«Сім’я – це візерунчаста павутина. Неможливо торкнути одну її нитку, не викликавши при цьому вібрації всіх інших. Неможливо зрозуміти частинку без розуміння цілого…». Так образно і точно про родинні зв’язки написала британська письменниця Діана Сеттерфілд в романі «Тринадцята казка».
Отже, з дозволу пані Наталі Данилевич, торкнемось того візерунку долі, який склався в її роду і почуємо (чи побачимо) його вібрації.
– Наталю Всеволодівно, з якого віку ви пам’ятаєте себе, свого батька?
– Я пам’ятаю себе приблизно з того часу, коли мені виповнився рік. Тому мені здається, що тато був постійно зі мною. І в театрі, і вдома… Ми переїхали з Махачкали до Кіровограда. Мені тоді виповнилось два роки…Тато на ніч завжди читав мені «Буратіно». Навіть зробив з картону будиночок Мальвіни, вирізав та розфарбував її та усіх героїв казки. На той час він працював актором Кіровоградського державного російського драматичного театру ім. Кірова.
– І що сталося потім?
– Доля розлучила батьків, коли мені було три роки. Він жив і працював у Києві, Житомирі, інших містах. Але родинні стосунки збереглися, і мама листувалась з ним постійно. Якось запитала: «Наташо, що ти хочеш написати татові?» А я вже навчилась писати. Тому намалювала дівчинку з блакитним волоссям і написала «П’єро від Мальвіни».
Нещодавно я дізналась від батькової племінниці таке. Якось вона йшла Хрещатиком і в кафе біля метро побачила тата. Він сидів разом з Юрієм Рибчинським. Вона увійшла привітатись, і батько познайомив її з поетом. Напевно, вони були там завсідниками. Так з’явилась пісня «Стара кав’ярня» на слова Юрія Рибчинського і музику Олександра Жилінського. Там є такі слова: «Старий, як казка, Київ, стара кав’ярня поблизу метро. Старий П’єро п’є каву з Арлекіном, таким же сивим, як старий П’єро! Вони удвох п’ють чорну каву мовчки. Що говорити? Сказано усе. А хвора совість очі свої вовчі розплющує і спогадом гризе».
Коли мені сумно, я слухаю цю пісню і згадую тата. Друзі називали його «аристократ без освіти». Чому так? Тому що сину «ворога народу» заборонялось вчитися у радянських учбових закладах. Початкову освіту він отримав вдома, а з четвертого по сьомий клас навчався в заводській школі. Далі працював учнем електрика на Донбасі.
Випадкова зустріч з директором Дондерждрами привела Всеволода Данилевича до театру. Спочатку він працював там освітлювачем, а потім почав виходити на сцену. Коли на початку 1941 року цей театр розформували, батько поїхав до родичів у Махачкалу. Там вже вступив до театральної студії. Там зустрівся з мамою, там народилася я. З початком війни і студію розформували. Так Данилевич опинився в театрі ляльок. Фронт підходив до Грозного, а лялькарі їздили по шпиталях, підіймаючи дух пораненим бійцям, глузуючи з Гітлера. Після війни ми разом повернулися в Україну.
Коротка біографічна довідка.
Данилевич Всеволод Миколайович народився 30 листопада (17 за ст. ст.) 1914 року в Житомирі у родині шляхтича. Помер 4 листопада 2003 року у Києві. Актор, ляльковод, автор понад 40 п’єс, власних і у співавторстві.
Батько Данилевич Микола Казимирович 1914 року у чині штабс-капітана пішов на фронт. Повернувся в Україну лише у листопаді 1918 року. З січня 1919 року – підполковник армії УНР, з 1920 року – помічник начальника іноземного відділу Генштабу УНР. Заарештований 1931-го, розстріляний 1937 року.
Мати Врублевська Ганна Вікторівна, з аристократичної родини.
– Згодом ви дізнались багато чого нового, і від батька, і з інших джерел. І навіть книгу написали…
– На цю думку мене наштовхнула журналістка Людмила Макей. Вона побувала на вечорі пам’яті видатних дитячих драматургів України. Серед тих, кого вшановували, і мій батько. Пані Людмила порадила написати спогади, і я наважилася.
– Тобто у вас з батьком не припинялися теплі стосунки?
– Так, він завжди переймався моїм життям, приїздив у Кіровоград. Тут у батька залишилось багато друзів серед акторів, митців. Тому ми обов’язково ходили з ним в театр і були бажаними у місцевому творчому колі. Наш зв’язок ніколи не припинявся. Коли я подорослішала, почала самостійно їздити до нього в Київ.
– А як ви відчули творчу спадкоємність?
– Ми часто спілкувалися на теми мистецтва, театру. З початку 1960-х років і до останніх днів батько займався драматургічною творчістю. Його п’єси, як для дорослих, так і для дітей ставились у Києві, Львові, Полтаві, Чернігові, Херсоні, Хмельницькому…Можна довго перелічувати, а загалом приблизно у 40 театрах тодішнього Союзу. П’єса «Торбина з піснями», поставлена Наталею Бучмою у Київському міському театрі ляльок, здобула «Київську пектораль» 1996 року в номінації «За кращу виставу для дітей». А улюбленим його твором була п’єса за мотивами за мотивами казки Ганса Крістіана Андерсена «Стійкій олов’яний солдатик». Відома казка набула особливого колориту: він додав туди нових героїв – Оле Лукойє, Акробата і Клоуна, на правах друзів Солдатика. Це зворушлива казка про вічні цінності: любов, непохитність, людяність, співчутливість.
– Можливо, ще щось пригадаєте з дитячих літ?
– Пригадую, як одного разу він прийшов додому в костюмі Діда Мороза. А ми вже полягали спати. З нами жив тоді мій брат двоюрідний. Бабуся каже: «Діти, підводьтесь, Дід Мороз до вас завітав». Так, він зайшов з повною торбиною. Брат з радістю схопився з ліжка. Розказав віршик, щось заспівав. Дід Мороз каже: «Ну а тепер Наталка!». Я у відповідь: «Не буду! Тому що це не Дід Мороз, а тато». Через те, що постійно ходила у театр, я добре знала «сценічний голос» батька. До того ж, кажу, подивіться: це ж татові туфлі.
– А як актор він виступав в якому амплуа?
– Як актор він грав характерні сильні ролі. Вважав, що справжній актор може майстерно перевтілитись у будь-який персонаж. Йому вдавалось усе, будь то Дон Луїс у п’єсі «Дама-невидимка» Кальдерона, Василь в п’єсі «Циганка Аза» чи Форліпополі у «Мірандоліні». А ще знімався у фільмах «Тарас Шевченко» та «Подвиг розвідника».
– Певно, у Всеволода Миколайовича було доволі цікавих знайомих?
– Серед батькових знайомих і друзів були Олександр Галич, Діна Лукова, Ярослав Стельмах, Юхим Чеповецький, Раїса Недашковська, Юрій Бобошко, Лесь Танюк, Андрій Сова, Еліна Бистрицька та багато інших.
– А можете пригадати іще щось особливе з ваших новорічних свят?
– Ми завжди з нетерпінням чекали цих свят. Дідусь приносив і ставив посеред кімнати ялинку. Але подарунків нам під неї не клали. Якось брат приніс книжку «Чарівник Смарагдового міста». І ото була насолода: сидіти під ялинкою і читати. Іще один Новий рік пригадую. Приїздить просто у новорічну ніч мама після сесії. Заходить у кімнату така свіжа, красива і дістає якийсь маленький пакуночок. Говорить «фокус-мокус!» і кидає його на ялинку. А це, виявляється, була така довга паперова китайська гірлянда. З тих пір ми прозвали ту гірлянду «фокус-мокус».
– Пані Наталіє, відомо, що і ви особа творча. Вишиваєте, малюєте, пишете дитячі п’єси, вірші…
– Батько надихнув мене. Я допомагала татові в його творчості: складала вірші і пісні до п’єс. Спочатку стала співавторкою, а потім написала 13 власних драматичних творів. Перша – «Казки старого лісу» – з’явилась ще 1991 року і стала переможцем в обласному конкурсі п’єс для дітей. «Пригоди казкового домовичка» написана у співавторстві з Григорієм Педьком, ставилася на сцені місцевого театру ляльок. На її створення мене надихнула моя онука Олександра. А ще я разом з нею, коли Саша хворіла, вирішили вигадувати казку про те, як вона подорожує по казках із гномами. Так з’явилась казочка «Чарівна паличка» з її ілюстраціями.
– Для чого ж Саша хотіла знайти цю паличку?
– Як вона тоді сказала, щоб зробити мене молодою і красивою… Правнука Колю теж заохочувала, щоб відірвати від гаджета. Розказала йому про маму. Він вирішив писати «жахалки», але написав абзац і все. А я йому довела, що можу написати сім «жахалок». Щоправда, він до них зробив малюнки. Зате онук Михайлик маленьким розповідав такі фантастичні історії, що чудуєшся.
– Як відомо, Михайло нині студент Львівської національної музичної академії імені Лисенка.
– Так. Наша родина ним пишається. Ми віримо в його успішне творче майбутнє. Він успішно поєднує навчання та роботу в Академічному симфонічному оркестрі ««INSO-Львів», виступає на сценах не тільки України, але і Європи.
– Дякую за бесіду.
«Батьківщина» вимагає скасувати закон про легалізацію грального бізнесу