«Моя професія – тлумачити сни»

Про кіно як сон і чому його не варто дивитися в телефоні, про Довженка, Параджанова, Миколайчука і Ступку і ще багато чого цікавого розповідав знаменитий кінокритик Сергій Тримбач на недавній зустрічі в бібліотеці Чижевського в Кропивницькому. Модерував доктор філології Сергій Михида. Аудиторія – здебільшого місцеві студенти. Слухали лауреата Довженківської та Шевченківської премій, уважно втупившись в телефони.

Ось як Сергій Тримбач відповів на запитання Сергія Михиди про те, як почувається лауреатом Шевченківської премії, присудженої нинішнього року за книжку «Іван Миколайчук. Містерії долі»:

– Нормально. Нічого не змінилося у самовідчутті. Мені, слава Богу, не бракує самоіронії. Коли кажуть, що я видатний, відповідаю: видАтний. Бо мої книжки видають. Я дружив з Богданом Ступкою. Геніальний актор. Півтора року був міністром. Казав: «Я – артістер-міністер». Грав цю роль, йому було цікаво, засмутився, коли уряд з ним відправили у відставку. Казав: «Тільки увійшов у цю роль, тільки зрозумів, про що ця п’єса. Розігнали. Паразити». Самоіронія. Дружу з видатним режисером Романом Балаяном, йому вісімдесят п’ять років. Попробуйте при ньому сказати, що він великий. А одного чоловічка призначили редактором занюханої газети. Він перестав мене помічати, раніше ж кланявся. Якщо хто високо літає, це комар. Люди солідні по землі ходять. Я тричі був у складі Шевченківського комітету. Присуджував ці премії. Приємно, але не більше.

Спостерігаючи в залі молодь, Сергій Тримбач сказав:

– Спасибі, що прийшли. Ви такі молоді. Я теж був молодим. І залишаюся. Я не про зовнішність. Треба опановувати нові професії. Зараз закінчую п’єсу для театру. Богдан Бенюк, керівник театру на Подолі, хоче цю п’єсу мати. Коли матиму статус театрального драматурга… Я початківець, я молодий.

Раніше як було? В сімнадцять років обрав професію і знаєш: це твоє до шістдесяти – сімдесяти. Тепер життя кожних п’ять років міняється. Тому це навіть небезпечно – загрузнути в одній професії.

Випускник філфаку університету Шевченка, Сергій Тримбач зауважив про важливість філологічної освіти:

– Філологічна освіта, можливо, – найправильніша, найдосконаліша гуманітарна освіта. Це робота зі словом. Дає базис гуманітарний. От я пішов у кіно. Моє основне місце – роботи Академія наук, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Рильського. Викладаю трохи в університеті імені Карпенка-Карого. Майбутні кінознавці мене засмучують. Подивився фільм і не запам’ятав. Чому? Одна з причин така. Моє покоління дивилося фільми на великому екрані в темному залі. Наголошую, що кіно суголосне зі сном. Книжка Фрейда «Тлумачення сновидінь» вийшла через два роки після винаходу Люм’єрами кіно. Моя як кінокритика професія – тлумачити сни. Протягом півтори – двох години фільму ви – уві сні. А студенти дивляться кіно в телефоні, ще й швидкість вмикають. І через два дні не можуть згадати, про що фільм, не можуть переказати, звертаються до штучного інтелекту.

Звісно, Тримбач помітив, що чим були зайняті слухачі.

– Років з десять тому починаю в університеті Шевченка лекцію з історії світового кіно і помічаю, як дві студентки щось роблять з телефонами. На сороковій хвилині підходжу: «Що ви робите?» Вони зніяковіли: «Перевіряємо, чи правду ви розповідаєте». – «Сорок років викладаю історію кіно, а ви мене перевіряєте».

Згадав про повнометражний художній фільм «Довженко. Перший погляд», який має вийти у вересні нинішнього року.

– Я брав участь у створенні фільму про Довженка. Посварився з режисером, який переробив мій сценарій. Та основне що? В двадцяті роки утворилося українське кіноуправління. Діяло до тридцятих років. Москва розформувала його, зрозумівши, що українське кіно формує українську ідентичність, передусім через Довженка. Уявіть, Довженко прийшов в кіно сто років тому. У червні 1926 року. Він нічого не знав, як це робити. 1927 року знімає «Звенигору», «Арсенал», «Землю» в тридцятому році. Фільми, які визнали в Європі. Особливо «Земля», який вважається одним з найвидатніших фільмів світу. Дивовижна швидкість. Ейзенштейн, теж геній, але не завжди добрий, тому що він маніпулятор, сказав: «Ничего не понял в этой картине, только понял, что это очень талантливо и что это что-то гоголевское». На початку тридцятих років почали це опускати. 1938 року українську парторганізацію очолив Хрущов. Довженко швидко увійшов у близькі стосунки і сказав йому: «Никита Сергеевич, все фильмы делаются на русском языке и не на украинском материале, это нужно менять». Почате Довженком зламала війна і надовго. В шістдесяті роки появляються оці люди, покоління шістдесятників, фільм Параджанова «Тіні забутих предків», в якому дебютував Іван Миколайчук.

Ось як пояснює автор книжки про Миколайчука феномен фільму за його участі.

– Коли цей фільм знімався, ніхто уваги на нього не звертав і не контролював: якийсь Коцюбинський, якийсь Параджанов, що він може? Тому Параджанов і досяг успіху, бо отримав свободу. До того він зробив чотири доволі бездарних фільми, тому що під контролем. Перед початком зйомок фільму «Тіні забутих предків», коли ролі було розподілено, Віктор Іларіонович Івченко приводить свого учня Миколайчука, другокурсника: «Попробуйте цього хлопця на головну роль». Ніхто його не збирався брати на головну роль. І треба віддати належне Юрію Іллєнку, який за кілька хвилин зрозумів цього хлопця. Попросив зіграти його в епізоді, де Іван хреститься. Миколайчук не хрестився, він молився. У ньому був світ, якого не зіграєш. Російський актор, якого затвердили, побачивши ці проби, відмовився, треба віддати йому належне. З ним був би інший фільм. (Сергій Тримбач має на увазі Геннадія Юхтіна. – В.К.) Великі твори виникають із чогось випадкового. Дуже раджу подивитися «Тіні забутих предків». Але не в телефоні.

Від Миколайчука кінознавець перейшов до Ступки.

– Миколайчука я знав дуже добре. Московський журнал «Искусство кино» замовив інтерв’ю, а потім статтю про нього. Те, що можна було надрукувати в Москві, в Києві і рядка не вийшло б. Сатрапівська команда – Маланчук, Щербицький. Вони намагалися знищити українське. Потім познайомився із Богданом Ступкою, на той момент актором львівського театру імені Заньковецької. Його запросили в фільм «Білий птах з чорною ознакою» на роль оунівця, його мав грати Миколайчук, він написав цю роль для себе. Але Миколайчуку сказали: «Ні, ви грали комісара, більшовика, ви грали Тараса Шевченка, симпатії будуть на боці ворога, ви що?» І запросили Ступку, антипатичного на вигляд. Одні актори правдиво грають гарних людей, інші – негідників, а Ступка вмів грати все в одному.

Трохи розповів про роботу над фільмом «Богдан Ступка. Львівські хроніки» (документальна стрічка 1998 року, режисер – Юрій Терещенко, автор сценарію – Сергій Тримбач. Знято під час гастролей столичного франківського театру у Львові, автори фільму кілька днів ходили назирці за Ступкою).

– Йдемо в театр, там репетиція, а увечері – вистава «Король Лір». Є епізод, коли Ступку виносять на ношах за лаштунки, і ми з оператором ідемо за ним, він падає, кажу операторові «Знімай, знімай!» Ступка лежить, таке враження, ніби помер. Розплющує очі і каже: «Як ото раніше Ліра грали у вісімдесят років? Мені п’ятдесят вісім, я вже безсилий». Трудоголіком був. Через рік виставу зняли, тому що Ступка вже не міг. Акторська робота – тяжка, виснажлива.

А от про своє акторство – з гумором.

– Недавно мій друг Роман Балаян запропонував зіграти малесеньку роль головного лікаря. Він так вирішив, бо я був начальником – головою Спілки кінематографістів. Я й зіграв. Невеличка роль, але ж у Балаяна! Став я казати, що висуватимуся на народного артиста. Жарт, але в очах декого бачу: «Дєдушка уже з головою не дружить». І перестав жартувати. Але недавно мене запросили на роль. І знаєте яку? Головного лікаря. Я пішов по руках. Коли мені минулого року вручали «Золоту дзигу», сказав: побачите,через десять років, якщо хто доживе, мені вручать «Золоту дзигу» за акторство. Опановуйте нові професії.

Далі – про Олександра Довженка і документальний про нього фільм «Загальний зшиток» (2016 рік, режисер – Юлія Лазаревська, автор сценарію – Сергій Тримбач).

– Довженко – геній. Його мали розстріляти, заслати в табори на початку тридцятих років. Але його дружина Юлія Іполитівна Солнцева… У двадцяті роки Солнцева – одна з найпопулярніших актрис, зіграла в фільмі «Аеліта». Дуже красива жінка, хоча я її бачив старою.

Юлія Іполитівна мала зв’язки з енкаведистами. І це врятувало Довженкові життя. Але не просто так. Тридцять третій рік, в Україні – Голодомор. Виписано ордер на арешт Довженка. Голова Спілки кінематографістів Борис Шумяцький запрошує обох, передусім Довженка, в Москву. Організував зустріч зі Сталіним, щоб в Україні його не арештували. Відбулася зустріч. І його взяли на повідок. І Сталін став особистим продюсером Довженка. Тільки під час війни Довженко повстав, написав кіноповість «Україна в огні», яка викликала обурення Сталіна. До війни перебував у фаворі в Сталіна, це полегшувало йому життя.

Фільм «Загальний зшиток», в основу якого лягли і мемуари Солнцевої. Початок Другої світової війни. Довженко і Юлія їдуть до Львова. Червоноармійці увійшли в Західну Україну. Вважалося, там занепад, а вони несуть туди цивілізацію, нову культуру. Солнцева у своїх мемуарах визнала: там культура була вищою, вони принесли дикість. Так само тепер росіяни чинять, вважаючи себе центром цивілізації.

Одеську кінофабрику 1920-х років Сергій Тримбач характеризує як унікальне українське явище, куди тягнулися поети, драматурги. Скульптор Іван Кавалерідзе став там режисером, Юрій Яновський працював там художнім керівником. За словами Тримбача, це теж спростовує російську тезу про «русский город Одессу».

– А головний редактор журналу «Искусство кино» казав мені, що на початку п’ятдесятих років раз на місяць їздив у Київ. Чого? Як чого – тоді там були найцікавіші актори СРСР. Шумський, Яковченко, Бучма, Куманченко…