На минулому тижні з ініціативи місцевого товариства «Просвіта» та видавництва «Комора» обласний центр відвідала культова українська письменниця Оксана Забужко. Оксана Стефанівна презентувала нову книгу «Після третього дзвінка вхід до зали заборонено», поспілкувалася с журналістами та провела творчий вечір у театрі ім. Кропивницького.
Не повірите: у театрі був аншлаг! Зайняті були всі місця: у партері, на ярусах, на балконі. «Безкультурні», ми, виявляється, вміємо цінувати справжнє.
Далі – слово письменниці.
Про місто і назву
– Вчора я пояснювала київським журналістам, що я їду транзитом із Парижа до Кропивницького. Так і є. У Києві я не затрималася. Прилетіла з Парижа, й відразу сюди. Дорогою задумалася: скільки разів я була в Парижі? 5-6, може, сім. В Кропивницькому – жодного. Це стид і ганьба. Це ненормально, коли український письменник частіше буває в Парижі, ніж в українських містах.
Іноді ще подорожуєш Україною на якісь фести, але коли потім тебе питають: «Як тобі фест?», «Як тобі місто?», не знаєш, що відповісти. Це ж як питати корову на ярмарку, як їй ярмарок. Де я була, що я бачила, крім власного виступу? Мене зустрічають, від дверей до дверей водять: тут поїсти, тут переодягтися, тут публіка, тут преса. І так само я зараз почуваюся, у мене нема вражень.
– Мене всі тут питають, як мені нова назва міста. Мені Інгульськ звучав якось солідніше, історичніше. Мені подобаються гідроніми. Зараз, коли наша цивілізація вступає в кризу прісної води, коли вже зрозуміло, що людству треба дбати про прісну воду, відродження річок – це теж відродження країни. І ця прив’язка міст до річок дуже важлива. Горішні Плавні – шикарно. Якщо Горішні, значить, були й дорішні, значить, була навігація по Дніпру. Розумієте? Виступають жили землі.
Але Кропивницький мене дуже зворушив і мило заскочив. Тому що це дуже добрий посил, щоб пригадати, до якої міри ми всі завдячуємо тим, що ми вижили як нація у ХІХ столітті, саме театру. Історія театру корифеїв – це неймовірний історичний детектив. А ми її навіть не ввели у масову свідомість – на рівні хоча б серіалів. Я зараз перечитувала листи Лесі Українки, і вона там пише про Кропивницького, про українські вистави в Києві. Публічно українська мова у вжитку заборонена, але оцей український театр існує, тому що люди хочуть бачити українські вистави, і власник театру йде домовлятися з царськими цензорами, бо йому треба, щоб були прибутки. Ми слабо даємо собі справу, до якої міри культурне повітря ХІХ століття було просякнуте театром. Цей самий театр, який звідси єсть пішов, – це маска, сховавшись за якою, українська культура могла вижити й вибухнути великим відродженням 1918-1929 років.
Просто тепер сам Бог велів вашому місту стати столицею українського театрального відродження.
Про книги і письменників
– Покійна Соломія Павличко любила повторювати «Є замовлення – є література. Нема замовлення – нема літератури». Література – це індустрія, їй потрібен ринок. Сьогодні ми вже не література меншини, ми – література держави. Література, яка виграє власну війну за незалежність і відвойовує свій книжковий ринок. Сьогодні, після прийняття законів, які обмежують імпорт російської пропагандистської літератури, котрою були завалені крамниці у передвоєнні роки, ми маємо книжковий бум. Видавництва пішли в хід, у нас вже бракує друкарських потужностей. З кожним роком цей ринок росте й розвивається, головне – не зупиняти процес.
– Кого б ви порадили читати з молодих сучасних письменників?
– Молодих і сучасних… Це все таке бурхливе, все таке не скристалізоване. Я не за всім встигаю стежити. Останнє з того, що я читала цікавого, – Ірина Цілик, її збірка оповідань «Червоний на чорному». На презентації вона сказала дуже гарну фразу, що під тридцять років вона зрозуміла, що писати про інших цікавіше, ніж про себе. Оце й є народження прозаїка. Бо я знаю багатьох письменників і в моєму поколінні, які ще цього відкриття не зробили, все про себе пишуть.
До речі, її чоловік Артем Чех рік відбув в АТО й, коли повернувся, опублікував книжку «Точка 0» – це нон-фікшн, такий щоденник фронтовий, збірка оповідань, замальовок. Він і до цього щось писав, я не читала. А цю книгу відкрила і не могла відірватися. Притому він не брав участі в боях. Він був на Луганщині. Вони просто там півроку сиділи на цій «Точці 0». Але з цих замальовок солдатського побуту складається історія про те, як людина, столичний ботан, письменник, журналіст, стає солдатом. Мені ця книга дуже багато сказала про українську армію, про її проблеми, які зовсім не матеріального характеру. Це армія, генштаб якої досі не розуміє, що солдатам треба розповідати, за що вони воюють… І тільки з книжки Артема Чеха я усвідомила цю проблему. Це вам приклад того, що таке добра література. Книжка наче про душевний стан людини, а по ходу, побічно, ти отримуєш відповіді на масштабніші питання…
– Як ви ставитеся до російськомовних українських письменників?
– Це ж не гомогенна якась спільнота. Є різні люди. Є письменники, які після 2014 року намагаються переходити на українську мову, і деяким це вже непогано вдається. Є Андрій Курков, який пише російською, але задовго до початку війни, коли для київських письменників надрукуватися в Москві було заповітною мрією, він завжди підкреслював, що він український письменник. І він пише такі пострадянські дистопії, до яких ця мова пасує.
Мене взагалі, вибачте на слові, трохи скурвлює, коли російськомовних сприймають як одну гомогенну спільноту. Це не так. Люди російськомовні з різних причин…
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...