«Прошу Стасика, щоб приснився»

З петиції про присвоєння Станіславу Блощинському, який загинув двадцятирічним на війні, звання Героя України: «Із честю та гідністю він разом із побратимами боронив цілісність нашої держави на Запорізькому напрямку, поблизу міста Мелітополь. Станіслав відважно виконав свій обов’язок громадянина України. До останнього подиху був вірним і відданим своїм побратимам та державі».

Ознайомившись з петицією на президентському сайті, автор цих рядків розшукав матір загиблого, кропивничанку Тетяну Бойко. Вона пообіцяла:

– Приїду з чоловіком до вас у суботу, шостого, але спершу Стасика провідаємо.

Невдовзі ми зустрілися. Тетяна і Павло Бойки розповідають, що на Далекосхідному, де поховано Станіслава, бувають щотижня. І обов’язково щомісяця шостого числа. Вони пов’язують це число із 6 листопада 2022 року – днем загибелі сина. Тетяна зауважує, що Павло – вітчим Стасику, але став йому як рідний. Є у Бойків і спільна дитина, Анастасія, їй десятий рік. Настя й Станіслав дуже любили одне одного, запевняють батьки.

– Стасика я народила 28 вересня 2002 року, коли в Катеринівці проживала, – розповідає мати. – Це недалеко від Кропивницького, ви ж знаєте. Золота дитина була. Рано почав говорити, в три роки «р» вимовляв, рикав. Гіперактивний, ранній у розвитку, всім цікавився. Я їздила на роботу в місто, а Стасика залишала бабусі – своїй матері. Вона його няньчила. В школу випроводжала, зі школи зустрічала. Капусту з борщу вибирала – Стасик не їв її. І дідусь обожнював онука. Перша вчителька, Галина Миколаївна Шульга, його любила. Вона з учнями, як квочка з курчатами. На похорон теж приїздила. На річницю смерті в катеринівській школі виступала. Цікаво пройшло Стасикове дитинство у селі. Захопився футболом, грав за сільську команду. У них своя компанія була. Стасик казав: «Моя банда». Серед них – і дівчинка, дочка моєї однокласниці. «Дашка – кент», – казав Стасик. А найдужче дружив з Назарчиком та Ярчиком. Він з ними спілкувався, коли й на війні був. Бо з іншими втратив зв’язок. Але всі його пам’ятають. Коли загинув, стільки фотографій, відео мені переслали! І скрізь моя дитина посміхається. Шість класів Стасик закінчив у Катеринівці. 2015 року перебралися в місто. Розглядали різні варіанти, в яку школу Стасика віддати. Дізналися про ліцей «Сокіл» на Новомиколаївці. «Синок, хочеш?» – питаю. Він відповів дуже емоційно: «Так!» Пройшов співбесіду. Хотів мешкати в казармі. Але нам сказали, що оскільки дитина – місцева, житиме вдома. Пошили ми Стасику дві форми, чорну й камуфляжну. Йому подобалося в ліцеї. Євген Павлович, класний керівник, водив їх і в походи, і на стрільбу. Марширувати строєм Стасику теж подобалося. Коли дев’ятий клас закінчував, питаю: «Підеш у десятий?» – «Не хочу». – «А куди хочеш?» – «Дальнобійником». – «Так на дальнобійників спеціально не вчать. Може, школу закінчиш, в інститут підеш?» – «Не цікаво. Краще у військове училище». Потім нам порадили залізничне училище в Знам’янці. Стасик туди й вступив, вчився на помічника машиніста електровоза. Йому це подобалося. Від першої практики в захваті був. Показував відео, як їздив на електровозі. Улітку 2021 року закінчив училище, і одразу ж поставили на військовий облік. 25 листопада призвали. Служив у Запоріжжі, у Національній гвардії.

Далі – про війну.

– 24 лютого Стасик вранці подзвонив: «Мамо, війна, тут “торба”!» Першого березня їх відправили у бій. «Мамо, ночуємо у вирві від снаряду!» Вони біля Василівки Мелітопольського району були. Потім зайшли в Кам’янське, теж Запорізької області. Там пробули вісім місяців. На нулі. Казала йому: «Може, забрати тебе звідти?» – «Мамо, ти не розумієш, як це – бути побратимами. Сидимо в окопі, а нас обстрілюють танком. Їмо з однієї тарілки». Наприкінці липня їх почали вивозити з нуля в частину в Запоріжжі, дозволили батькам приїздити. 25 липня ми не їхали в Запоріжжя – летіли. Під обстрілами. Стасика тоді на три дні відпустили, щоб з нами побув. Ми в частині написали заяву, що забираємо його, вказували адресу, де зупинилися. Нас перевіряли: чи не забрали сина додому? Потім ми ще три рази їздили до нього. Востаннє – 28 жовтня. Кожного разу Стасику давали відпустку на три дні. Дехто нам казав: «Чого туди їдете? Ви ж тільки місяць тому їздили!» А як я можу не приїхати, коли дитина дзвонить і питає: «Приїдете?» Стасик кожного разу казав, це може бути остання зустріч.

Тетяна називає дні побачень із сином золотими, попри регулярні обстріли (якось прилетіло за два кілометри від готелю, де зупинилися).

– Золоті дні були. Ми йому смачненьке привозили. У вересні, на день народження, – торта гарного. А Стасик змінився.

– З хлопця став чоловіком, – додає Павло.

– Хлопці намагаються бути суворішими, – продовжує мати. – Не люблять, щоб їх цілували. Стасик теж такий був. А як опинився на війні, то: «Мамо, я тебе люблю, прости мене». До війни цього не чула. Стільки мрій, планів було! Він хотів поїхати на Говерлу. «Поїдемо, синочок». Ми вже без нього поїхали туди. На Драгобрат піднялися. Робимо усе, що він хотів. Мріяв про машину, про собаку. Збирала дитина гроші на ту машину. Хотів «Хюндай Соната». Тепер я вивчилася на водія. Машину ще не купили. Собаку купили, Стасик мріяв про лабрадора. Назвали Царевичем, як Стасик хотів. До них на позицію приблудився був собака, голова – як у лабрадора, вони його підгодовували. Стасик дзвонив бабусі, жартував: «Є тут собака, привезу тобі в село». Паша кожного разу стриг його налисо. Стасик сам просив: «Па, візьми машинку». «Синок, зима іде, холодно», – казала я. Стасик і слухати не хотів. Вони там жили в окопах. Ні електрики, ні води. Були прикомандировані до Закарпатської штурмової бригади. За ними – артилерія. Дзвоню йому: «Синок, як ти?» – «Мамо, привіт, все нормально, ми поїли». – «Що ви їли?» – «Жарену картошку. Мамо, я вже тут наївся жареної картошки на все життя». Вони в Кам’янському картоплю у погребах брали. Розстріляне село. Там з двадцять пенсіонерів залишилося. Перших три – чотири місяці хлопці не мали нормального постачання продуктів. Ми через волонтерів посилки передавали. До Запоріжжя – «Новою поштою», далі, на нуль, – волонтери доставляли. Ми відправляли їжу, шкарпетки, труси, футболки. І не тільки для своєї дитини. Для всіх хлопців.

За словами Тетяни, на війні синовим найближчим другом став Олександр Кабанов з Херсона.

– Стасик розказував: «Лежимо з Кабаном, а по нас – з танків. Кабан – відчайдушний дуже, а почав вголос молитися». Кажу: «Синок, треба було й тобі». – «Мамо, ніколи раніше не молився, молитов не знаю. За Кабаном повторював». Поки Стасик удома був, у нього не можна було допитатися, де був, з ким. На війні відкритий став. Розказував, як хлопця з їхньої роти вбило прямим попаданням з танка. Батьки потім упізнали його ногу – по татуюванню. «Мамо, ми тут всі ляжемо. Прости мене, мамочко, за все», – плакав. Ми й раніше в церкву ходили. А як війна почалася, й самі замовляли в храмах службу за здоров’я дитини, і друзів з інших міст просили. Із Стасиком у Запоріжжі ходили в церкву Покрови. Кажу: «Сходимо, це ж ваша покровителька, ви ж присягу складали кадетами на Покрову».

Про останню розмову із сином:

– Шостого листопада опівдні ми поспілкувалися. Домовлялися про наступну зустріч, планували на 1 грудня. Стасик казав, що оформлюватиме УБД, – згадав Павло.

– Говорила з ним того ж дня раніше, – каже Тетяна. – О десятій тридцять пять Стасик прислав фото. З «Нон стопом» (енергетичний напій. – В.К.) сфотографувався. Я його насварила: «Не пий, та ще й на голодний шлунок. Приїдемо, я тобі дам!» А Стасик: «Ми без цього тут не виживемо. Майже не спимо. “Нон стоп” переможе в цій війні». Посміявся, як завжди. Заспокоїв: «Ма, все нормально. Змінимося, поспимо, потім наберу». Без чогось о п’ятій вечора набрали. Тільки не він. Капелан дзвонив. Вже й не памятаю, що він казав. Я кричала й плакала. «Він цілий?» – «Так, ви його побачите». Зараз такого наслухаєшся. То не свого поховали, то ще щось. Не знаю, як тим батькам, які ховають дітей у закритій труні. Я свого цілувала. До цих пір чекаю, що подзвонить. Скаже: «Мамо, привіт, все нормально, ми поїли». Не видаляю той номер.

Бойки розповідають, що напередодні похорону пізнього вечора до них приїхало кілька військових із синового підрозділу, в тому числі командир.

– Речі Стасикові привезли. Ми на кухні говорили й плакали. Командир просив пробачення: «Простіть, що не вберіг».

Мати каже, що усі синові речі нині – там, де й були за його життя.

– Стоїть комп’ютер, стоїть комп’ютерний стіл. Курточка камуфляжна, мультикамівська, висить у шафі. Бутси, берці лежать. Бережемо. У кожній кімнаті – Стасиковий портрет великий. Розмовляю з ним, цілую. Прошу, щоб приснився. За весь час тільки три рази й приснився. Одного разу яблуко й зубну пасту попросив, а іншого – шапку. Ми купили шапку, знайомому хлопчику, який служить, подарували. На кладовище їздимо. Були й сьогодні. Поговорили, поплакали. Через ряд лежить хлопчик, Жидков Коля. У двадцять один рік загинув. Футболіст із Соколівського. Ми з його батьками дружимо. Якось нам зателефонували з частини, де Стасик служив: «Хочемо передати вам прапор. Можете встановити на могилі?» – «Звичайно, поставимо». Встановили. Борд з портретом на вулиці Миколи Левитського замовили. Не думала, що так дорого – шість тисяч гривень за місяць. Для дитини не шкода, але хіба не можна дешевше? Правда, обіцяють, що висітиме більше місяця, поки борд не перекуплять. За цей час буває, так потріпає вітром… Дивишся і страшно стає: за що ж берете гроші? Але наш провисів два місяці, ціленький. Одна знайома казала мені: «Таня, кожного ранку їду в тролейбусі на роботу, бачу Стасика і вітаюся “Стасику, доброго ранку”». І ми теж, проїжджаючи повз, казали: «Доброго ранку!», «На добраніч!» Перед Новим роком ми їздили в Запоріжжя на кладовище, де Максим, Стасиковий побратим, похований. Бабуся його сама виховувала, тепер – у Бердянську, в окупації. Зробили портрет Максима, рушника вишитого почепили на хрест. На прапор дали гроші Сашкові Кабанову, він і встановив. Це Сашко Кабанов наполіг на петиції: «Мама Таня, давайте». – «Не зберемо підписів». – «Спробуємо». Сашко сам і подав петицію. Уже назбиралося майже п‘ятнадцять тисяч, а треба двадцять п’ять. Кажуть, президент лише один відсоток таких петицій задовольняє. Решту нагороджує орденом «За мужність». Їм усім треба автоматично Героя давати за те, що там полягли.