Перша кнопка…

До 1994-го року День працівників телебачення, радіо та зв’язку відзначався 7-го травня, і хоча тепер професійне свято українських телевізійників припадає на 16 листопада, у нас є можливість зазирнути в ті часи, коли передачею та прийомом телекартинки найчастіше займалися ентузіасти або народні умільці. Це зараз відео супроводжує нас повсюди, а справжньої кількості телевізійних програм чи каналів, доступних практично кожному, не знає ніхто. Навіть телевізора не потрібно, щоб приймати якісний контент будь-де і хто-знає звідки, але всього 35 років тому все було не так…

За радянських часів існувала популярна газетна рубрика «Лист покликав у дорогу», коли громадяни зверталися зі скаргою в газету, а редакція відряджала кореспондента, щоб розібратися в ситуації на місці. Практично те саме маємо й зараз, лише лист покликав не в дорогу, а в минуле, і все це завдяки архіву, який досі зберігався в будинку моєї тещі, царство їй небесне й вдячність, що нічого не зникло. Серед давно забутих паперів, зошитів і блокнотів знайшовся конверт, а в ньому лист, який починається традиційно для такого типу поштових відправлень: «Шановні працівники НТА», що рівнозначно відомому тексту Володимира Висоцького: «Дорогая передача…». НТА – саме так називалася студія приватного телебачення в Олександрії, яка стала першим повноцінним телевізійним проектом міста – з журналістами, новинами, авторськими програмами. Власне, на конверті так і написано: «м. Олександрія, НТА, “Інгульська паланка”» – так називалася одна з авторських програм, але мова не про неї.

Мова про часи, коли не було пультів дистанційного керування телепрограмами, а самих програм було, як пише автор: «”Останкіно”, УТ-1, УТ-2 і “Росія” (з підсилювачем) – нічого цікавого не пропонують, окрім “Просто Марія” для жінок і дітей». Мова про часи, коли радіо- чи телелюбителі самі робили навіть телеприймачі, не кажучи вже про антени чи підсилювачі сигналу. Судячи з поштових штемпелів ще з логотипом «Пошта СРСР» і тексту, лист було відправлено в Олександрію з смт Новгородка Олександром Анатолійовичем Совенком у 1993-му році. Він пише, що в селищі існує ціла компанія «любителів приймати телепередачі» (і це було тогочасним масовим явищем). Так от, перебуваючи в Олександрії в 1992-му році, дописувач зацікавився програмами виробництва місцевої студії НТА, які спробував приймати й у Новгородці: «Зробив антену Шпіндлера на 20 елементів, підсилювач, і вдалося зловити передачі НТА». Уявляєте рівень і техніки, і зацікавленості, коли людині в гонитві за якістю прийому довелося спочатку налаштуватися на «30-й канал, а потім ви змінили частоту на 26-й, але сильний передавач з Нової Праги на 27-му каналі забиває ваші сигнали»? Глядач пише, що сигнал НТА в Новгородці можна було приймати лише при доброму проходженні хвиль (цікаво, що про ці тонкощі думають власники смартфонів і телефонів?), тому він налаштував антену на Кіровоград, де була гарна якість сигналу студії «Техніка ТV»: «Коли ви почали співробітництво з цією студією, знову з’явилося бажання дивитися програми з Олександрії».

Далі автор листа запитує, чи не планує НТА в Олександрії поставити потужніший передавач, щоб програми НТА дивилися й в інших районах області: «Адже ж не тільки “Інгульську паланку” і “Теле-Бум” ви маєте в програмі»?

Дійсно, практично з моменту початку роботи на НТА ми почали виготовляти кілька авторських програм одночасно, але доля самого НТА була яскравою, але короткою. Зараз уже важко сказати як, але засновник Олександрійського НТА Володимир Гаврильченко позбувся прав власності та виїхав з міста, бо йому реально «шили справу» й навіть арештовували. Темна та брудна історія, в якій правдою було лише те, що працювали без «умовностей» типу ліцензій чи бухгалтерського обліку. У результаті НТА розділили між власниками, з’явилися не одна, а дві студії, але утримували їх за рахунок одних лише «Музичних вітань». А потім, буквально за пару-трійку років з’явилися кабельні мережі, супутникове телебачення, і питання прийому телекартинки за допомогою саморобних пристроїв відійшло в минуле.

Якщо згадувати ті телевізійні часи, то потрібно зазначити, що на початку 90-х студії виникали не лише в Олександрії чи Кіровограді. Була студія в Смоліно, якою опікувався Віктор Юрченко, була телекомпанія в Новомиргороді під керівництвом, здається, В. Піскового, виникли телестудії в Світловодську та Знам’янці, в інших райцентрах. Потрібно зазначити, що й сам Кіровоград, вірніше завод радіовиробів, тепер НВО «Радій», спеціалізувався на виробництві телерадіоапаратури та був офіційним поставщиком московської Олімпіади-80. Одначе, як бачимо, народ не мав доступу до передавачів чи приймачів кіровоградського виробництва, тому робив власні, а новостворені телестудії всю потрібну передавальну апаратуру, як і обладнання студій, «діставали». Ту ж студію НТА на третьому поверсі приміщення військової частини своїми руками будували й обладнували військові запасу Юрій Овчинніков і Геннадій Красніков. Досі згадуються неймовірні світильники «юпітери», під якими з ведучого та гостей студії струмками стікав піт, хоча взимку з ними було тепліше. Пам’ятаю, що возити на ремонт блоки передавача «Алтай» доводилося в Кіровоград, бо в Олександрії таких фахівців не було. Що там говорити, коли не вистачало навіть знімальної апаратури, і, коли я почав співпрацювати з Кіровоградською ТРК ТТV, якийсь час доводилося позичати відеокамери чи просити Івана Баранова та В’ячеслава Тарана про зйомки відеоряду для сюжетів чи програм, які приїздив монтувати два рази на тиждень в обласний центр.

Але це було в ті часи, коли День працівників телебачення, радіо та зв’язку ми відзначали 7-го травня. Шкода, звичайно, що кіровоградський радіозавод не став центром виробництва сучасної супутникової телерадіоапаратури, зате телевізійний інженерний потенціал став в значній мірі основою для розробки проектів світового рівня у сфері атомної енергетики для «Радію», а десятки вихідців з приватних студій Кіровоградської області стали справжніми зірками українського телебачення чи й просто успішними людьми! Тому – зі святом!