На мінному полі

Нещодавно піротехніків ГУ ДСНС України в Кіровоградській області нагородили військовими нагородами за розмінування територій в зоні проведення Операції об’єднаних сил, можна сказати, в прифронтовій зоні.

У кожного, як казав поет, своя доля і свій шлях широкий, але є люди, які обирають життєву дорогу, навіть якщо вона вкрай небезпечна. Це свого часу зробив і заступник начальника групи – начальник піротехнічного відділення групи піротехнічних робіт ГУ ДСНС України в Кіровоградській області Станіслав Янчевський. Якщо звести довгу назву підрозділу до одного слова, то хлопці, які в ньому служать, називаються звично – сапери. Станіслав знав, що стане сапером, ще навчаючись в Кам’янець-Подільському військово-інженерному інституті, і вже невдовзі потрапив на серйозну роботу – розмінування боє­припасів після вибухів складів в Новобогданівці. (Військові склади в Мелітопольському районі Запорізької області вибухали в 2004-2006 роках. На базі зберігалося 800 вагонів боєприпасів, у тому числі часів Першої світової, снаряди розліталися на площі 10 квадратних км, під час розмінування, яке тривало не один рік, 3 сапери загинули.) Як згадує Станіслав, «там все було просто устелено снарядами».

У порівнянні з новітніми боєприпасами, старі мають підвищений поріг небезпечності, особливо авіабомби, на розмінування яких піротехніки Кіровоградщини виїздять доволі часто, бо ніхто не знає, що «в голові» в бомби, яка падала з великої висоти й провела в землі років 80? Між іншим, лише з початку цього року надзвичайниками України було знешкоджено 30 тисяч одиниць вибухонебезпечних предметів, простіше кажучи, бомб, мін, снарядів та іншого смертоносного залізяччя. Але якщо в мирний час це були здебільшого випадкові знахідки на всій території України, то зараз епіцентр пошуків перебуває поблизу окупованих територій Донецької і Луганської областей. Цим і займаються сапери з Кропивницького. Це вже друге відрядження в Луганську область, де поблизу Сєвєродонецька доводиться працювати по півтора місяці. Завдання перед ними небезпечне, але вкрай потрібне – очищення території від вибухонебезпечних предметів, а якщо говорити канцелярською мовою, це повернення земель сільськогосподарського призначення в сільгоспоборот – там знову можна вирощувати хліб. Зараз наші сапери працюють на полі поблизу населеного пункту, де нещодавно або була фронтова зона, або дислокувалися бойові частини, – там не мінні поля в звичному розумінні, але це лише ускладнює завдання, бо ні порядок розташування, ні характер «закладок» невідомі.

Навіть зі слів сапера стає зрозуміло, як це непросто – пошук боєприпасів, бо насправді це не прогулянка з міношукачем: «На цій території є снаряди, гранати, тобто все, що залишилося від військових. Ми виходимо в повному спорядженні – бронежилети, шоломи, засоби пошуку та зв’язку. Уся територія поділена на сектори, на зони пошуку, кожний сапер має свою зону, вони розташовуються на безпечній відстані один від одного. Ми не просто йдемо, а, грубо кажучи, стаєш на коліна й починаєш з візуального вивчення ділянки, потім перевіряєш місцевість перед собою долонями чи іншим способом на наявність розтяжок, бо може трапитися і таке».

Але і це не все, бо потім потрібно викосити чи вистригти траву, і аж тоді настає черга міношукача, і якщо є сигнал, місце «чекиниться», і аж тоді починається процес діставання предмета. І лише коли його побачиш, можеш визначити, що це – граната чи залізяка. Викопування – це теж особлива операція, яку проводять згідно інструкцій та правил. Як відомо, ці правила можна звести до всім відомої формули «сапер помиляється лише один раз», іншого шансу помилитися може й не бути.

Серед кропивницьких піротехніків такого (щоб не наврочити!) не траплялося, але серед бійців з інших областей нещастя мали місце, особливо на початку АТО. Тоді доводилося працювати в населених пунктах, де було багато замаскованих вибухонебезпечних предметів і розтяжок. І якщо розтяжки входять, до, так би мовити, асортименту ведення бойових дій, хоч як би це не здавалося нам підлим, то замаскована під мирні речі чи дитячі іграшки вибухівка свідчить про рівень адекватності нашого ворога. До речі, такі «подарунки» почали з’являтися і в мирних містах. Років 5 тому міну, яку називають російською «лепесток», бо вона не схожа на бойовий снаряд, побачив в Інгулі біля Козачого острова фотокор «УЦ» Павло Волошин, піротехніки її знешкодили на місці…Очевидно, що вона потрапила до нас «звідти», і цілком можливо, що не випадково, тому потрібно бути уважними й у нас, де якщо й чути вибухи, то лише від святкової піротехніки, яка, між іншим, теж перебуває під санкціями, але гатять, бо люди хочуть гуляти. От чого не розуміють мешканці звільнених або прифронтових територій, то саме такого гуляння під вибухи, але вони розуміють всю необхідність і важливість роботи наших саперів. Як розповідає Станіслав, люди там привітні й ставляться до нашої армії прихильно.

Зовні сапери такі ж люди, як і інші військові, які служать на Донбасі, хіба що, вважає наш співрозмовник, вони відрізняються спокоєм і розсудливістю: «Я особисто ніякого страху не відчуваю, так само й мої колеги, несподіванок у нашій роботі бути не повинно, але такий шанс є завжди. Усе робиться автоматично, ти чуєш будь-який сигнал і ставишся до нього, як до можливого вибухонебезпечного предмету, дотримуєшся всіх правил і заходів безпеки. У нас є інструкції на різні випадки, але ніякої поспішності бути не може».

За виконану роботу п’ятьох наших саперів нагородили військовою відзнакою ООС «Козацький хрест», але, судячи з усього, роботи в них – просто непочатий край. На запитання, скільки часу доведеться займатися розміновуванням Донбасу, Станіслав Янчевський відповів: «Років 12-15 доведеться поїздити». І це лише там, де вже немає бойових дій…