«Купити один безпілотник – це врятувати солдатське життя»

15:05
1217
views
Фото з архіва Ігоря Козуба.

«Знаєте, от мені кажуть: “Давайте, ми вам картоплі привеземо”. У мене картоплі цієї складати немає куди! Мені замість цих котлет, картоплі, пиріжків-смаколиків просто купіть один безпілотник. Зі жратвою ми якось розберемося на даному етапі. А от безпілотник врятує життя. Якщо ви купили безпілотник, ви точно врятували солдатське життя. І не одне».

 

Впізнаєте на фото? Козуб Ігор Борисович. Той самий, якого добре знають у Кропивницькому, Києві, Львові, та й не тільки там. Громадський діяч, активіст, політик, підприємець. А ще – командир роти, капітан. І цитата під заголовком – його. Та й сам заголовок теж.

Наша розмова розтяглась на дві години, її вистачило б як мінімум на три газетні шпальти, але до публікації ввійшла лише частина відповідей Ігоря Козуба. Більшість з нас (і ми, журналісти, також) ще не готові до такого рівня відвертості у розповідях про війну. Але вже настав час звикати до правди, яка б гірка вона не була. Читайте, робіть висновки…

– Ігорю Борисовичу, почнемо з простого питання. В якому ви зараз статусі – у відрядженні, у відпустці, на лікуванні?

– Я тільки-но звільнився зі Збройних сил України. Демобілізувався, за віком. Мені через місяць виповниться 65 років.

– Зрозумів. Переходимо до вашої військової історії. Ви служили строкову службу? Хоч якісь навички стали в нагоді, оті радянські?

– Однозначно стали, тому що я служив у радянській армії рядовим солдатом. Мене привчили до дисципліни, я розумію, що таке статути. Армія стоїть на статутах. Армія – це єдиноначальність і дисципліна, і, відповідно, ці речі я потім вже втілював у життя.

– Ігорю Борисовичу, розкажіть, будь ласка, як і коли почалася ваша війна з росією, в якому році.

– В 14-му році я пішов у військкомат, але мені спочатку відмовили. Тому що мені вже тоді було більше 55 років. А потім, вже пізніше, в 15-му році, я пішов знову-таки у військкомат, відновив свій офіцерський квиток. Мені запропонували піти командиром взводу піхотного. Це при тому, що я не піхотний, а ППОшник. Я уявлення не мав, що таке воювати в піхоті. Тому відмовився від цієї посади й пішов до Яроша Дмитра Анатолійовича в Українську добровольчу армію. І от починаючи з 17-го року по велику війну я був постійно в складі добровольчої армії. Ми виїжджали на ротації, тобто на кілька місяців на фронт, і поверталися додому. Крайня така ротація в мене завершилася 10 січня 22-го року.

– А чим відрізняються підрозділи добробату від аналогічних підрозділів ЗСУ?

– Дуже сильно відрізняються. Добробат – це коли людина добровільно бере на себе обов’язки. І дисципліна в тому числі. І виконання бойових задач також. У Збройних силах ніхто тебе не запитує. Тобі ставлять бойову задачу – і ти повинен її виконати. Якщо ти її не виконав, тебе притягають до відповідальності. Усе просто. А в добробаті, скажімо, спочатку збирається особовий склад і обговорюється бойова задача, висловлюються пропозиції щодо її виконання. Ти навіть можеш відмовитись від виконання бойової задачі. І ти там не отримуєш зар­плати, ти там не маєш офіційного статусу. Якщо ти поранений чи, не дай Бог, загиблий, виникають проблеми. Ясно, що оформляли потім, заднім числом, проводили хлопців, фактично всіх, хто загинув, провели. Усім УБД пізніше дали. Але це неофіційний статус. З іншого боку, там люди всі були мотивовані. Я ці методи, до речі, застосовував вже коли ми зайшли в ЗСУ.

Як підрозділ, який прийшов в Українську добровольчу армію, ми зайшли в ЗСУ й створили окрему роту, у нас була 14-та рота 28-ї бригади УДА. Ми виконували складні задачі, навіть критичні. Коли десь хтось не втримував фронт і відступав або втрати понесли дуже великі якісь із підрозділів 28-ї бригади, нас ставили туди, і ми затикали ті всі дірки. І наша рота за час бойових дій жодної позиції не покинула. Ми виходили з оточення. Саме тоді загинув Шарий Віктор Григорович – позивний «Паланковий». Ви знаєте його. Саме він виводив з оточення свій взвод, був моїм замом та батьком роти.

 – Де вам довелося воювати?

– Спочатку ми були біля Миколаєва, біля села Лимани. Потім Прибузьке, Олександрівка. Потім Правдинські наступи. Теж брали в двох із них участь, прикривали фланги. Пізніше ми брали участь у звільненні Херсонської області, власне міста Херсону. І після того нас перекинули під Бахмут. 3 грудня 22-го року по грудень 23-го.

– Рік…

– Рік і місяць ми були під Бахмутом.

– Ігорю Борисовичу, розкажіть трохи про своїх командирів і побратимів. Зараз часто телефонуєте до своєї частини?

– Телефоную практично кожного дня, тому що багато робочих питань лишилося… Стосовно командирів скажу, що вони різні бувають, ми були фактично окремою ротою, і нас придавали до різних батальйонів, тому практично всіх комбатів знаю. Є різні командири, є люди дійсно фантастичні, яким я завдячую своїм власним життям, і людяні є, тому що ці комбати приймали грамотні правильні рішення. Окремо потрібно згадати «Сокола», або полковника Ільницького…

 – А побратими, земляки?..

– Земляків у мене в роті багато. І вони знову ж таки різні. Є, скажімо, такі, як Максим Нечипоренко, Ігор Махно, Олександр Гончаров, багато інших. Це Люди з великої літери. Можу згадати окремо Авдєєва Дмитра, який загинув. Він був головним сержантом другого взводу! Виконував обов’язки головного сержанта роти. Це друга людина по суті була в роті. Він був духовним батьком усього свого взводу і роти. Це людина була невтомна, він віруючий, дуже високоморальний. Він був стрижнем роти. Таких людей цінують. Позивний в нього був «Авдєй».

 – Який у вас був позивний?

– «Гаррі». У мене позивний «Гаррі» давно, ще з радянської армії…

– Була така інформація, що у вас і поранення, і контузія. Як це сталося? Довго лікувалися?

 – Контузій у мене всього 3. Одна з них тяжка була, коли до нас С-300 прилетіли. Ми знаходилися в Миколаївському промисловому ліцеї, і місцеві потвори здали наші координати. Наше щастя, що я відпустив особовий склад, бо багато було місцевих. Відпустив додому на вихідні, на два дні. Нас лишалося в казармі ще четверо. І прилетіла ця ракета. Я отримав тяжку контузію. Три тижні лікувався в одеському госпіталі. А потім отримав поранення в праве стегно вже під Бахмутом. Уламок ввійшов у стегно і зайшов у пах, десь пройшов близько 10 сантиметрів. Знаходився прямо біля пахової артерії, побив нерви, я досі ноги не чую до коліна, і стопа теж як після анестезії.

– Тяжке.

– Так, важке. І воно мені дорого вартувало. Лікувався довго, місяця півтора текло з рани. Оце таке.

– Хто допомагав саме вашому підрозділу і чим саме?

– Постійно нас, ще починаючи з Києва, підтримував Андрій Павлович Райкович. Ми з ним дружили, постійно на контакті. Крайній раз він нам БПЛА подарував і тактичні окуляри, а це дуже важливо.

А найбільше мені особисто й підрозділу з самого першого дня формування допомагав Олександр Крившенко, бізнесмен кропивницький. Я рахував, вийшло десь приблизно п’ять мільйонів гривень. Оце Крившенко потратив на нас. Це автомобілі, БПЛА, старлінк, тепловізійні приціли… Ще пам’ятаю, ми були в добробаті, він нам купив 5 автоматів Калашникова. У магазині прямо купив. Системно постійно допомагає Тетяна Сила, Інна Ковпак ніколи не відмовляє. З місцевих Юрій Радковський допомагав теж. Я сам родом з Новоархангельська, там Торговицький ліцей, вони головним чином продуктами допомагають. СТО-шки нам машини допомагають ремонтувати.

Зараз дуже тяжко армії, ну просто страшно тяжко. Головна проблема – снарядний голод, який компенсувати можемо тільки ударними безпілотниками, гранати на голову оркам скидати. А для цього потрібні БПЛА. З продуктами харчування в ЗСУ зараз нормально. І коли я чую всяку маячню, типу, що солдати голі, босі, підперезані, – я відповідаю, що взагалі проблем з одягом ніяких немає. Ці всі проблеми закриті. Харчування, одяг, усе це… Але зараз зима, і потрібні грілки для ніг і всякі інші, окопні свічки і т. ін. Цими речами армія не забезпечує. Армія видає хороші штани теплі, куртки теплі, берці взагалі відмінні…

Проблема, повторюсь, з боєприпасами й засобами. Скажімо, моя рота отримала бойові автомати ще в 22-му році. І ми цими автоматами досі воюємо. Мені ще на роту прийшло лише два болгарських кулемети. Усе інше – радянське, знос такий, що вони постійно клинять. Але стрілецьку зброю нам не дають. Ми воюємо всім радянським, розумієте?

У нас громадянське суспільство дуже потужне, і за рахунок нього ми втримали цю війну. І до армії пішли масово, і волонтерство масове. Але нам треба зусилля збільшити. Якщо, скажімо, ти давав сьогодні десять гривень, то завтра маєш давати двадцять, а краще п’ятдесят, це образно. Тобто збільшити допомогу в два, у три рази.

Основна проблема, яка в нас є на фронті, – це безпілотники. На жаль, наша держава не поставила БПЛА на конвеєр, на відміну від росіян. У них на заводському рівні виробляються БПЛА. Інша справа, що в них просто рукожопі виконавці на місцях.

– То наше щастя…

– Так, наше щастя, але вони швидко вчаться. А ми топчемося й топчемося. Нашого ворога не треба недооцінювати. По кількості БК у них завжди було більше, ніж у нас. І дисципліна в них вище, ніж у нас, на жаль. У них за дезертирство – розстріл. Знаєте, скільки в нас дезертирів? Тисячі, тисячі! Мало того, ще й рота роззявляють, пишуть у соцмережах. Дзвонять моїм хлопцям на «передок» і кажуть: «Ви там дурні, ідіоти. Я тут сиджу пиво п’ю, а ви там воюєте».

Тому громадянське суспільство й бізнес повинні зрозуміти: якщо прийдуть руські, бізнесу не буде ні в кого, треба об’єднатися й поділитися своїм, але робити це конкретно. Працюйте з кимось, хто вам знайомий, – чи командир батальйону, чи роти. Просто їм у складчину купіть безпілотники й напряму передайте.

Я ще раз повторюся: моя рота лише за місяць втрачала до 10 безпілотників. І це в середньому така статистика. Він коштує 100 тисяч, а з «теплаком» – 200 тисяч!

Знаєте, от мені кажуть: «Давайте, ми вам картоплі привеземо». У мене картоплі цієї складати немає куди! Мені замість цих котлет, картоплі, пиріжків-смаколиків просто купіть один безпілотник. Зі жратвою ми якось розберемося на даному етапі. А от безпілотник врятує життя. Якщо ви купили безпілотник, ви врятували солдатське життя. І не одне. Ви можете написати навіть як заголовок: «Купити один безпілотник – це врятувати солдатське життя».

– Так і напишу. До речі, що найбільше вам кинулось у вічі в нашому тиловому місті? Що різануло?

– Знаєте, на фронті цінності інші, там люди інакше живуть. Я думаю, це відчуття будь-якого фронтовика, так само й у мене, коли ти приходиш, особливо в літній період, ідеш там по місту – крик, шум, гам, літні кафе, якісь дядьки сидять, пиво п’ють, і в тебе таке непереборне бажання: а де моя РГД-5, де вона? От хочеться кинути їм під стіл. А потім через деякий час ти сам сідаєш за цей стіл, сидиш там і теж пиво п’єш.

Нам треба виробити філософію Ізраїлю, якщо ми її не виробимо, ми просто загинемо як країна і як нація. Ми повинні розуміти, що з одного боку йде війна, а з другого боку – мирне життя, і наша задача – тримати оце мирне життя. Це повинні на кожному кроці розуміти: якщо людина в форму вже одягнена, то це честь і хвала. Скажу про Гену Рибченкова, він ваш журналіст, і сто раз міг отпетлять, а він пішов. І я з пошаною до нього ставлюсь, я його поважаю і ним пишаюся, що він наш земляк. Так само, скажімо, журналіст Діма Сінченко, який пропав безвісти. Дай Боже, щоб він у полоні був, щоб живий залишився. Але він теж пішов добровільно, зробив свій вибір. Мало того, він пішов на «передок», а міг не йти, бо був старшиною роти. Але пішов, бо у той момент не було кому йти. Поранило на першій лінії бійця, і він поліз витягувати його, хоча теж йому таке завдання не ставилося. Він сам проявив героїзм і пішов витягувати пораненого разом з медиком, хоча була команда до вечора чекати, поки стемніє. Але той поранений кричав сильно, там відстань невелика, і просто він сам поліз в зону бойових дій і пропав безвісти, тому що ту позицію захопили росіяни. Він поранений, його снайпер поранив, а потім…

Фото з архіва Ігоря Козуба.

 – Скажіть, будь ласка, на фронті ви були в курсі справ у країні, в області, у Кропі? Як реагують ваші побратими на оті нескінченні політичні та корупційні скандали?

– Там, на фронті, живеш і не знаєш, чи субота, чи неділя. На фронті людина живе одним днем. І все те, про що ви запитуєте, здається другорядним. Але я вам скажу – корупція, особливо оті «яйця Фаберже», вона на фронті народ страшенно злить і демотивує. Оце страшне. І я почув від своїх хлопців: «От скажіть, командире, як же так, за що ми тут воюємо?» Я кажу: «Ти знаєш, ми не воюємо за яйця Фаберже, ми воюємо за твою хату». От село, де ми знаходимось. Біла Гора, наприклад. Ми стояли у тій Білій Горі. Там села немає. Пеньки під фундамент на цій Білій Горі. Я кажу: «Ти бачиш, що стало з цього села?» Він каже: «Бачу». «А ти хочеш, щоб в тебе теж отак от?» Він каже: «Та не хочу». «Ну не хочеш, – кажу, – то воюй і не балакай зайвого». Але ж вони все чують і висновки роблять.

 – Я не можу не торкнутися теми закону про мобілізацію. Маю побоювання, що й цього разу гора народить мишу.

– Дивіться, коли з роти залишається там десяток – два десятки, то це біда. Скажімо, у минулому році в грудні в мене була майже повноцінна рота, 90 бійців, і у складних ситуаціях я міняв їх через 12 годин. А зараз по 3 дні на нулю. А ось крайні сиділи в мене 7 днів. І з них вийшло двоє з обмороженими ногами. А із 11-ти 9 отримали поранення різних ступенів.

Мобілізацію треба провести, або по всій Україні з нас зроблять Бучі та Бахмути. Але закон має бути мотивуючий, розумієте? Мотивуючий! І знов-таки, я вертаюся до такої фрази: ми маємо стати Ізраїлем. Ізраїль, уся нація – вони всі військові. У них дівчата воюють, хлопці воюють, у них усі воюють. Тут треба нам всім розуміти, що йде жорстока війна на смерть. Просто на смерть. Або ми виживаємо, або росіяни нас знищать. Формули іншої немає.

Я би взагалі в цьому законі про мобілізацію зобов’язав би все населення від 18 до 60 пройти бойову підготовку. Просто всім. Полігони спеціально створювати, вчити людей. Цивільне населення треба вчити, треба готуватись, тому що може так статися, що прийдеться нам знову Кропивницький обороняти. У нас рашисти вже раз дійшли до Бобринецького району, можуть дійти й сюди. Кожен має задуматися над своєю військово-обліковою спеціальністю.

 – Ігорю Борисовичу, насамкінець скажіть, чим плануєте займатись найближчі півроку?

– Ну, по-перше, я взагалі-то директор підприємства, треба трошки лад навести, тому що запущена тут робота. Дуже багато питань позависало… Але, з іншого боку, у мене донька на фронті – заступник командира роти, і треба знову заїхати на фронт, завезти їй машину. Плюс вже замовили пилок садових корні різать, бо скоро її хлопці пі­дуть на ноль. Не куплять же, я знаю. Я вже пилки замовив, тепловізор Юра Радковський купив. Тобто на «передок» буду по-любому їздити, поки мала там. Нікуди не дінешся. Загиблі є, побратими – «Сокіл», «Паланковий», «Борець», Авдєєв, є Козир такий, він поклав 20 вагнерівців. З-під Одеси. Поїхати до командира роти. До речі, також фантастична історія. Займав високу прокурорську посаду, адвокат. Сам пішов на війну. Батьки були проти, але він сам пішов і героїчно загинув. Такий був Василь Лічман. Мій друг, командир 10-ї роти Борис Борисович Айзенберг. Мужній героїчний офіцер. Друг з великої літери для мене.

Хочу до Бориса Борисовича на могилу в Одесу, хочу до Лічмана Васі, хочу до Козиря на могилу, тобто віддати борг, просто вклонитися цим людям, хочу об’їхати всіх полеглих із моєї роти.

– Війна вас не відпускає, бачу…

– Вона не повинна нікого відпускати, поки не відсвяткуємо Перемогу. Але ми не маємо права забути про Васю, Бориса Борисовича, Віктора Григоровича, про «Авдєя» і всіх, кого ми знали.