«Бачимо в небі синові очі»

09:39
2452
views

11 березня, коли в Кропивницькому прощалися з підполковником Олександром Жибровим, над містом мали пролетіти дві пари бойових літаків – на честь загиблого пілота-штурмовика. Завадили дощ і хмари.

– Небо плакало, прощалося з нашим сином, – каже Олександр Володимирович Жибров, батько героя, військовий льотчик у відставці, полковник. – Командир бригади, в якій служив наш син, сказав на похороні, що Олександр Олександрович береже своїх і після смерті, не дає ризикувати в таку погоду.

Наша сім’я тісно пов’язана з військовою авіацією. Мій батько, батько дружини, Тетяни Олександрівни, мій брат віддали авіації багато десятків років. І вибір сина був не випадковим – любов до неба, бажання літати і бути військовим льотчиком передалися у спадок. Та як могло бути інакше? До того, як оселитися в Кіровограді, наша сім’я змінила кілька військових гарнізонів і ще більше квартир. Син засинав і прокидався під шум реактивних двигунів, часто від будинку до злітної смуги було не більше кілометра.

Закінчивши дев’ятий клас, син пройшов медичну комісію й записався в ДТСААФ – хотів літати. На літніх канікулах почав освоювати спортивний літак Як-52, сам відчув, що це таке – небо, складний пілотаж, навантаження, стрибки з парашутом. Йому все це подобалося, очі горіли, і розмовам про польоти не було кінця. Через рік вирішив вступати в Харківський інститут ВПС. Хоча вибір у нього був… Навчався син добре, цілеспрямований. Йому вдавалося все, за що не брався. У нас, батьків, рідко просив допомоги. Ніколи не кидав розпочатої справи. Мав гарну пам’ять, багато читав і був чудовим оповідачем, мріяв написати книжку. Закінчив середню школу № 8 із золотою медаллю.

Почалося курсантське життя. Ми ніколи не чули від сина скарг на суворі будні, на труднощі в навчанні. Усі проблеми вирішував сам. Вчитися подобалося, бо займався улюбленою справою. Складав плани на майбутнє. Горів одним бажанням – якомога більше літати. Закінчивши 2000 року інститут, за розподілом син потрапив у Канатове, де я був заступником командира, а потім командиром полку. Початок 2000-х – це були важкі часи для військової авіації. Погане фінансування, відсутність житла, постійні затримки зарплати, а найгірше – відсутність гасу і неможливість літати.

Що казати про молодь, коли навіть ми, «старики» – цілком підготовлені льотчики – перебивалися нечастими польотами. Багато льотчиків звільнялося через відсутність перспектив, службового зростання, а головне – через неможливість літати. Йшли «на гражданку». Для сина неробство було покаранням, тому знову засів за підручники, вступивши на заочне відділення Київського національного університету внутрішніх справ, спеціальність «Правознавство». Успішно його закінчив.

2002 року наш авіаційний полк розформували, як десятки інших частин. Олександра, як і багатьох молодих льотчиків, яким хотілося служити, відрядили в інші частини. Син продовжив службу в Криму, у гарнізоні міста Саки. Там уже польоти стали регулярними, але знову ж таки на літаках Л-39, а не на Су-25, про який мріяв Олександр. Через два роки – знову реорганізація та нове місце служби – Миколаїв. А ще через рік – нова реорганізація, яка наблизила сина до улюбленого літака – Су-25 став основною бойовою машиною полку!

2008 року син одружився, через рік у нього з Оксаною народилася донька, Марія-Вікторія, яку він дуже любив. Попереду у них було ціле життя. Мріяли, складали плани. Любили подорожувати, хазяйнувати на дачі, це стало улюбленим заняттям сина у ті нечасті вихідні, які мають військові льотчики. Олександру подобалося приїжджати до нас під час відпусток, ми чекали з нетерпінням – єдиний улюблений син… Тетяна Олександрівна готувала його улюблені страви. У них була єдність душ, розуміли одне одного без слів. Люди однієї крові. Ні дня без дзвінка мамі. Її фото – в портмоне, завжди поруч…

Згадую наші із сином посиденьки на кухні допізна, ми не могли наговоритися, тема часто була одна – польоти. Це щастя, коли син – однодумець, продовжує твою справу, якій ти віддав 33 роки життя. Я ділився своїм досвідом, іноді намагався застерегти від того, на чому сам часом «обпалювався», і мимоволі пишався, що за ці роки він став грамотним командиром і справжнім військовим льотчиком.

Олександр набував професіоналізму у тяжкий для країни час. В останні роки – постійні ротації: місяць – на лінії зіткнення на сході, місяць – вдома. Виконував бойові завдання, набув статусу УБД. Професійно виріс як льотчик і як офіцер. Здобув класну кваліфікацію «Військовий льотчик 1-го класу», пройшов усі посади від старшого льотчика до командира авіаційної ескадрильї на літаку Су-25. Командувати ескадрильєю – це велика відповідальність, великий обсяг роботи, а головне – підготовка льотчиків до бойових дій.

Кілька місяців тому, розмовляючи з товаришем сина по службі, почув: «Олександр був справжнім офіцером, таких вже не роблять»…

І знову – не чув від сина ніяких скарг на завантаженість, на брак вільного часу, на напружений графік польотів вдень та вночі. Йому подобалося літати на Су-25 на бойове застосування, освоювати нові види бомбометання, пуски ракет і особливо польоти на гранично малих висотах. Ми часто сперечалися з багатьох питань, він сміявся і казав: «Тату, ви – бомбери, а ми – штурмовики! Нам інакше не можна!»

«Сан Санич», як його часто називали в бригаді, багато уваги приділяв підготовці молодих льотчиків. В Інтернеті можна побачити, як «працюють» Су-25 («грачі») по цілях на лінії фронту. Кров холоне в жилах від таких кадрів, і розумієш: життя пілота – безцінне, а кожен виліт – подвиг! Тільки не кожен знає, що опущений світлофільтр захисного шолома приховує обличчя льотчика, якому від 25 до 28 років. Зовсім молоді чоловіки стали справжніми бойовими льотчиками. Героями!

Про сина дуже добре відгукуються товариші по службі – і ті, з ким він разом літав, і ті, хто служить в інших підрозділах. Олександр був вимогливим, іноді жорстким, завжди вчився сам і вчив підлеглих, був відданий своїй справі. Його побратим, Вадим Благовісний, який здійснив понад 90 бойових вильотів, сказав: «Олександр Олександрович був нам як рідний батько, міг вирішити будь-яке питання». Вадим Благовісний загинув, виконуючи бойове завдання. Йому було 26 років.

2021 року Олександр міг вийти на пенсію, але хотів літати, тому й продовжив контракт. Наша розмова на цю тему була коротка. «Продовжую служити», – сказав син.

У російське вторгнення ми не вірили до останнього дня, як багато хто. Але якийсь страх у душі оселився вже давно. Син на цю тему розмов не заводив. Беріг нас. Увечері, напередодні війни, вже перебуваючи на бойовому чергуванні, він, як завжди, зателефонував додому. Говорили про плани на весну. Син – про дачу, про те, що не встиг там зробити до зими, про ремонт квартири, про близьку відпустку.

Того ранку, коли почалася війна і аеродром постійного базування був під реальною загрозою ракетного обстрілу, син вивів у повному складі свою ескадрилью на оперативний аеродром, не допустивши втрат у складних умовах, уночі. Противник був приголомшений результатами першого дня війни, його дивувало, чому українська авіація збереглася після ракетних ударів по аеродромах і завдає ударів у відповідь.

24 лютого рано-вранці син зателефонував і сказав: «У мене все нормально, але мені дзвонити не треба, сам подзвоню». Я військовий і розуміюся на таких питаннях. Тому коли 25 лютого над будинком дуже низько (прямо перед балконом) пролетів Су-25 – у мене не було сумнівів, що це син дає знати: він поряд. Дружина наполягла, щоб я поїхав на місце колишньої служби. Приїхав на аеродром, там повна темрява, оголошено повітряну тривогу через можливий ракетний обстріл. Льотчики – у бомбосховищі, у світлі ліхтариків готувалися до вильоту, уточнювали завдання на завтрашній день. Облич не розрізнити. Запитую: «А де Жибров? Де його знайти?» Обернувся молоденький льотчик і, ніби здивувавшись, каже: «Так його вчора збили…»

Почувши це, я відчув, що земля пливе з-під ніг… Розумів, що може бути все, але перша думка: «Що скажу дружині?» Добу зміг витримати, потім довелося сказати. В один момент життя зруйнувалося. Син для дружини був цілим світом, її гордістю, її надією, її любов’ю, він платив їй тим самим, був дуже уважним, дбайливим, люблячим сином.

Почалися дні очікування, невідомості, сповненої відчаю від власного безсилля. Територію, де збито літак, окуповано. Інформації ніякої. Живий чи ні? Можливо, у полоні?

Про те, що сталося того дня, ми більш-менш детально дізналися не відразу. Виявляється, бойове завдання нашим льотчикам поставили таке. Ворог, щоб взяти Херсон, намагався навести переправи на південь від Антонівського мосту на Дніпрі. Нашим треба було знищити колони з понтонно-мостовими машинами.

Пара, в якій Олександр був ведучим, злетіла першою. На південь від Нової Каховки відразу вийшли на велику колону й почали атаку. Після скидання півтонних бомб запустили ракети-снаряди. І в цей момент льотчик, який був веденим у парі з Олександром, побачив сильний спалах на його літаку, виконав маневр безпеки, а охоплений полум’ям штурмовик звалився на ворожу колону. Це сталося о 12:56. Шансів вижити у нашого сина, мабуть, не було. Так героїчно обірвалося його життя. Колону знищено. Олександр зробив усе від нього залежне, виконав свій військовий обов’язок сповна.

Аж через два тижні ми отримали підтвердження, що син загинув. Територія місця падіння літака досі окупована, там – активні бойові дії. Тіло сина 13 березня забрали представники Червоного Хреста і з жителями Чаплинки доставили в тамтешній морг. Люди дуже ризикували. Було небезпечно: окупанти у перший день війни розстріляли на дорозі з танка чоловіка однієї із співробітниць Червоного Хреста, Наталії. 15 березня жителі Чаплинки поховали нашого сина, усе селище прийшло попрощатися. Уклін їм усім до землі. Особлива подяка – Чаплинській народній дружині, чоловікові, який допоміг транспортом, священникові Миколаю за участь у пошуку тіла нашого сина, евакуацію та організацію похорону.

26 березня минулого року президент видав указ про нагородження нашого Олександра посмертно орденом Богдана Хмельницького третього ступеня. «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», – йдеться в указі.

Для нас життя втратило сенс зі звісткою про загибель сина, тримало лише одне – повернути тіло. Не передати, з якою бюрократією, з якими перешкодами зіткнулися. Актом розпачу було звернення до президента і міністра оборони. І крига скресла! 27 грудня нам повідомили, що відбувся обмін і тіло сина доставлено в Київ. І знову – тяганина, уже з криміналістичними експертизами. Ми чекали два з половиною місяці.

9 березня Оксана вирушила в Київ – забрати свого чоловіка, нашого сина.

10 березня його перевезли на оперативний аеродром. Там бригада і попрощалася з підполковником Олександром Жибровим. Як і належить, з військовими почестями.

11 березня був похорон у Кропивницькому. Багато людей, багато квітів, а небо плакало. Захопившись небом у юності, син залишився вірним йому до кінця. Кажуть, що льотчики, які загинули у небі, стають небом. Ми дивимося в небо й бачимо синові бездонні очі. Він завжди з нами, кожної хвилини, кожної секунди.

Постійно стежу за бойовою роботою льотчиків авіаційної бригади, де служив син. Особливо за ескадрильєю, якою він командував. Знаю про подвиги цих пілотів, зовсім молодих чоловіків. Впевнений, у їхніх успіхах на фронті є й частка праці підполковника Олександра Жиброва.