Вітання з нагоди 60-річчя приймав нещодавно 3-й окремий полк спеціального призначення. Побажання відповідали завданням, які нині виконує легендарна частина: «Хай кожна ціль дається легко, а втрат зазнає лише ворог!» Приєднуючись до вітань, редакція «УЦ» повідомила знайомим з полку, що готова розповідати про їхню частину в кожному номері газети, але ті ввічливо відмовилися (мовляв, поговоримо після перемоги), тим самим підтвердивши свій статус тихих воїнів – так часто називають спецпризначенців. Залишалося поспілкуватися з ветеранами частини.
Геннадій Межуєв служив у ній з 1981 року по 2004-й. Починав лейтенантом, дослужився до полковника. З 2000 року по 2004-й був командиром полку. Володимир Гусєв прийшов у частину 1998-го, на посаду заступника командира бригади з виховної роботи. Служив до 2004-го. Теж полковник.
– Ми були однією з найсильніших частин військ спецпризначення Радянського Союзу, – розповідає Геннадій Межуєв про свою службу у вісімдесяті роки. – Називалися 10-ю бригадою, належали до Одеського військового округу. Розташовувалися в Криму, між Феодосією й Старим Кримом. Там колись у війну був німецький аеродром. Місце, підходяще для стрибків з парашутом. Служило в бригаді небагато людей, менше 400. Кадрована частина. На випадок війни мав залучатися мобілізаційний ресурс. Щороку ці чоловіки з досвідом строкової служби, «партизани», проходили перепідготовку. Щороку – пів тисячі «партизан». По півтора місяці навчання тривали. Таких, як наша, частин було по одній на округ. На всю Україну – три сухопутні та одна морська. Наші війська були секретними. Солдати й не знали, що ми – «спецназ». Офіційно ми вважалися десантниками.
На запитання про особливості відбору в спецпризначенці Геннадій Межуєв відповідає:
– До нас направляли сержантів і радистів після «учебок». Новобранців ми відбирали самі. Якийсь час – із всього СРСР. Були й москвичі, з ними складно було – вважали себе розумнішими за інших. Потім ми набирали в бригаду з Одещини та Молдавії, з Криму. Я лейтенантом об’їздив Молдавію, військкомати відвідував. Перевагу надавав хлопцям, які технікуми закінчили чи в інститутах навчалися. Тому й солдати мої були старші за мене. Були й такі, що дітей мали.
Велика увага в бригаді, за словами Межуєва, приділялася фізичній підготовці:
– Ранкова зарядка – 50 хвилин улітку, 30 хвилин узимку. Фізпідготовка – щодня. Тренерами з рукопашного бою були прапорщики, спеціально навчені. Кожного вихідного – спортивне свято, біг на 10 чи більше кілометрів. Бігали не тільки солдати, а й офіцери.
А от биттям пляшок об голови в «спецназі» ніколи не захоплювалися, запевняє Межуєв.
– То – забава десантників. У «спецназі» голова – для того, щоб думати. Та й биття пляшки об голову – фокус. Пляшку спеціально надпилюють. Те ж саме – з цеглою, яку десантники розбивають ребром долоні.
Геннадій Межуєв не заперечує, що спецпризначенці ходили стройовим кроком – як і вся Радянська армія. Були в бригаді й притаманні РА пороки, зокрема «дідівщина».
– Ми боролися з «дідівщиною». Та «діди» й самі не перегинали палиці – щоб не отримати в спину від молодого на бойовому завданні.
Про так званий інтернаціональний обов’язок, виконувати який довелося військовослужбовцям 10-ї бригади:
– В Афганістані воював «спецназ». Власне десята бригада там не воювала. Але наших солдатів і офіцерів посилали туди. Офіцери числилися радниками командирів афганських батальйонів. Фактично вони й були комбатами. Їхали в Афган наші майорами, поверталися підполковниками.
За словами Геннадія Межуєва , у 1980-і роки 10-ту бригаду готували до бойових дій проти певної країни з так званого капіталістичного табору.
– У вісімдесяті я командував групою першої черги. Ми мали знищити пілотів на військовому аеродромі противника. Я знав усе про той аеродром: скільки літаків, хто командир. Солдати в таку конкретику не посвячувалися. Але знали, що нас закинуть на аеродром.
Головне ж завдання військ спецпризначення, каже Межуєв, полягало в тому, щоб позначити місця розташування ядерної зброї противника.
– «Спецназ» для цього й створили. Ми знали, де в противника дислокуються ядерні установки, ракети з ядерними боєголовками, літаки-носії таких ракет. У разі війни ми мали висадитися неподалік і встановити маяки для авіації.
Наступне запитання до Геннадія Межуєва: що відбувалося в частині під час серпневого, 1991 року, путчу та чим він займався в цей історичний момент особисто.
– Особисто я заготовлював силос в Башкирії. Капітаном був. Улітку 1991-го в Одеському окрузі набрали з різних частин роту для сільгоспробіт в Башкирії. Мене призначили командиром. Ми перше місце в Союзі посіли. Сам не очікував такого. Повернувся додому в листопаді. Дізнався, що нашу бригаду не залучали до виконання яких-небудь завдань кремлівських заколотників. Дружина показала мою облікову картку, яку їй принесли з уже ліквідованого парткому. СРСР розпався. Згодом, на початку 1992-го, ми присягли на вірність Україні. Офіцери, які родом з Росії, позвільнялися з нашої бригади та поїхали в Росію. Нас – тих, хто залишився, – вони називали зрадниками. А в нашу частину прибували з Росії офіцери, які родом з України. Не всі з них володіли українською. Я володію, хоча родом – з російськомовного Бердянська. Солдати ж, які з Росії, повтікали додому. Ніхто їх і не шукав. Прибалти поїхали додому за домовленістю між урядами.
– У перші роки незалежності армія фінансувалася добре, – стверджує колишній командир 3-го полку. – Була мільйонна армія. Найкраща серед країн колишнього СРСР. Зарплати в офіцерів були в три – чотири рази більші, ніж у російських. У Росії бував тоді, знаю. Під кінець 1990-х стало гірше. Нас позбавляли пільг. Зарплати затримували на кілька місяців. Міноборони заходилося продавати майно армії. Стільки вкрадено! Правда, військ спецпризначення це не стосується. У нас нічого вкрасти. Наша найстрашніша зброя – автомат. Ні БМП, ні БТРів…
Але й у найскладніші часи, наголошує Геннадій Межуєв, бойова підготовка в бригаді була на високому рівні. І відбір в частину був ретельний.
– Наших офіцерів брали в охорону президента.
– Я як заступник командира з виховної роботи відбирав хлопців для служби в нас, – згадує Володимир Гусєв. – Їздив по військкоматах. За пів року до призову ознайомлювався із справами. Потім зустрічався з призовниками. Бували й помилки при доборі, але набагато рідше, ніж в інших військах. Коли людина виявлялася непідходящою для служби в «спецназі», замінювали.
Про переїзд 2003 року частини в Кіровоград Межуєв і Гусєв відгукуються критично. На їхню думку, це була підготовка до здачі Криму. Звідти вибралося ще кілька військових частин.
– Якби вони там залишилися, росіяни не захопили б 2014 року півострів, – вважає Геннадій Межуєв. – Я як командир намагався, щоб частина була найкращою. І багато чого ми досягли.
– Хороший полк, – каже Володимир Гусєв. – Я в різних військах служив до того. Пройшов Афганістан. Тож можу порівняти. Тут у мене виробився новий погляд на військову службу. Ніби почав служити по-справжньому.
Як, мабуть, весь 3-й полк і всі його ветерани, Геннадій Межуєв і Володимир Гусєв пишаються Героєм України Олександром Трепаком, який очолював частину у 2016 – 2020 роках, нині він – заступник командувача Сил спеціальних операцій Збройних Сил України. Поважають Сергія Кривоноса, який теж служив у 3-му полку, вважають його кримінальне переслідування несправедливим.
І колишній командир, і колишній його заступник підтримують зв’язки з частиною. Звісно, бойових завдань з військовими не обговорюють. Сумують, дізнаючись про втрати полку. Геннадій Межуєв водить у полковий музей учнів коледжу, де викладає «Захист Вітчизни» і керує гуртком «Юний розвідник». Його старша дочка служить у 3-му полку, зараз воює.
На запитання, чи виникала думка після здобуття Україною незалежності, що на нас нападе Росія, відповів Володимир Гусєв:
– Наприкінці дев’яностих, у перший чи другий рік моєї служби в частині, була в нас, офіцерів, така розмова: з ким воювати доведеться? Я спокійно сказав, що ворогів у нас і немає, крім як на Сході. І стільки неприємного почув у відповідь… Вважаю, наша держава довго не надавала належної уваги державницькій внутрішній політиці. Можна було що завгодно говорити про Україну – і ніяких наслідків. Тепер пожинаємо…
№17 (1586)