Місто тисяч імен та історій

Якось один знайомий запитав, що я міг би показати й розказати приїжджим, котрі жодного разу не бували в нашому місті.

Я почав би з того, що одноденної екскурсії тут точно не вистачить! Адже наше місто настільки багате на події, на імена, на архітектурні й історичні пам’ятки…

Якби я зустрічав гостей на залізничному вокзалі, звісно, почав би з вислову Дона Амінадо: «Трималося місто на трьох китах: Вокзал. В’язниця. Жіноча гімназія. Шосте почуття, яке мав тільки повіт, було почуття залізниці».

Я сказав би їм, що історія створення залізничної станції Елисаветград бере початок з серпня 1868 року. А будівля вокзалу на ній зведена у 1869-му, водночас з прокладенням залізниці й арочного мосту через Інгул. На жаль, оригінальне приміщення старого вокзалу, побудоване за проєктом архітектора Вишневського, не збереглося, воно було зруйноване в період Другої світової війни. Нова будівля зведена 1954 року. Вокзал став монументальнішим. Але його архітектурне рішення, типове для післявоєнних будівель, на жаль, позбавлене своєрідності й провінційної чарівності, яка так надихала письменників з єлисаветградськими коренями. Це про нього згадував поет Арсеній Тарковський, коли писав: «За гекзаметр в холодном вокзале, где жила молодая свобода, мне военные люди давали чёрный хлеб двадцать первого года».

Я показав би їм приміщення приватної гімназії Мелентия Крижановського, де навчався юний Арсеній. Коли 1917 року тут стався бунт, старшокласники затягнули його в порожній клас, поклали між партами обличчям вниз, жорстоко побили й відірвали підметки від новеньких черевиків. Від цієї екзекуції у Арсенія Олександровича назавжди залишився слід – шрам на нижній щелепі. Але про це поет згадував з незлобивістю й гумором.

Я міг би показати один із старих куточків міста – Чечору, де ще збереглися будинки і двори кінця ХІХ – початку ХХ століття. Саме там на вулиці Знаменській, яка нині носить його ім’я, жив Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Той будинок і до сьогодні зберігає ауру корифеїв, котрі були в ньому частими гостями. Там збиралися і члени Старої Громади, і молоді народовольці, до яких належав вихованець Тобілевичів Олександр Карлович Тарковський, майбутній батько Арсенія. Нині в цьому будинку літературно-меморіальний музей, працівники якого продовжують традиції корифеїв. Тут збираються письменники, краєзнавці, музиканти, художники, представники національних громад міста й області.

Хоча його будинок не зберігся, я б розказав своїм гостям, що в цій же місцині народився і виріс Володимир Винниченко. Роки його дитинства та юності відбилися пізніше в оповіданні «Федько-халамидник». Це стверджувала в своїх оповідях і Розалія Яківна, дружина революціонера, громадського і політичного діяча, письменника-вигнанця.

А спускаючись з Верхньої Биківської вулиці до мосту через Інгул і потім, піднімаючись вздовж Іванівської (нині Чорновола), я б розповів їм, про що думав юний Володимир дорогою в класичну чоловічу гімназію, крокуючи повз купецькі особняки та будинки міщан, повз літотипографію братів Шполянських, повз лікарню Вайсенберга (нині департамент охорони здоров’я Кіровоградської ОДА. На фото.), повз ательє художньої фотографії «Рембрандт», повз молочниць і водовозів. Навряд чи він думав про те, що через 30 років опиниться у Франції. На той час його більше турбувало, як його сьогодні зустрінуть в гімназії. Адже однокашники постійно кепкували над його українською мовою.

І коли ми дійшли б до приміщення класичної чоловічої гімназії (нині управління МНС), я перелічив би всіх видатних особистостей, які навчалися тут у різні часи, поки гімназія не припинила своє існування у липні 1920 року. Це два десятки імен, що прославили себе й наше місто в різних галузях знань. Серед них Борис Гессен, Абрам Гольденберг, Мозес Гомберг, Борис Завадовський, Ярослав Івашкевич, Володимир Канделакі, Георгій Лангемак, Фауст Нікітін, Юлій Мейтус, Ігор Тамм, Амінодав Шполянський та інші.

До речі, останній (вже як поет і сатирик Дон Амінадо) 1920 року теж опиниться в Парижі, а його поезією, його іронічними фразами захоплюватимуться на усьому пост­радянському просторі. Це він під кінець життя, згадуючи Єлисаветград, написав: «Одним з пристрасних захоплень ранніх гімназичних років був театр. Театр любили до справжнього, захопленого одурманення».

О, Театр! Він заслуговує на окрему розповідь. Адже я теж люблю наш театр. Його професійна діяльність почалася восени 1882 року, коли Марко Кропивницький зібрав у Єлисаветграді трупу під назвою «Товариство акторів». До його складу входили брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), Михайло Старицький, Єфросинія Зарницька, Марія Заньковецька та інші. Окрім професіоналів в акторському складі, театр корифеїв тісно співпрацював із відомими композиторами того часу. Петро Ніщинський написав «Вечорниці» до п’єси Шевченка, Кирило Стеценко створив композиції до «Про що тирса шелестіла» Черкасенка, а Микола Лисенко став автором музики до 21 вистави корифеїв та 10 опереток, які разом охоплювали всі популярні жанри сценічної музики.

Серед найвідоміших постановок того часу – «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, «Енеїда» Котляревського, опера «Катерина» Миколи Аркаса, комічна опера «Продана наречена» чеського композитора Бедржіха Сметани. Актори живо поєднували драму з комедією, музику з вокальними сценами й танцями. Їхні вистави були навіть популярнішими за імператорський театр, тому виступи корифеїв із задоволенням дивилися в Москві та Санкт-Петербурзі. Звісно, нині наш театр має більш широкий і сучасний репертуар. Я б навіть порадив гостям не лише оцінити архітектурну красу театру, але й побувати, наприклад, на виставі «Острів скарбів».

У ті часи неподалік театру жила родина Ельворті. Той будинок із флюгером зберігся, але нові господарі навряд чи пустять нас на подвір’я, ворота на кодовому замку. Та не біда, гості пробачать. А я скажу таке: «Певно, і не думав не гадав один із засновників великого підприємства по виробництву сільгоспмашин Роберт Ельворті, виїжджаючи наприкінці 1913 року до рідної Англії, що вже ніколи не повернеться до Єлисаветграда, що поставлений і виведений ним на світовий ринок завод через 7 років націоналізує більшовицька влада, а як пам’ять про нього залишаться впорядковані вулиці, збудоване для робітників житло в районі нинішньої Новомиколаївки, приміщення заводського театру та народної школи».

Далі я повів би їх до дивовижного будинку лікаря Вайсенберга, до лікарні доктора Гольденберга, до особняка купця Барського й до маленького терема архітектора Паученка. Тут є чим замилуватися – це архітектурні перлини нашого міста. Звісно, про їхні маскарони і портики, про рустовку та еркери краще розкажуть досвідчені мистецтвознавці, краєзнавці та екскурсоводи.

А ми повернемось на залізничний вокзал…

Чи думав Олександр Осмьоркін, чекаючи літнім днем 1911 року у приміщенні старого єлисаветградського вокзалу потяг на Київ, що згодом стане відомим художником, з яким товаришували С. Єсенін, О. Мандельштам, А. Ахматова, А. Лентулов, В. Купрін? Що сам він через свої творчі погляди та стиль художнього відтворення зазнає серйозних утисків від радянської влади? Що його роботи повернуться на малу батьківщину багато років потому?

Гадаю, ні. Швидше за все, сидячи у затишному вокзальному буфеті, він смакував патентоване пиво «Сальватор» заводу Герша Зельцера, яке нещодавно з’явилося у продажу, і думав, чи повернеться він у клас Миколи Реріха Петербурзької школи при Академії мистецтв. Так само чи сподівався Валерій Поркуян, залишаючи рідний Кіровоград влітку 1965 року, що, граючи нападником за «Чорноморець» і «Динамо», проведе 208 матчів у чемпіонатах СРСР, двічі захищатиме честь збірної країни, заб’є вирішальні голи на чемпіонатах світу 1966 і 1970 років, стане заслуженим майстром спорту? Думаю, ні. На той час він просто уважно прислуховувався до порад тренера Матвія Черкаського.

Я міг би назвати гостям ще сотні прославлених імен наших земляків, яких подарувало світові наше місто. Розповісти про них та пов’язані з ними події. Але ж одного дня, навіть одного номера газети для цього замало.

Отже, приїздіть до нас частіше. Місто Кропивницький радо зустріне гостей і розкриє їм свої таємниці. Не гайте часу – знайдіть можливість побувати тут. Бо кожного разу ви будете відкривати щось нове…