмірностей. Діма не терпів пафосу, претензій на красивість. Спілкуюся з його американськими родичами, вони підтримують мене. У лютому їздила в Кропивницький, Райкович вручив орден «За мужність» третього ступеня, яким посмертно нагороджено Діму. Бережу і орден, і нагрудний знак – нагороду від частини, теж посмертну.
Безоплатна юридична допомога для переселенців на Кіровоградщині: куди звертатися