Трохи сумні ювілеї «Зірки»

15:39
1157
views
Фото з архиву Андрія Перевозника.

Цей рік для кропивницького футболу, який наразі переживає не найкращі часи, не маючи представництва на професіональній арені, ювілейний. Ми відзначаємо відразу три визначні події в історії нашої «Зірки», яка тричі виборювала Кубок УРСР, що розігрувався між українськими командами переважно без представників Вищої ліги.

70 років тому, 2 серпня 1953-го, на київському стадіоні «Динамо» перший трофей здобуло кіровоградське «Торпедо», здолавши в фіналі полтавський «Локомотив» – 3:1.

Через 30 років, 18 листопада 1973 року, вже кіровоградська «Зірка», перегравши у вирішальному матчі івано-франківський «Спартак», завдяки єдиному влучному удару Олександра Дейнеги знову стала переможцем турніру. Зазначимо, що в тому розіграші на старт вийшло 27 команд.  А на шляху до вирішального двобою підопічні Віктора Жиліна переграли сєвєродонецький «Хімік» (3:1), запорізький «Металург» (2:0), житомирський «Автомобіліст» (2:1) та харківський «Металіст» (4:0).

А ще за два роки, 9 листопада 1975-го, кіровоградські футболісти, практично змінивши склад та з іншим головним тренером Олексієм Расторгуєвим, повторили цей успіх. Тепер вже, включно з фіналом, переможці на всіх стадіях визначалися з двох матчів. І «Зірка» спочатку  пройшла ждановський «Локомотив (4:0, 2:2), рівненський «Авангард» (0:0, 2:0) та запорізький «Металург» (двічі 3:2). У півфіналі «зіркові» були сильнішими за івано-франківський «Спартак» (1:0, 0:0), а у вирішальних матчах наші земляки переграли доволі потужну сімферопольську «Таврію» Сергія Шапошникова та Анатолія Заяєва ( 2:0 (Жаравльов, Снітко) – вдома та 1:2 (Олександр Мороз) – у гостях).

Цікаво, що в обох переможних складах грали два футболісти, які зараз можуть поділитися своїми спогадами – Михайло Порошин та Олександр Іщенко. І саме Олександр Олексійович (він зараз очолює дитячу-юнацьку Академію київського «Динамо», а в історію кропивницького футболу вписав своє ім’я не лише як дворазовий володар Кубку УРСР, а ще й як наставник, який вперше вивів «Зірку-НІБАС» до елітного дивізіону) став ініціатором зустрічі живих творців історичних перемог, які зараз проживають у Кропивницькому. На стадіоні ФК «Зірка» імені Станіслава Березкіна зібралися Олександр Іщенко, Михайло Порошин, а також переможці 1975 року Валерій Музичук, Олександр Смиченко та Олександр Алексєєв. Привітали й начальника тієї команди Юрія Махна, який не зміг бути присутнім за станом здоров’я. Звісно, були привітання від рідного ФК «Зірка», заступника міського голови Кропивницького Сергія Колодяжного, керівника міської спортивної галузі В’ячеслава Гурського та голови обласної Асоціації футболу Віктора Безсмертного. Ну й були емоційні спогади про ті цікаві та незабутні переможні миттєвості.

Ми також скористалися чудовою можливістю й поспілкувалися з Олександром Іщенком.

– Якщо повернутися до 1973-го року, то це ніби вчора було. Тоді Віктор Жилін запросив мене до «Зірки» лише на фінальну гру. До цього я виступав у дублі запорізького «Металургу», який очолював Віктор Степанович. Потім мене призвали на військову службу, яку проходив у одеському СКА. І незадовго до фіналу Степанович зателефонував мені й запропонував зіграти відразу в фіналі. Він тоді казав: «Коли ще в тебе буде така можливість?» Ну, звісно, я сумнівався, адже відразу влитися в новий колектив та ще й на вирішальний матч – це неабияке випробування. Але все ж приїхав до «Зірки», провів два тренування, і ми відправилися на фінальну гру до Києва. Погода була доволі морозна, але це не вплинуло на наші дії. Ну, можливо, трохи допомогли і погодні умови. Адже «Спартак» із Івано-Франківська грав у Першій союзній лізі, і у гравців суперників було більше досвіду саме таких матчів. Звісно, що саме спартаківці вважалися беззаперечними фаворитами фіналу, який проходив на київському стадіоні «Динамо». Є такий вислів: «колюча» команда. І ось саме такими непоступливими та цілеспрямованими були іванофранківці. Там грали такі самобутні виконавці, як Чопей, Кушлик, Шулятицький та інші. Про те, що вони нас недооцінили, мови не йшло. Спартаківці вийшли дуже налаштованими та мотивованими. Але в нас була якась абсолютна впевненість у тому, що ми не провалимо цю гру. Ну й Віктор Степанович, який умів пожартувати та підбадьорити, зазначав, що ми тут нічого не програємо, а виграти можемо багато та ще увійти до історії. Так і сталося. Можливо, оцім налаштуванням ми й здивували своїх опонентів.

Ми не знітилися, грали спокійно, добре захищалися й швидко відповідали. І Саша Дейнега забив єдиний переможний гол. Ну а я вже, як міг, допоміг зберегти цю мінімальну перевагу, вийшовши на заміну в другому таймі. Завдання було не дати зіграти Чопею. І, якщо головний бомбардир суперників не забив і не віддав результативну передачу, то вважаю, що я з поставленою задачею впорався. Ну, звісно, як і вся команда, яка після фінального свистка відчула неймовірну радість.

Ми створили значну сенсацію й головне – дуже порадували місцевих уболівальників. Упевнений, що це дало великий поштовх для подальшого розвитку, посприяло гарному виступу команди в наступному сезоні й дало можливість за два роки знову виграти кубкові змагання.

Фото з архиву Андрія Перевозника.

– Які головні чесноти були в команди 1973-го й за рахунок чого вдалося перемогти?

– Усі команди, якими керував Віктор Жилін, вирізнялися повною віддачею на футбольному полі, організацією гри та чітким виконанням тренерських настанов і своїх функцій. Його колективи було важко обіграти тому, що вони захищалися дуже вміло й футболісти проявляли неймовірні бійцівські якості. Ну й повага до наставника була суттєвим фактором.  Грали так, щоб не підвести свого наставника. І тому в фінальному матчі порядок побив клас, як би банально це не звучало.

– А хто був лідером тієї «Зірки-73»?

– Ну, перш за все, це Міша Порошин, який був справжнім капітаном і стовпом нашої оборони. Він своєю надійністю сприяв тому, що й інші грали впевнено.

– Як зустрічали переможців Кубку в рідному місті?

– Нас вітали та вшановували в міському Палаці культури за великої кількості вболівальників. Я пам’ятаю, що подарували електробритву «Харків» та радіоприймач «ВЕФ-12». На той час це була шикарна премія. Звісно, сучасному поколінню це важко зрозуміти. Але ми подарували людям радість і щастя, і це було головне. А про матеріальне в ті часи думали вже в другу чергу.

– А взагалі яка була тоді футбольна атмосфера?

– Трибуни на стадіоні були просто забиті. 10-12 тисяч вболівальників на матчах збиралося постійно. А ще вони розташовувалися на дахах домівок і підприємств поруч зі стадіоном. Не дарма ж казали, що коли «Зірка» вигравала, то продуктивність праці на заводах та фабриках суттєво зростала. Тоді на стадіоні, там, на горі біля трибун, готували шашлики. А ми обідали за п’ять годин до гри – легесенький бульйончик і варене м’ясо з гарніром. Казали ж, що футболіст повинен виходити на поле голодним, як вовки на полюванні.  І коли ти грав у захисті біля тих воріт, куди доходив цей запах смажених шашликів, то відчуття були своєрідними. Але це також та незабутня кіровоградська футбольна аура.

– А чому Віктор Жилін у 1974 році залишив «Зірку»?

– Я не знаю всіх нюансів. Але, мабуть, пропозиція від житомирського «Автомобіліста» його більше влаштовувала. До речі, в 1976-му році він запросив мене до цієї команди, де я й завершив свою ігрову кар’єру. Скажу, що це був мій тренер, який мені довіряв і від якого я дуже багато для себе взяв для своєї подальшої тренерської роботи. До речі, Віктор Степанович, світла йому пам’ять,  ще й у 80 років очолював колектив у Бородянці й давав там джазу.

– Але ви ще залишилися на два сезони в «Зірці» і вдруге виграли Кубок УРСР у 1975-му. Яким був шлях до того тріумфу?

– Колектив виконавців майже повністю змінився. Із тих, хто вигравав у 73-му, залишилися під керівництвом головного тренера Олексія Расторгуєва та Юрія Махна, який був начальником команди,  лише три гравці – Порошин, Іщенко та Анатолій Хропов. Але потрібно відзначити, що склад гравців був підібраний дуже потужний і збалансований. Безумовно, за якістю футболістів «Зірка-75» була суттєво сильніша за своїх попередників. Тут і лідерів визначити важко тому, що кожен був яскравою особистістю та міг взяти на себе лідерські якості. У воротах був наш Лев Іванович – Олексій Іонов, якого завжди міг класно замінити Валерій Музичук. У захисті – Смиченко та Порошин у центрі та брати Хропови на флангах, у півзахисті – Касьонкін та Вибиванцев, Карпюк і Журавльов, а в нападі Кацман, Алексєєв, Снітко та Саша Мороз. А ще ж молодий Коля Латиш та Коля Головко. І все одно, при всій нашій силі виграти той Кубок України було складніше, ніж два роки до цього. По- перше, грали з двох матчів. А по-друге, починаючи з чвертьфіналу, нас чекали дуже потужні конкуренти з Першої ліги – запорізький «Металург», знову спартаківці з Івано-Франківська та симферопольська «Таврія» Сергія Шапошникова та Анатолія Заяєва. У кожному з цих шести матчів була своя драматургія. Але, в підсумку, ми знову посоромили усіх скептиків і стали володарями Кубку. Найважчими, безумовно, були фінальні матчі.

– Як складалися ці протистояння?

– Сімферопольці дійсно недооцінили нас у першому поєдинку в Кіровограді й швидко пропустили від Журавльова та Снітка на 6-й та 12-й хвилинах. А ось забити й пройти наш захист, який був чи не найкращим у Другій лізі, гостям не вдалося.

Перед грою в Сімферополі господарі поля залишалися впевненими у своїй перемозі. Анатолій Заяєв написав на м’ячі рахунок 5:0. Вони навіть не заїхали на базу, і гравцям дозволили трохи побути вдома. А ми знаємо, що це, особливо в ті часи, дозволяло футболістам дещо розслабитися. І я впевнений, що порушення режиму було, адже я не впізнавав «Таврію» після 30-ї хвилини. А початок гри був для «Зірки» дуже складним. Господарі шалено атакували, забили два м’ячі й мали ще декілька можливостей збільшити свою перевагу. Але тут у них раптово «скінчилося пальне», і з кожною хвилиною вони діяли все гірше. Коли ж Олександр Мороз забив свій гол, то стало все зрозуміло. Тоді ж ще працювало правило виїзного голу, і таврійцям потрібно було забивати ще двічі. Юрій Аджем, який потім грав за московський ЦСКА та збірну колишнього Союзу, навіть пенальті не зміг забити нашому Льву Івановичу. Завершувався поєдинок під незадоволений гул уболівальників, а деякі з них навіть залишили трибуни. Але після фінального свистка нашу перемогу вітали оплесками.

– А чому Іонова величали Левом Івановичем?

– Це його так прозвав Алік Кацман, тому що за манерою гри голкіпер «Зірки» був схожий на легендарного Яшина й пропускав мало. А хто тоді був найкращим з кращих воротарів? Правда, захисники, коли Іонов учергове залишав ворота «сухими», питали його «а скільки тобі пробили?». І дійсно блокувалося нами чимало ударів, і в штрафний майданчик суперників ми майже не пускали. Так що Лев Іванович, світла йому пам’ять, та Валера Музичук дійсно часто-густо нам дякували.

– У вас не було образ, що не вийшли на поле в фіналі?

– Знаєте, тоді грали дійсно найсильніші. Я в тому турнірі зіграв шість поєдинків. А в півфіналі знову виключив із гри іванофранківського форварда Чопея, який на той час був кращим бомбардиром Першої ліги. Так що свій внесок у нашу загальну перемогу я зробив. Та й не ділили нас тоді на основних та запасних. То був єдиний монолітний колектив, який чудово зробив свою переможну справу.

– Як цього разу зустрічали й відзначали своїх футбольних героїв?

– Нас зустріли керівники міста та області на головній площі Кірова, де ми зробили пам’ятне фото. Людей було дуже багато, і кожен хотів виказати нам своє захоплення та подяку. У всіх був радісний і святковий настрій. Цього разу вже були й грошові преміальні. А ще нам презентували чудові австрійські хутрові пальта. І знаєте, у чому ще особливість цієї команди? Для більшості гравців того складу Кіровоград, а зараз Кропивницький став рідним містом. І всіх нас сприймали, як своїх рідних. І ми відчували свою відповідальність перед тими, для кого грали. Ми відвідували підприємства, особливо вразив цех ковкого чавуна, і знали, як важко працюють наші вболівальники. Тому й не дозволяли собі халтурити на футбольному полі.

– У будь-якій команді є люди, які здатні підтримати та надихнути партнерів своїми жартами й підняти настрій. Як з цим було в тій «Зірці»?

– Що вам казати, якщо ви добре знали Аліка Кацмана, в якого завжди були свої подначки та приколи? Він у цьому плані був поза конкуренцією. Але іноді міг дати йому фору й Олексій Іонов. А ще пригадалася кумедна історія. Ми жили в гуртожитку разом із Миколою Латишем та Андрієм Карпюком. І Андрій дуже полюбляв користуватись польськими духами. Ми прозвали його Нюся, можливо, тому, що від нього так пахло навкруги, що більш властиво жінкам. Андрій довго дувся, допоки все не перетворювалося на черговий жарт. Так що ми й грали, і жартували, але були єдиним дружнім колективом.

– Якщо порівнювати двох тренерів-переможців – Жиліна та Расторгуєва, що можна відзначити?

– Обидва були просто фанатично віддані своїй улюбленій справі. А характери в них були зовсім різні. Жилін виплескував свої емоції, швидко запалювався, але й швидко відходив.  Скажу так, що, на відміну від Жиліна, який міг добряче гримнути на гравців,  Расторгуєв був більше як батько. Він дуже сильно за все переживав. Все пропускав через себе, хоча зовні зберігав спокій. І ще він дуже багато курив – сигарету за сигаретою. Можливо, це допомагало йому боротися з хвилюванням, але ж позначалося на здоров’ї.

– Що ви для себе, як для тренера, взяли від цих фахівців?

– Перш за все, це розуміння того, що тренер повинен сам бути зразком по відношенню до футболу, до дисципліни, до виконання своїх обов’язків для своїх вихованців. І протягом своєї тренерської кар’єри я намагався слідувати цим принципам.

– На вашу думку, чому тій гарній команді 1975-го не вдалося підвищитися в класі?

– Тоді в Другій лізі була дуже велика конкуренція. Здається, там грало 27 команд, а це 52 гри, які потрібно було пройти рівно та стабільно. І це вдавалося одиницям. І умовами та підбором виконавців «Зірка» не дотягувала до лідерів. До речі, коли я перейшов до Житомира, там умови та фінансова складова були значно кращими, ніж у тодішньому Кіровограді. Але «Автомобілісту» також не вдалося пробитися до Першої ліги.

– І наостанок, які відчуття після чергового візиту до Кропивницького?

– Безумовно, мене переповнюють емоції від зустрічі з друзями, від спогадів, від спілкування. І я щасливий був сьогодні зустрітися з друзями, з якими разом ми творили футбольну історію Кропивницького. А ще в нас було дуже цікаве та продуктивне спілкування з головним тренером нинішньої «Зірки» Саміром Гасановим. Звісно, дуже хотілося, щоб команда повернулася на професіональну арену. На жаль, матеріальна база клубу дуже слабка, і одного поля зі штучним покриттям для проведення повноцінного тренувального процесу явно недостатньо. Знаю, що був план реконструкції стадіону АРЗ, де планували зробити чотири поля. І наскільки я зрозумів, ця ідея ще існує. Потрібно бажання керівників міста та області для поліпшення футбольних умов. Зрозуміло, що часи зараз важкі, і здається, що спорт не на часі. Але ж потім може бути вже пізно.

Ну й потрібно вашим командам більше брати участі в різноманітних дитячо-юнацьких турнірах, де кропивничан ми практично не бачимо. Ми знаємо, яка тут потужна школа і який потенціал. Ось я подивився двох юнаків 2009 року народження, на яких ми звернемо увагу.

А ще я запропонував у наступному році провести в Кропивницькому турнір пам’яті президента ФК «Зірка-НІБАС» Василя Ковальского, який зробив дуже багато для славетної історії кропивницького футболу. Саме за його керівництва клубом наша команда, яку мені пощастило очолювати, з другої ліги за два сезони пробилася до еліти українського футболу, де посіла шосте місце. І ми отримали в плані пропозиції щодо проведення такого турніру підтримку від брата Василя Ковальского – Романа Степановича, який володіє агрофірмою на Дніпропетровщині й пообіцяв усіляко посприяти втіленню цієї ідеї в життя. Ми погодили майже всі нюанси для того, щоб в наступному році на день народження Василя Ковальского провести такі всеукраїнські юнацькі змагання. Залишилося лише визначити вікову групу. Можливо, це дасть поштовх на шляху до повернення «Зірки» на професіональний рівень. Я дуже на це сподіваюся, адже частинка мого серця завжди буде в Кропивницькому.

Ігор Сергієнко, спеціально для «УЦ».