«Добивали нас танком, мінометами»

Олександрієць Владислав Штеренко долучився до війська у передпенсійному віці. Побратими нарекли його Дєдом. Унаслідок бойових поранень визнаний непридатним до служби. Повернувся додому. Нещодавно отримав від Міноборони відзнаку «За поранення». Це для нас і стало приводом зателефонувати панові Владиславові.

Так, пам’ятаю перший день війни, – розповів Штеренко. – Жінка, Ірина Михайлівна, пішла на роботу в пекарню, хоча президент і радив залишатися вдома. Я – теж на роботу, в ТОВ «ПТУ», означає «підйомно-транспортне устаткування». Начальника не застав, бо він пішов у військкомат. Я – додому, взяв документи і теж – у військкомат. Там – повно людей. Мене одразу взяли. Я ж «строчку» служив. Комісії не було. Відразу записали в 121- ту бригаду територіальної оборони. Патрулювання, блокпости. Я заради сім’ї так вчинив, щоб росіяни сюди не прийшли.

До травня я служив в Олександрійському районі. Далі наш 175-й батальйон відправили в Добру Надію (село в Нікопольському районі Дніпропетровської області, – В. І.) У підрозділі я був один з найстарших. Посада – старший солдат-стрілець. Стояли ми напроти атомної електростанції. Рили окопи, щоб ворожі ДРГ не пройшли. Нас «градами», артилерією обстрілювали. Фізично мені не тяжко було. Я привичний. Все життя фізичною працею займаюся. І на Колимі працював кілька років, і на ремонті шахтного обладнання. А їсти було вдосталь. Жінка передавала «тормозки». Ми їли і пиріжки, і котлети, і сало, і смаколики всякі.

Там, у Добрій Надії, я зазнав контузії уперше. Накрило сто двадцятим. Це в жовтні сталося, число не пам’ятаю. Саме був на СП на півострові. Звідти ми дивилися, звідки ворог стріляє. Позаду мене прилетіло. Контузія. Прибігли побратими, мене – в «таблетку», відвезли в Запоріжжя, прокапали. Три дні лікування – і знову в стрій.

У жовтні 2022 року нас перекинули на Херсонщину. Почалося визволення Херсона. Ми стояли на березі Каховського водосховища. Копали позиції, укріпляли, потім мене зарахували в мобільну вогневу групу – «шахеди» збивати з «дашки». А на початку я з «Максимом» воював. Новенький, зі складу. Річ хороша, безвідмовна.

У червні 2023 року росіяни зірвали дамбу. Ми вище дамби стояли. Потім нижче їздили, до Миколаївської області, бачили села затоплені.

Наприкінці літа 2023 року нас перекинули на Донеччину, у Волноваський район. Велика Новосілка і Старомайорське. Там нас ефпіві-дронами обстрілювали, небо було вкрите ними, як роями. Добивали нас танком, мінометами. А в мене – кулемет і автомат.

Там і поранило. Осколочне в праву руку і контузія. Спочатку нас було троє трьохсотих, один – важкий, ми його на тачці вивозили, це носилки з колесом. Згодом нас, трьохсотих, стало п’ятеро. Нас підібрали і вивезли. Всі вижили. Спочатку – в «евак» в Гаврилівці, звідти – в Запоріжжя, Дніпро, Тернопіль. У грудні мене виписали. Пройшов ВЛК, висновок – непридатний. Тим часом у жовтні виповнилося шістдесят, демобілізувався.

Працюю у тій самій фірмі, що до війни, але вже не зварником, а охоронцем. З побратимами спілкуюся. Вони дзвонять мені, я – їм, вдень і вночі. Приїздять до мене. Знають, Дєд зустріне як треба.

 Віктор Іваненко, «УЦ».