Якось так склалося, що найменше достовірної інформації в наших ЗМІ ми маємо про найближчого сусіда – Республіку Білорусь, а якщо вона й є, то часто нагадує контрінформативну палітру й більше спирається на чутки, ніж на особисті та неупереджені враження журналістів. А між тим досвід «сябрів» надзвичайно корисний для України, яка ніяк не може визначитися з вектором розвитку. Щоправда, схоже, що невдовзі й Білорусь може поринути в болото схоластичних суперечок і дискусій на одвічні запитання без відповідей – «хто винен і що робити?».
А шо там у «бульбашей»?
Оскільки я на початку 1970-х проходив військову службу в цій колишній радянській республіці, білоруська тематика мені надзвичайно близька, тому не використати інформацію про Білорусію, отриману в ході туристичної поїздки доньки та колеги, я просто не міг. Ось що про свої враження розповідає журналістка з Кропивницького Ірина Полулях:
– Я зовсім недавно відвідала Республіку Білорусь з туристичною метою, про що аніскільки не шкодую. Скажу, що, як і багато українців, які не бачили цю країну своїми очима, я перед поїздкою мала в якійсь мірі упереджене ставлення про наших сусідів. У тому плані, що Україна – це Європа, а Білорусія – в кращому випадку такий собі радянський «заказник», або, як ми кажемо, – «совок», наповнений радянською рудиментикою. У всякому разі, такою вималювалася картина в українських ЗМІ. Проте дійсність змусила побачити реальну ситуацію в дещо іншому світлі, причому не на користь України.
Відмінності впали в око вже на кордоні. Зазначу, що більшу частину «туди» подолали вночі, тож перші враження були достатньо епізодичними. Ми довго проходили митний контроль на українському боці, тому мали можливість побачити, що навіть прикордонні туалети в нас далекі від європейських стандартів чистоти, зате з великою кількістю сумнівної якості «графіті» на стінах вбиральні, на відміну від пункту пропуску Нова Гута з білоруського боку. Щоб не повертатися до цієї теми, скажу, що різниця між Україною та Білорусією особливо впадала в очі на зворотному шляху, який ми подолали вдень. Було навіть неприємно потрапити з чистих білоруських доріг в звичні для нас, закидані сміттям узбіччя українських «напрямів».
Взагалі перші враження якраз і стосувалися якості доріг. У Білорусії вони просто ідеальні, де б ми не проїздили – на дорогах міжнародного, державного чи місцевого значення. Це не могло не вразити. Покриття ідеально рівне, так що в автобусі чи автомобілі можна спокійно набирати тексти на клавіатурі чи навіть наводити макіяж, не боячись виколоти пальцем око. У Білорусі, де б ми не проїздили, взагалі дуже чисто. Що в столиці, що в райцентрах, що в лісі. До речі, багато відрізків лісів вздовж доріг захищені сітчастою огорожею. Кажуть, що це захищає лісових звірів від потрапляння під колеса, але ми жартували, що ще більше огорожі захищають ліс від потрапляння «наших» людей, бо ніде в лісі ми не бачили звичного для нас сміття. У всякому разі, воно не кидалося в очі.
На відміну від України, в Білорусі дуже мало зовнішньої реклами, можна сказати, що її практично немає. Якщо зрідка й трапляються білборди, то інформація на них має виключно соціальний характер, типу «Кавун – это арбуз» чи «Гулять в баскетбол – круто». А ще ми не побачили жодного білборда з зображенням білоруських політиків, включаючи й самого «Бацьку», тобто президента Олександра Лукашенка. Ми навіть дивувалися, як же без нього? Хоча в приватних розмовах його присутність таки відчувалася.
Білоруси в чисто політичні розмови не заглиблюються, але інформація про Лукашенка таки проскакувала. Відчувалося, що в нього є стійке реноме господаря, завдяки чому щось збудували чи зробили. Вразила практично повна відсутність комерційної реклами в населених пунктах, а всі вони, що столиця, що райцентри, мають дуже охайний зовнішній вигляд. В усякому разі, покинутих і занедбаних будівель у селах і містечках ми якось не помітили. Можна вважати ринок реклами зарегульованим, а можна – впорядкованим, адже вона не закриває собою вулиці та будівлі. Є хіба що невеликі інформаційні оголошення, як у містечку Несвіж, біля Будинку побуту – «Перший поверх – перукарня, другий – ремонт взуття» і так далі. У нас, здається, Будинків побуту давно немає, а там ці релікти радянської системи збереглися, і вони перебувають у дуже охайному стані, як і кінотеатри, яких у Білорусі залишилося багато.
Впала в очі й велика кількість новобудов чи будівельних майданчиків. Якось ми не помітили серед них церков, зате тут багато мілітарних пам’ятників, тобто братських військових поховань, які утримуються належним чином. До речі, місцеві екскурсоводи дуже багато часу відводять на інформацію про партизанський рух і про участь Білорусії у війні. Схоже, що це важлива складова державної інформаційної політики. У той же час екскурсоводи якось обходять тему радянських політичних репресій, зокрема кажуть, що досі вивчається, тому невідомо, хто кого розстрілював чи хто похований в урочищі Куропати, де, як ми знаємо, знаходиться масове поховання жертв політичних репресій від КДБ.
Чисто туристично не могло не вразити відвідування двох середньовічних замків, зокрема, Несвіжського замку Радзівілів, причому його відвідування входить у вартість нашої туристичної карти. Стародавні замки відреставровані так, що здаються щойно збудованими, видно, що туди вкладено надзвичайно великі кошти. Для поповнення експозицій багато експонатів купувалося на аукціонах, таких, як «Сотбіс», чи поверталися з театральних запасників або кіностудій. У замках реально працюють реконструкційні середньовічні проекти, які користуються популярністю відвідувачів, як і самі замки. На фоні інформації про руйнацію таких об’єктів у нас, Україна програє Білорусі й у цьому аспекті.
Я вже згадувала, що в населених пунктах збережені кінотеатри, а ще тут багато книжкових магазинів. Вулиці добре освітлені, багато цілодобових торговельних закладів, де також цілодобово торгують алкоголем. Я кажу про це лише тому, що ми практично не зустрічали на вулицях п’яних, окрім одного випадку.
У плані зовнішнього вигляду нас просто вразили доглянутість і краса набережних як річки Свіслочь у Мінську, так і річки Сож у Гомелі. Багато квітів, світла, багато молодіжних компаній, але вони не пиячать, як це прийнято в нас, на березі Інгулу в Кропивницькому. На набережних ми не бачили ані пивних наметів, ані закладів комерційної торгівлі. Може, це не дуже зручно згадувати, але ми практично не чули від молоді ненормативної лексики, до чого вже звикли в себе вдома. Молодь взагалі виглядає та одягається сучасно, у достатній кількості можна спостерігати молодіжні «фішки» типу зачісок, татуювань чи чогось подібного. Мова спілкування – лише російська, причому чиста, з ледь помітним білоруським акцентом.
На вулиці білоруську ми почули лише раз, але, коли попрохали екскурсовода перейти на білоруську, – вона перейшла, і нам було зрозуміло 90% тексту. Нам пояснили, що білоруською зараз розмовляє лише творча еліта, але за останній час помітно зміну державної політики в напрямку популяризації білоруської.
З випадково почутої розмови сімейної пари видно, що тема мовної політики таки має якусь актуальність: «Вот украинцы молодцы, они после Майдана добились, чтобы разговаривали на украинском языке». Якщо старше покоління ще якось сприймає білоруську, то тотальна русифікація, особливо після 1954 року, таки далася взнаки на предмет спілкування нею чи сприйняття серед молоді. У Білорусі досить толерантна релігійна політика, і оскільки п’ята частина населення – католики, то релігійні свята, тобто Різдво чи Воскресіння Христове тут відзначають на державному рівні й католики, й православні.
Звичайно, ми намагалися дізнатися й про життя пересічних білорусів, рівень їхнього достатку. Нещодавно вони провели грошову реформу, і тепер білоруський рубль коштує 50 американських центів. Президент Лукашенко дав завдання довести рівень середньої заробітної плати до тисячі рублів, тому самі білоруси кажуть, що їхня заробітна плата еквівалентна 500 доларам США. Однак, у порівнянні з українськими, ціни дещо вищі. Щоб перевести білоруські ціни в гривні, потрібно вартість в їхніх рублях множити на 14. Скажімо, якщо піцца на білоруські гроші коштує 18 рублів, то в перерахунку на гривні виходить значно дорожче, ніж у нас. Чотири примірника газет обійшлися мені в 1 рубль 95 копійок, тобто майже 28 гривень. Екскурсовод сказала, що комуналка їм обходиться в 80 рублів, тобто 1120 гривень. Проїзд у тролейбусі коштує 65 копійок, компостування електронне, а зупинки в Мінську давно обладнані електронними табло. Є всі системи сучасних комунікацій, але при реєстрації в соціальних мережах необхідно вказувати паспортні дані. Кажуть, що для контролю з боку держави. Їжа в кафе теж дорогувата, на рівні 3-4 рублів, нормальної якості. При цьому ми не помітили якихось особливих переваг якості білоруської «молочки» в порівнянні з українською. Скоріше навпаки, особливо у зв’язку з великою кількістю, умовно кажучи, білоруського фальсифікату, який заполонив українську торгівлю. Але дуже помітно, що білоруси намагаються розвивати вітчизняне виробництво практично в усіх галузях промисловості. У них є навіть власне виноробство. Нам з особливою гордістю продемонстрували білоруські гірськолижні комплекси, де лижні траси прокладені на штучних пагорбах, на них же збудовані й трампліни. Умови проживання в готелі дуже гарні. Видно, що тут робиться все для туристів і грошей на заміну меблів не шкодують.
Насправді екскурсійна поїздка в Білорусь виявилась дуже корисною та цікавою, та, мабуть, головне, що ти починаєш зовсім по-іншому сприймати інформацію про місце України в системі європейських цінностей. Про це особливо добре думається, коли потрапляєш в Україну з таким рідним сміттям на узбіччі розбитих доріг, що повинні привести нас в Європу…
«Перестройка»!
Звичайно, чиясь розповідь дає якесь уявлення про країну, але вона лише виграє, коли є змога заглянути в білоруські ЗМІ. З чотирьох видань від 27-28 красавіка (квітня) 2018 року, які мені вдалося переглянути, два чітко опозиційні, виключно білоруськомовні, одне демократичне й двомовне, і одне офіційне, але білоруськомовне, окрім сторінки про аукціони нерухомості. Офіційна газета підтверджує інформацію про рівень заробітної плати, який вказується при розповіді про вакансії на підприємстві. Правда, варіативність – від 550 до 1100 рублів на місяць. Разом з тим опозиційні газети критикують президента за невиконану обіцянку про встановлення мінімуму заробітної плати в одну тисячу рублів на місяць. Схоже, що критикувати вміють і там. З газет видно й наявність великого дефіциту робочої сили, бо лише в Мінську на кожного бажаючого є аж шість вакансій. Не вистачає робітників, яких обіцяють вчити на підприємствах, з перспективою зарплатні до 1,5 тисяч рублів на місяць. Тобто й планова білоруська економіка теж програє боротьбу з рівнем життя в Європі, куди на заробітки виїздить все більше білорусів.
Перелік проблематики, зокрема й бажання реформувати комунальну галузь, свідчить, що Білорусія, мабуть, вже використала можливості планово-соціалістичної економіки. Досягнувши завдяки централізованому керівництву відповідного рівня в комунальному господарстві, благоустрої, будівництві доріг, виробництві вітчизняної продукції, утриманні соціально-культурної інфраструктури, країна більше не може бути донором без розвитку приватної ініціативи. Фактично ми спостерігаємо початок «перебудови» по-білоруському, з відставанням у тридцять років. Тут є навіть аналог радянських проблем з поверненням боргів країн, що розвиваються. Серед проблемних країн – Венесуела, з якою білоруський лідер підтримував тісні зв’язки на ідеологічному грунті. Схоже, що венесуельці цим добряче скористалися, коли на білоруські гроші було створено кілька спільних підприємств, які зараз збанкрутували.
У білоруській пресі якраз зараз розгортаються дискусії про переваги приватного бізнесу у сфері надання комунальних послуг. Навіть держава визнає, що тарифи повинні відповідати собівартості, тобто будуть підвищені. Окремі спеціалісти вбачають проблему в державній монополії та у відсутності конкуренції. Типові розмови часів радянської перебудови, коли на приватну ініціативу сподівалися, як на єдиний засіб вирішення всіх проблем. Дуже нагадують наші дискусії й думки нинішніх білоруських діячів про необхідність визначення вектору розвитку на користь державної чи приватної моделі економіки. Дехто пропонує відмовитися від системи мотивації праці топ-менеджерів, яка сьогодні залежить від середньої заробітної плати на підприємстві. Це з гнівом називається соціалістичною зрівнялівкою. Можна навіть процитувати: «Топ-менеджер повинен отримувати дійсно достойну заробітну плату». Хтось пропонує дати повну свободу приватній ініціативі в усіх галузях і сферах життєдіяльності. Інші заперечують, що приватний підприємець, в тій же комунальній сфері, буде дбати лише про власну вигоду, а не про якість послуг. Власне, все це ми вже проходили. Результати бачимо на власні очі.
Схоже, що ніхто не хоче вчитися ані на своїх помилках, ані на чужих. Однак у нас є дійсно унікальна можливість уважніше придивитися до досвіду Білорусі, а їй – до нашого. В усякому разі, ми вже знаємо, що нашкодити та зруйнувати можна набагато легше, ніж зберегти, і тим більше – створити.
№17 (1586)