Мій потрійний дебют

 Вперше застосовую невідомий для мене жанр – представлення власної книги. Зазвичай з цього приводу доводилось відповідати на запитання від інтерв’юера. Сьогодні уявні запитання та реальні відповіді на них доведеться формулювати самому, і на це є причина, про яку знатимуть лише двоє: я та головний редактор «України-Центр».

Отож днями у видавництві «Імекс» вийшла моя нова книга. Подібний нетиповий стандарт називається аллігат, такий собі перевертень. Передбачаю запити, або ж закиди окремих особливо завзятих теперішніх націонал-патріотів, якими, до слова, сьогодні бути абсолютно нескладно, а головне – безпечно. Говорячи про це, я згадую значно менш сприятливі вісімдесяті роки минулого століття, а разом з ними п’яти-семи годинні допити в кабінетах радянського КДБ за статтею буржуазний український націоналізм. Тоді я теж був молодим і завзятим. Однак це так, між іншим. Хоча й до слова. Так от, сьогодні я видаю книгу двома мовами. І пояснюю, чому так, саме цією передмовою.

Нетиповий стандарт книги продиктований передусім прагненням, аби українська література, або література створена в Україні була доступна всім українцям – як україномовним, так і російськомовним. Гадаємо, саме сьогодні такий формат надто актуальний та доречний для згуртування української нації.

Отож «Малюнки з минулого», вона ж «Из тетради улетевших бабочек».

Біля сорока років тому студентом я був закоханий в її предмет, російську літературу. Проте, напевно, не лише в сам предмет. ЇЇ лекції були казковими і просто гіпнотизували слухачів. Вони й сьогодні такі ж блискучі та вишукані, як і вона сама. Тепер вона не викладає в університеті. Проте її лекції продовжують заворожено слухати літературні естети від Києва до Монако.

Через сорок років ми зустрілися з нею. Моя університетська викладачка з далеких вісімдесятих. Вона приїхала до мене в Новомиргород. Я підписав їй свої книги. Якось увечері, після спогадів, вона розповіла мені історію, яка неабияк зворушила мене. Історія нібито сталася в Монако на початку минулого століття. Таємнича незнайомка обіграла в рулетку найбільше казино Монте-Карло. Потім придбала найбагатшу віллу на березі моря, влаштувала там грандіозну вечірку, а на ранок, покинувши віллу, подарувала її першому зустрічному подорожньому. Після того незнайомку більше ніхто не бачив.

Трохи згодом я написав кіносценарій. А ще згодом з’явилася ця книга.

Приємного прочитання, шановний читачу.

Олександр Жовна, з повагою.