У Маріуполі Олена Швидка очолювала міське комунальне підприємство, яке опікувалося безпритульними тваринами. Про той період може розповідати годинами – такою цікавою та корисною була робота. Війна все зруйнувала. На щастя, є нова посада, нова користь. І ми зустрілися з пані Оленою в кропивницькому центрі підтримки та допомоги «Я – Маріуполь», який вона очолює. Тема розмови – недавнє маріупольське минуле, небезпечна, довга дорога до нас.
– Моя донька, яке живе у Києві, зателефонувала о шостій ранку 24 лютого й повідомила, що Київ обстріляли, що почалася війна. Після цього ще три дні ми ходили на роботу: випустили собак, які були на перетримці після стерилізації, законсервували склади, вимкнули техніку. А потім почалося…
Виїхати з міста ми змогли лише у другій половині березня, до того ховалися в підвалах. Спочатку у сусідньому будинку, де обговорювали все, що відбувається. Тоді ще був інтернет та мобільний зв’язок. А коли не стало зв’язку, світла, води, почалася паніка. Навіть з іншим районом міста не можна було зв’язатися. Що бачиш навколо – то вся інформація. Через обстріли та авіаудари я не могла дійти до батьків, які жили від мене за п’ять-сім хвилин ходьби. Тиждень я нічого про них не знала. А потім прийшла, побачила, що будинок згорів, маму й тата знайшла в різних місцях. Слава Богу, живі.
Люди почали масово залишати місто. Я розуміла, що треба вивозити батьків. Крім побутових проблем, стало страшно, коли зайшли «денеерівці». Обстріли не припинялися, усе навколо горіло. З’явилися евакуаційні автобуси, але ж вони везли до Росії. Нам туди не треба. Я знайшла водія з машиною й вмовила його перевезти нас на безпечну територію – туди, де немає обстрілів. Нам вдалося. Це був невеличкий населений пункт, де ми поселилися в кинутому неопалюваному будинку. А потім нова «влада» вирішила, що всі, хто хоче виїхати, повинні пройти фільтрацію.
Без «спеціального» документа не випускали з Маріуполя й не впускали в нього та сусідні населені пункти. Була черга, яка розтягнулася на місяці, я була 531-ша. Щодня ходила у відділок поліції й питала, коли дійде наша черга. Дочекалися, пішли з батьками, у нас взяли відбитки пальців, записали дані паспортів, перевірили телефони й видали довгоочікуваний «пропуск». Це звичайний папірець з блокноту для нотаток, на якому стоїть штамп і написано «дактилоскопований».
Знову пошуки транспорту, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію. Перевізника шукала протягом трьох тижнів. Зв’язку немає, ніхто не знає, як проїхати, яка ситуація в дорозі. Вартість перевезення була дуже висока, ми заплатили по 5 тисяч гривень з людини, а треба було подолати відстань 200 кілометрів. І то виїхали аж з третьої спроби.
Перший перевізник просто ризикнув їхати. В автобусі було 25 пасажирів. Проїхали 17 «денеерівських» блокпостів! На кожному перевіряли документи, телефони, чоловіків виводили, дивилися татуювання і таке інше. На вісімнадцятому нас завернули. А позаду дев’ять годин дороги… Вдруге нас завернули на третьому блокпосту. А третя спроба була вдалою. Вісім автобусів протягом 19-ти годин дісталися нарешті Запоріжжя…
Багато чого можу розповісти про Маріуполь, про війну. Це важкі спогади. Будинок, у підвалі якого я спочатку переховувалася, постраждав від авіаудару. У нього влучила бомба, яка закрила вхід до підвалу, і там загинули люди. Загинула моя подруга. Вийшла з сусідами у двір готувати їжу на вогнищі, в них влучив снаряд. Багато знайомих, сусідів, колег загинули. Не замислюючись можу назвати десять імен. А якщо подумати, то більше п’ятдесяти.
Багато горя, багато розчарувань принесла ця війна. Крім тисяч біженців, вимучених стариків та дітей, нещасних тварин, яких тягнули з собою, смертей, були люди, які раділи приходу рашистів. Це ж наші співгромадяни, з якими ми жили по сусідству, разом працювали, а як щиро вони раділи тому, що поїдуть до Пензи або Чити. Дехто швидко перезувся, пристосувався. Не розумію, як можна так переформатуватися, адже ти точно знаєш, що бомблять російські літаки…
Зрештою ми з батьками добралися до Києва, до моєї доньки. Там у столичному центрі «Я – Маріуполь» зустрілася з представниками маріупольської міської ради, зі своєю командою. Мені запропонували очолити центр допомоги у Кропивницькому. Дуже зраділа, бо без роботи, без діяльності, без спілкування важко. Кропивничани нас добре прийняли. Дякую вам. І місто ваше гарне, затишне. Правда, темп життя відрізняється від нашого. Тут повільніше, спокійніше. Але я розумію, що кожне місто має свій характер. До вашого вже звикли.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...