З роду Ковалів

Сергій Коваль – єдиний син у батьків. Рано одружився, у 21 рік став батьком – по-дорослому відповідальним. Товаришував, любив, захоплювався, працював, воював. Вважався безвісти зниклим. Загинув. Похований у рідному Гайвороні.

Кілька речень – все життя 37-річного захисника України на військове псевдо Вовк. Ми поговорили з його мамою Наталією Анатоліївною, розпитали про сина більш детально. Нехай якомога більше людей пам’ятатимуть Вовка і дякуватимуть йому.

Сергій народився 11 липня 1987 року. Мама каже, що був кучерявим, наче янголятко. Не вередував, був милим, посміхався. Дуже любив собак і котів. Батьки вважали, що буде ветеринаром. Але син після школи вступив до аграрного ліцею в своєму містечку, після закінчення якого поїхав до Харкова.

За спеціальністю не працював, влаштувався закрійником на взуттєву фабрику. Виявилося, що це його справа. Він розробляв моделі взуття, які представлялися на виставках. Колеги казали, що на ньому тримався весь цех. Мати припускає, що цей хист передався Сергію від його прадіда, який також шив взуття на замовлення. І воював також. Прадід пройшов Другу світову, під час якої врятував свого односельця. Знайшов його пораненим у полі і під обстрілами на собі доніс до своїх. Після війни врятований боєць подарував рятівнику власноруч зроблену скриню. Пані Наталія сподівалася, що і її сина хтось врятував на знак подяки за мужнього діда.

Сергій був спортсменом, захоплювався веслуванням на байдарках, неодноразово здобуваючи призові місця на змаганнях. А ще був рибалкою. Мати згадує, що наловив на своє весілля сомів. Дружину Сергій знайшов у Харкові. Казав, що вона схожа на маму. Потім і сусіди у Гайвороні говорили, що невістка дуже схожа на рід Ковалів. Син Сергія – точна копія батька, голос дуже схожий, і навіть родимки однаково розташовані.

Коли почалася повномасштабна війна, Сергій пішов з другом до військкомату. До війська долучився у грудні 22-го. У званні молодшого сержанта проходив службу на посаді начальника складу взводу забезпечення батальйону матеріально-технічного забезпечення 118-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ ЗСУ. Часто бував на передовий – доставляв хлопцям на позиції все необхідне. Разом із побратимами боронив Україну на Запорізькому напрямку. За самовідданість і мужність, проявлені під час захисту держави, був нагороджений відзнакою «Учасник бойових дій».

Була у Сергія відпустка. Вдома пробув лише дев’ять днів. Казав, що має добути відпустку, що повернеться через два тижні. Повернувся через два роки. Мати чекала сина два роки і три місяці.

Маму оберігав, намагався не хвилювати, бо в неї слабке серце. А батькові розповідав, які важкі бої ведуться на запорізькому напрямку. І говорив, що вихід на позиції – це дорога в один кінець. Сергій Коваль загинув 22 лютого 2024 року поблизу населеного пункту Новопрокопівка на Запоріжжі. Довго вважався зниклим безвісти, тому що не могли забрати його тіло – територія була зайнята окупантами. Під час обміну тілами захисник повернувся додому.

– Я вважала, що він у полоні, – каже мати. – Але повідомили, що є збіг ДНК. Я не повірила. Вірніше, не хотіла в це вірити, хотіла ще пів року побути мамою, відкласти похорон.

В день, коли Сергій з військкомату поїхав в учебку, мати порізала палець. Сприйняла це за знак, що син буде поранений на війні. Він загинув. Було пряме влучання дрона в окоп, де перебував Вовк з побратимами.

– Я віруюча людина. Ходжу до церкви, їжджу по монастирях, – говорить пані Наталія. – Всі ці роки очікування ставила свічку за сина і просила: якщо він у полоні, щоб з нього не знущалися. Я дуже цього боялася. Просила не лише за нього, а за всіх. І тепер кожного дня молюся за тих, що загинули на полі брані, невинно убієнних, хто в полоні. Прошу за всіх, хто страждає, і за мирне життя.

Ми не озлобилися. Значить, така доля. Я вдячна Богові, що ми з чоловіком пізнали радість батьківства, що 37 років мали прекрасного сина. Знаю, що моїми молитвами він у Царстві Небесному.