Рвався до своїх хлопців

На знімках Андрій Шевченко – привітний, усміхнений. Навіть на тих, які зроблено на війні. Разом з тим, це – обличчя чоловіка досвідченого й відповідального, який пройшов великі випробування. І справді, життя його не було безтурботним. Воював в АТО, підірвав там здоров’я. На початку великої війни кинувся у військкомат. Приховав інвалідність, мобілізували. Далі – тяжка травма на службі, лікування, фронт, поранення, хвороба, демобілізація. Помер 47-літнім. Непоправної втрати зазнали батько, дружина, сестра, діти. Поховали Шевченка в рідній Олександрії на Кіровоградщині.

Розповісти про цього незвичайного чоловіка «УЦ» попросила Світлану Шевченко, яка прожила з ним у щасливому шлюбі майже десять років. Найперше запитання до неї: як познайомилися?

– У соцмережі. Це було 2016 року, Андрій тоді служив в АТО. Написав мені: «Така гарна дівчина, ще й з мого міста». Так, ми обоє – олександрійці. Перший час спілкувалися телефоном. Мені сподобався його голос. Голос надійної людини. Хотілося якнайшвидше побачитися. Через тиждень після знайомства приїхав в Олександрію. Я зрозуміла: це – доля. Добрий, щедрий, останнє віддасть, якщо треба. Служив у 53-тій окремій мотопіхотній бригаді імені князя Володимира Мономаха. Воював в Авдіївці, в Зайцевому, де тільки не був… Мав нагороди, пишався ними. З побратимами спілкувався до останнього. 2016 року демобілізувався через незадовільне здоров’я, йому призначили інвалідність, пов’язану із захистом Батьківщини. У мирне життя повернувся ще з й порушенням сну. Не міг заснути без заспокійливих таблеток.

Світлана розповідає, що 2016 року вона й Андрій одружилися, повінчалися, цей шлюб був другим для кожного. У першому в нього народився син, Станіслав. У неї – Євген і Данил. За словами Світлани, трапилося диво: Андрій одразу подружився з Євгеном і Данилом, які підлітками були, вона – зі Станіславом, який саме вступав в університет у Києві.

– Ми ніби знали одне одного сто років. Андрій захотів усиновити Євгена й Данила. Євгена, молодшого, усиновив, дав йому своє прізвище. Данил досяг повноліття, й суд відмовив в його усиновленні.

Ми купили будинок, це була Андрієва мрія. Посадили кілька десятків туй, Андрій засіяв газон, встановив на подвір’ї турнік і бруси, йому подобалося займатися фізичними вправами. Все як хотів. Машину купили. Жити й жити б. До АТО Андрій працював на стадіоні «Аметист», і його в Олександрії знало багато людей. Ідемо, бувало, містом, а з ним вітаються чоловіки, які в дитинстві на «Аметисті» футболом займалися.

Звісно, Світлана пам’ятає початок великої війни.

– П’ятого лютого 2022 року ми з чоловіком повернулися з Польщі, де були на заробітках. А 24 лютого – повномасштабна агресія. Андрій зранку обдзвонив друзів, з якими воював в АТО. Того ж дня пішов у військкомат. Я відмовляла: «В тебе ж інвалідність». Та хіба його зупиниш! У військкоматі сказали, що його можуть взяти тільки в 53-тю бригаду. «Чекай, подзвонимо», – пообіцяли. А йому не сидиться. 25 лютого пішов записуватися в територіальну оборону. Про свою інвалідність не повідомив. Побоювався, що не візьмуть. В тероборону Андрія взяли охоче – їм потрібні чоловіки з бойовим досвідом. Кілька днів Андрій брав участь у патрулюваннях в Олександрії, після чого поїхав у відрядження у Вінницьку область. Там і потрапив у страшну ДТП. Це було 27 лютого. Мені зателефонували з гайсинської лікарні: «Ваш чоловік у нас. Черепно-мозкова травма, переломи черепа й ноги». Я злякалася. На четвертий день його переправили в олександрійську лікарню. Найважчий був перший тиждень. Андрій не міг підвестися з ліжка, тримати ложку. Втратив пам’ять. Я з дітьми доглядала за ним. Днював і ночував біля Андрія і його батько. Нарешті Андрій почав ходити на милицях, впізнавати знайомих. Але проблеми з пам’яттю лишилися, те пам’ятає, те – ні. Нам, близьким, було тяжко бачити це. А він рвався на службу, до своїх хлопців. І через кілька місяців після аварії, в червні 2022-го, його взяли в стрій. Пройшов медобстеження, ВЛК визнала обмежено придатним. Андрій вдавав із себе здорового, казав, що нічого не болить. А насправді нога не згиналася, не міг присісти.

Бригада територіальної оборони, в якій служив Андрій, воювала тоді в Запорізькій області. Далі – Херсонщина, Донеччина.

– Як випадала можливість, чоловік телефонував нам, писав повідомлення. Я йому відправляла посилки. Станіслав з дружиною Мариною організовував збори грошей на підтримку військових, зокрема й свого батька. На початку 2023-го Андрій хотів перевестися в спецпідрозділ Kraken, але не вдалося: складаючи в харківському навчальному центрі іспит з бігу, пошкодив ногу, після місяця «на лікарняному» повернувся до своїх хлопців на херсонський напрямок. Улітку 2023-го Андрію дали відпустку. Приїхав змучений, злий, переживав за своїх хлопців. Частувала його стравами, які любив, – окрошкою, холодцем. Чоловік казав, що смачно готую. Відпочив трохи, і знову на війну. У листопаді, 9 числа, його поранило. Це сталося у селі Старомайорському Волноваського району Донецької області. Андрій і ще п’ятеро виконували бойове завдання. Пішло шестеро, повернулося троє. Андрія поранило в руку, ногу і шию. Першу допомогу надали в стабпункті, після чого відвезли в запорізьку лікарню. Ми із сином до нього туди поїхали. Андрій переживав через загибель побратимів. Запорізькі лікарі чоловіка підштопали й відправили в Кропивницький, у Маріупольський військовий госпіталь. Там дуже гарні лікарі. Зашили йому руку, але її функції повністю не відновилися – перебито нерви. Доліковуватися відправили в Олександрію. Мешкав удома, а в лікарню ходив на перев’язки, на процедури. Виникла слабкість у тілі, хоча аналізи показували, що серйозних проблем немає. А командири телефонували: «Доки лікуватимешся?» Поїхав на службу. У Запоріжжі пройшов медобстеження. ВЛК видала висновок: придатний до служби в тилу, в частинах забезпечення, в ТЦК. Їхню бригаду перевели в Покровське біля Нікополя Дніпропетровської області. Там його здоров’я погіршилося іще. Слабкість, кровотеча з носа. Просився на лікування. Не відпускали: «А хто на спостережні пункти ходитиме?» Ледве вибив направлення на МСЕК. Призначили йому інвалідність, третю групу. (Термін інвалідності, яку призначили у зв’язку з АТО, уже вийшов.) Продовжував служити з інвалідністю, в Олександрії. У грудні 2024-го його таки списали. Страждав від сильного болю. Боліли кістки, ноги, спина, шия, все тіло. Вибили йому направлення в госпіталь у Кропивницькому. Звідти чоловіка перевели в обласну лікарню, в гематологічне відділення. Виявилося, хвороба крові. Першого лютого його відпустили додому на два дні. Повернувся в лікарню, а 5 числа дуже погіршало, перевели в реанімацію. Наступного дня поїхала із сином до чоловіка. Він – непритомний, під крапельницею, штучну вентиляцію легень робили теж. Я – шокована. Що робити, куди бігти… Просила лікарів: «Врятуйте мого чоловіка». Кожного дня телефонувала в лікарню. 9 лютого поїхала до нього з його батьком і сестрою. Подивилися на нього, непритомного. 10 лютого його не стало.

Поховали Андрія Шевченка в Олександрії на цивільному кладовищі.

– Нам пропонували на військовому, та ми вирішили поховати біля його мами. Провіду­ємо могилу. Кожного десятого числа. Хоч дощ, хоч сніг. Спілкуюся з чоловіковими побратимами, із сином Станіславом, з Юлею – молодшою сестрою. На Алею слави в Олександрії ходжу, хоча там Андрієвого портрета немає, бо помер списаним з військової служби. Бережу його бронежилет, нагороди, шеврони. Бронежилет, полегшений, купив йому Станіслав. Недавно мене запросили в Олександрійську міську раду, там вручили чоловікову посмертну відзнаку від Міністерства оборони «За поранення». Приємно. Він заслужив. І прикро, що чоловікових побратимів, які теж зазнали поранень, не нагороджено.

На запитання, чи призначено їй якусь пенсію чи компенсацію у зв’язку із втратою чоловіка, Світлана каже:

– Не призначили. Чекаю рішення регіональної ВЛК. Якщо пов’яжуть чоловікову хворобу з військовою службою, може, щось і буде. І на Алеї слави Андрієвий портрет поставлять. Ледве зібрала документи для ВЛК. Борюся із системою, це ніби відволікає від горя. Якби ж можна було чоловіка повернути, навіщо та пенсія. У нас стільки планів було…