Це саме той випадок, коли діла важливіші за слова. До речі, ми з моїм співрозмовником могли б не зустрітися, бо він міг загинути за Україну. Або міг не потрапити на фронт, якби призовом керували радикальні патріоти, які вважають, що захищати Україну можуть лише україномовні громадяни. Але зустрілися і розмовляли, здебільшого стоячи, бо так йому зручніше після поранення та операції, сліди якої заховані під бандажем.
Ми були знайомі в соцмережах задовго до війни й навіть жорстко дискутували, бо чоловік належав до активних прихильників російської культури та якось навіть демонстрував на 9 Травня «колорадську» стрічку, коли в Україні це вже було моветоном, тобто після 2014 року. Потім спілкування припинилося, але обставини змінилися, і ми поновили контакти, а нещодавно зустрілися, коли він був в обласному центрі на медкомісії для визначення ступеня працездатності. Гість розмовляв українською та російською, імені просив не називати.
Він зразу заявив, що хоча й чув на свою адресу звинувачення ледь не в сепаратизмі, але на війну за Україну пішов добровільно. Самотужки визначив, що це війна: «24 лютого я вийшов на балкон і побачив пару СУ-30, які пролетіли з південного заходу. Я трішки в цьому розбираюся, таких на озброєнні ЗСУ не було. За ними пройшла пара МІГ-29, це вже наші. Дружина запитала: “Це навчання?” Я відповів, що ні – це війна». Коли зайшов на російські інформканали, схопився за голову від того, що там несли та як раділи з початку агресії проти України. Каже, що для нього, етнічного росіянина, вихованого в двополярному світі, який ніколи не розмежовував Україну та Росію, це було неприйнятно, тому й пішов у військкомат.
Спочатку довелося патрулювати вулиці рідного міста, але, коли почала надходити інформація про злочини окупантів поблизу Києва, сказав собі, що сидіти в тилу не буде, і знову пішов у військкомат, потрапив в один з батальйонів бригади, на передову біля Лисичанська. Ворожі обстріли позицій були постійними, інколи по кілька годин підряд.
1 травня мінометний обстріл був такої інтенсивності, що довелося відходити на запасні позиції. «Над нами два дрони, зливаються з небом, але дуже низько, видно, як окуляр рухається, потім потужний обстріл – вичислили наші позиції. Це було просто, бо спочатку мінами вони тупо скосили посадку – листя немає, одні стволи. Така тактика – криють все підряд, листя збиває ударна хвиля, і «зеленки» (тобто кущів і дерев), як і не було. Коли почали вибухати боєкомплекти, командир наказав виводити людей. Тільки переповз відкриту ділянку й піднявся, тут і лупонуло. Швидше за все, снаряд. Біль у ногах, біль у спині. Думаю, все, мене вбили».
Йому поталанило, що військову підготовку вже в українській армії отримав серйозну, у тому числі й знання про першу медичну допомогу – перев’язував себе та комбата, але забрати свого «200» не змогли… Отримали наказ покинути знищену позицію, пізніше довідався, що наша артилерія помстилася – на друзки рознесла дві ворожі батареї. Коли зняли бронежилет, побачили, що він геть побитий осколками, і це врятувало, хоча в одному місці не витримав: «Наш бронік, третій “Корсар”, я взяв його після вбитого товариша, бо той не встиг одягти каску. Американські – не дуже зручні, хороші, але важкі».
Потім госпіталь у Лисичанську, спочатку ніби нічого страшного, дістали осколки, але один сивий лікар, професор Верба після огляду сказав: «У тебе немає нирки, в операційну!» На другий день професор розповів, як тепер треба жити без нирки, далі був госпіталь у Дніпрі, звідки вперше за дві доби зателефонував дружині. Пізніше Вінниця, де гарні лікарі, хоча зараз поганих немає. Вінницька лікарка дістала рідкісні закордонні ліки для відновлення печінки, і це допомогло.
Тепер у нього дуже складний період – йому важко чути образи за російську мову, як це трапилося нещодавно в громадському транспорті: «У моїй родині проблем з мовою немає, кому як зручно, так і розмовляють, а тут в спину мені: “Потрібно розмовляти державною мовою, це кацапщина”. Я відповів, що щойно з фронту, але росіянин. Я давав присягу Україні ще в 1992 році… На позиціях різниці, якою мовою розмовляти, не було. Вони замовкли. На позиціях на цю тему хлопці жартували: “Нами командують два кацапи”, ми сміялися, а тут стерпіти таку образу дуже важко».
Чесно кажучи, до розмови з гостем редакції мене спонукала не стільки його біографія, бо таких історій про війну зараз мільйон, а настрій. Видно, що людина пригнічена, аж до появи суїцидальних думок. «Я не зможу жити в суспільстві з тягарем провини за злочини моїх соплемінників, не зможу читати та чути такі вислови, в бік мене та інших росіян, яки є громадянами України, які теж воювали чи воюють, яки не забули, хто вони…» – це з нашої переписки в соцмережах, він дозволив процитувати….
Ось так, хоча він і досі вірить, що в Україні російська культура і мова в побуті має бути, як і в школі, і Пушкін для нього авторитет. Напад Росії він називає злочином, але не менший злочин – поділ українців за мовною ознакою: «Свого часу в Іспанії генерал Франко сказав, що ми перемогли, але наші противники – теж іспанці. У нас одна Іспанія. Ми теж повинні знати, що у нас одна Україна і всі ми громадяни. Зараз треба сказати й зробити так і в Україні».
У Кропивницькому запускають безкоштовний курс фінансової грамотності для дорослих