Микола Пільгуй: «Результат гарантувати не можу. Гарантую добросовісну роботу»

Микола Пільгуй – один з найдосвідченіших адвокатів не тільки на Кіровоградщині, а й у всій країні. Він – член Ради старійшин адвокатів Національної асоціації адвокатів України, член консультативної ради при прокуратурі області. Національна асоціація адвокатів України нагородила його орденом «Видатний адвокат України». Тривалий час очолював дисциплінарну, атестаційну палати та кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури області. Напередодні Дня адвокатури (19 грудня) з Миколою Олексійовичем поспілкувався кореспондент «УЦ».

– Розкажіть про себе. Звідки родом, де навчалися?

– Народився під Харковом 1952 року. Батько працював електриком на заводі імені Малишева, мати – домогосподарка. Сільське життя мені знайоме: корови, кози, кури, гуси… Пас череду за карбованець двадцять у день. Начитавшись про розвідників, надумав вступити в Московський державний інститут міжнародних відносин. Закінчивши школу, зламав ногу. Не поїхав у Москву. Коли зняли гіпс, влаштувався на заводі електроапаратури в Харкові. Збирав електробритви, два роки. Далі – служба в армії, в Узбекистані. Не полишала думка про вищу освіту. Добрі люди пояснили: у Московський інститут міжнародних відносин мені не вступити, там діти послів та дипломатів вчаться. Прислухався й, відслуживши, поїхав у Москву, вступати в університет імені Ломоносова. Вступив, на юрфак. Одружився. Народився син. У той час мало кого з випускників, які приїжджі, залишали в Москві. І все ж мене взяли в прокуратуру Московської області, у цивільно-судовий відділ. Після двох з половиною років роботи дивом отримав квартиру в Митищах. Розлучився, квартиру залишив дружині з дитиною. Якось поїхав на батьківщину, там познайомився з Наташею – теперішньою дружиною, – вона у Харкові в інституті навчалася. Потім вона в Києві влаштувалася, а я в Москві працював. На побачення на літаках добиралися. То вона з Києва в Москву, то я з Москви в Київ.

– Як працювалося в прокуратурі?

– Цікаво. Підмосков’я – це дачі генералів, інших високопосадовців. Вони помирали, а нащадки та вдови судилися між собою за нерухомість. Серед генералів були такі, що по кілька разів вступали в шлюб. Я в цих спорах представляв інтереси держави. Тоді ж познайомився з Володимиром Івановичем Легуном, прокурором Кіровоградщини, який приїздив у Генеральну прокуратуру СРСР. Поговорив з ним, вирішив переводитися на Кіровоградщину. Тим паче, що моя Наташа – з Кіровограда. Так і вчинив. Вперше побачив Кіровоград 1981 року. Місто дуже сподобалося. А у величезному Харкові було некомфортно. Поки я й Наташа свого житла не мали, мешкали у її батьків. А від роботи в прокуратурі області – вона розташовувалася в одному будинку з облсудом – відмовився. Ознайомився зі справами, які в прокуратурі були, вони здалися мені нецікавими. Вирішив піти в адвокати. Вакансія була в Новгородці. Там і влаштувався. Згодом перейшов у юридичну консультацію Ленінського району Кіровограда. У мене з Наташею уже двоє дітей народилося, а мешкали в Кіровоградському районі. 1987 року В’ячеслав Гарський, заступник голови облсуду, запропонував: «Іди в суд». Саме йому я вдячний за наставництво, він дуже допоміг мені у професійному зростанні. Мене обрали суддею, потім головою Ленінського народного суду. Суд розташовувався у так званому пасажі – старому двоповерховому будинку за готелем «Київ», на другому поверсі. Адвокатура – на першому. Нас було п’ятеро суддів. Два зали для судових засідань, їх вистачало.1989 року телефонує колишня дружина: «Не справляюся із сином, забирай». Наташа: «Їдь, забирай». Полетів у Москву, забрав сина чотирнадцятирічного. Треба було більше уваги приділяти сім’ї, повернувся в адвокатуру.

– В СРСР адвокат отримував зарплату в бухгалтерії адвокатської колегії?

– Так.

– Розмір зарплати залежав від обсягу виконаної роботи?

– Звісно. Але не більше 220 карбованців у місяць. У 1992 році – уже в незалежній Україні – прийнято закон «Про адвокатуру», яким передбачено й індивідуальну адвокатську діяльність, тобто стало необов’язковим працювати в адвокатському об’єднанні, тобто в колегії адвокатів. 1993 року почала діяти кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури області. Появилися офіси адвокатів, які відділилися від юридичної консультації. Першими були Данута Полєжай, Віктор Вишня, Анна Смирнова, Сергій і Наталія Мазуренки, Роман Малюта – їхній офіс на вулиці Карла Маркса, теперішній Великій Перспективній. Згодом ми (Микола Олексійович має на увазі адвокатське об’єднання «Волосян, Пільгуй і партнери». – Ред.) придбали оце приміщення на Леніна, тепер Архітектора Паученка. Потім – Людмила Сосна на Карла Маркса.

– Назвіть бодай кількох адвокатів, які працювали в Кіровограді у сімдесяті – вісімдесяті роки.

– Бакума, сліпий. З ним завжди була помічниця. Достойний адвокат, знаючий, його боялися. У чергах у слідчий ізолятор не стояв. Були Лавриненко, Шулькін, Смілянська, Биков, Влащенко, Вовк, Куліш, Ликов, Лободзинська, Кузьменко, Верзаков, Строганова, Кашугін… Історію нашої адвокатури писав Юрій Якович Галушко, голова колегії. Після його смерті ті записи мені віддали як головному редактору «Бюлетеня адвокатури Кіровоградщини».

– Знаю, уже з двадцять років спеціалізуєтеся на кримінальному праві. Так було й раніше?

– Так повелося з початку роботи в адвокатурі.

– Розкажіть про кримінальні справи часів пізнього СРСР.

– Підприємництво визначалося законом як злочин, була стаття «Спекуляція». За розкрадання держвласності у значних розмірах навіть страчували. Хоча в Кіровограді таких випадків не було. Передбачалася відповідальність – теж радянський феномен – і за розкрадання держвласності на користь інших осіб. Наприклад, у Кіровограді було підприємство «Сортнасінняовоч». Воно вело будівництво, робочих рук не вистачало, і директор залучив із Західної України заробітчан. Платив їм трохи більше, ніж за нормами. Різницю кваліфікували як крадіжку.

– А валютні операції? Це теж було криміналом.

– Таке в Кіровограді рідко траплялося. В основному – незначні крадіжки, шахрайства. Попадалися з краденим працівники кондитерської фабрики. Були ДТП. Вбивства – нечасто. Перед розпадом СРСР Ленінський суд розглядав за рік 300 – 350 справ. Тепер навантаження на суди в кілька разів більше.

– Брали участь у провадженнях стосовно заборонених релігійних організацій? Їх сектами називали.

– Перед розпадом СРСР я був захисником у такому процесі. Обвинувачувалася група. Мовляв, дітей виховують не по-радянськи. Мене й Галину Ромаданову, завіду­ючу юрконсультацією, запросили в міськком партії. Казали нам: «Захист – це добре, але ж державні інтереси…»

– Складно було захищати людей, віросповідання яких – поза законом?

– Складно. Хельсінська правозахисна спілка – далеко…

– У дев’яностих судили суддю Компаніївського райсуду Тетяну Дем’яненко, обвинувачену в отриманні хабара. Ви ж були її захисником.

– І це пам’ятаєте?

– Аякже, висвітлював процес.

– Справу розглядали в приміщенні Кіровоградського облсуду судді чи то з Полтави, чи то з Черкас.

– З Черкас.

– Це був перший на Кіровоградщині за весь час після Великої Вітчизняної війни випадок, коли суддю визнали винним у хабарництві. Йшлося, наскільки пам’ятаю, про двісті доларів. Прямих доказів вини судді не було. Давання хабара – не зафіксоване взагалі. Та й нібито Дем’яненко повернула гроші назад, а люди, які давали, потратили їх на шубу. Суд, визнаючи Дем’яненко винною, спирався на свідчення тих людей стосовно того, яка обстановка в неї вдома, – вони в неї дійсно побували. Тепер за таких доказів нікого не засудили б. А Дем’яненко у судовому процесі було звільнено з-під варти, вона завагітніла, їй призначили покарання, не пов’язане з реальним ув’язненням.

– Розкажіть про якийсь випадок виправдання підзахисного.

– Про це розповідала ваша газета – маю на увазі вбивство таксиста, яке сталося 2006 року. Справу розглядав Кіровоградський апеляційний суд. Я був захисником усіх трьох підсудних. Вони визнавали вину, а перед дебатами один сказав, що не причетний до вбивства, що раніше себе обмовив. Пояснив, що того дня був у Кривому Розі. Тобто заявив про алібі. З огляду на супе­речності в свідченнях підсудних – а це конфлікт інтересів – я вже не міг бути захисником усіх трьох. Я продовжив здійснювати захист того, який заявив про свою невинуватість, іншим правову допомогу надавав Олександр Волосян. Викликалися з Кривого Рогу свідки, які підтверджували показання мого підзахисного. Врешті-решт суд його виправдав, інших визнав винними. Прокуратура оскаржила вирок. Верховний Суд залишив його без змін відносно мого клієнта.

– Якщо суд виправдовує підсудного чи призначає м’яке покарання, потерпілі, буває, винуватять його адвоката.

– Буває. Ненависть, погрози. Адвоката іноді ототожнюють з його клієнтом. Можливо, причина – у тому, що адвокати, які представляють потерпілих, не пояснюють їм: за Конституцією, будь-хто має право на захист від обвинувачення. Правова культура в країні залишає бути вищою.

– Розглянемо іншу ситуацію. Адвокат, представляючи потерпілого, наполягає на якнайсуворішій карі для підсудного, і суд призначає таке покарання. У таких випадках доходить до погроз на адресу адвоката з боку родичів, знайомих засудженого?

– Так. Якось представляв інте­реси подружжя, жителів Новгородки, сина яких вбито. Суд першої інстанції кваліфікував дії обвинуваченого як перевищення меж необхідної самооборони й призначив покарання у вигляді трьох чи чотирьох років позбавлення волі. Я й потерпілі оскаржили вирок. Верховний Суд скасував його. Врешті-решт вбивцю засудили до 12 років ув’язнення. Згодом мені додому підкинули записку про те, що пожалкую.

– У вашої колеги Людмили Сосни на початку 2000-х згорів офіс. Закладали вибухівку в контору Олександра Стахеєва. Це ж із їхньою адвокатською діяльністю пов’язано?

– Безумовно. Наскільки мені відомо, обидва злочини не розкриті.

– Кого не захищатимете ні за які гроші?

– Наркоділків. Син знайомих «підсів» на наркотики. Усе, що батьки зробили для нього, пішло прахом.

– Ви за смертну кару чи проти?

– Складно сказати. Був захисником обвинуваченого у вбивстві двох людей. Справу розглядав облсуд, засідання були виїзні – у Компаніївці, де вчинено злочин. Мого клієнта засудили до розстрілу. Вирок виконано.

– Кого вбив ваш підзахисний?

– Двох сусідок. За гроші. З одного боку, такі, як він, не мають права на життя. З іншого, таке покарання – занадто суворе. Але ж адвокат не виправдовує злочини, він надає правову допомогу.

– Адвокатам іноді створюють проблеми їхні ж підзахисні – шантажують, примушують до порушень закону. Кілька років тому засудили адвоката, нині покійного, за те, що передав клієнту, який в ізоляторі перебував, наркотик. Я знав того адвоката. Не віриться, що вчинив це заради грошей.

– Не знаю, чим він керувався. Він був занадто м’яким. Можливо, не міг відмовити клієнтові. Був ще один випадок. Адвокат заніс в слідчий ізолятор пачку цигарок, які отримав від родичів клієнта, щоб передати йому. Працівники ізолятора виявили там наркотик. Пачка була запакована по-фабричному, і це свідчило про те, що адвокат не знав про наркотик. Але він не має права передавати клієнтові, який під арештом, цигарки тощо.

– Як адвокатові уникнути претензій від клієнта, сподівання якого не виправдав?

– Адвокат, вивчивши становище, в якому опинився клієнт, має повідомити йому, чим імовірно завершиться судовий розгляд. Якщо позбавлення волі не уникнути – треба попередити. Коли клієнт не згоден на такий фінал – слід розривати угоду. Я не можу гарантувати результат. Можу гарантувати тільки добросовісну роботу.

Недавно прийнято закон «Про медіацію», який визначає позасудовий порядок врегулювання конфліктів, у тому числі між підо­зрюваним і потерпілим. Закон допоможе їм досягти примирення. Зокрема, у випадках, коли заподіяно шкоду здоров’ю. Адвокат має спонукати підзахисного до відшкодування шкоди, допомогти йому зайняти позицію співчуття потерпілому.

– Скільки було адвокатів на Кіровоградщині 30 років тому й скільки вас нині?

– Було близько 120, тепер – близько 800. Розвиток ринкових відносин спричинив збільшення цивільно-правових угод, а отже, й адвокати стали більш затребуваними. Оренда, будівництво, торгівля, фінансово-кредитна сфера – скрізь треба адвокати. Тепер і свідки у кримінальних справах мають право на те, щоб їхні інтереси представляли адвокати. А раніш нас з такими клопотаннями «відфутболювали» слідчі. Казали, свідок не має права на адвоката-представника.

– Адвокатура за останніх 30 років втратила елітарність?

– Безумовно. Адвокатура раніше була подібна до закритого клубу. Тоді судді й слідчі, виходячи на пенсію, не йшли в адвокати, як тепер.

– Вас більшатиме й надалі?

– Так, але не набагато.

– Ви захищали людей від обвинувачень, висмоктаних, як мовиться, з пальця?

– Це було в часи президентства Януковича. Людина балотувалася в депутати місцевої ради. Прокуратура порушила стосовно неї справу. Інкримінувалося розкрадання за місцем роботи, хоча в бухгалтерських документах – усе в порядку. Обвинувачення – сфабриковане. Мурижила прокуратура й мене, захисника тієї людини. Якось я поговорив зі слідчим відверто – вийшли удвох на перекур. Слідчий заспокоїв: «Вибори закінчаться – закриємо справу». Дійсно, після виборів справу закрили. Слідчий написав у постанові: «через недоведеність». Нібито злочин був, але не знайшлося доказів вини мого довірителя. Ми оскаржили постанову слідчого, і суд її скасував, зазначивши, що не було й злочину.

– Можете привітати колег.

– Адвокатська робота – складна, напружена, потребує постійного самовдосконалення. Важливе й середовище – колектив. Є й такі чинники, як сталість судової практики, як тривалість судової реформи, що розпочалася ще 2001 року. Бажаю колегам, щоб працювалося комфортно, щоб усе вдавалося!