«Чорнобиль багато чому Україну так і не навчив»

Минуло 40 років відтоді, як сталася найбільша в історії нашої цивілізації техногенна катастрофа – аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Нинішнього року незалежній Україні виповниться 35 років. Цифри дуже близькі, проте наші уявлення про Чорнобильську катастрофу досі сповнені радянських штампів. Якщо фото, то зруйнована будівля четвертого блоку. Якщо відео, то безлюдна Прип’ять з кинутою лялькою. Якщо журналістський десант, то рудий ліс і лопухи до неба. Якщо герої художнього фільму, то солдати, які руками скидають з даху реактора шматки смертоносного бетону та графіту. Як було насправді, ще можуть розповісти очевидці й учасники тих подій.

Один із тих, хто побував у пеклі Чорнобиля і вижив, – наш земляк Віктор Павлович Бевзенко із села Хащуватого Кіровоградської області.

– Вікторе Павловичу, вчені вважають, що пам’ять захищає людину від неприємних та тяжких спогадів. Чи захистила вас ваша пам’ять?

– Не скажу, що це мене захистило. Кажуть, час лікує, але з кожним роком ці спогади стають яскравішими. Згадуються хлопці, згадується сама станція, різні дрібниці, які бачив там. Буває і боляче, і прикро, і водночас з гордістю згадуєш ці події 1986 року.

– А який епізод і зараз стоїть перед очима?

– Назавжди закарбувалися в пам’яті порожні, мертві села, трупи тварин на узбіччі – птахи, коти, собаки, мертві бджоли біля вуликів. Ось цього забути не можу.

– Скільки днів ви пробули на чорнобильській вахті?

– Я брав участь у ліквідації аварії з 19 вересня по 19 жовтня 86 року, рівно місяць. Хлопці, які були перед нами, прокладали шляхи до виходів на дах четвертого блоку. А ми – чотири батальйони спеціальної обробки – очищали цей дах. Доля розпорядилася так, що я потрапив у БСО 2. Хлопці були різні – прибалти, молдавани, росіяни, українці. Вік – від 26 до 50, траплялися й старші. Це була п’ята бригада, яка розташовувалася в селі Ораному Іванківського району, на північному заході від Києва.

– А скільки років відновлювали здоров’я? Чи відчуваються сьогодні наслідки радіаційного опромінення?

– Ну, як вам сказати, захворів одразу. Можна сказати, що вже там з’явився бронхіт, потім астматичний бронхіт, гіпертонічна хвороба, панкреатит. Потім місяць пролежав в інституті радіології в Пущі-Водиці. Далі поставили ще чотири діагнози, у тому числі й стосовно щитовидної залози, це у нас діагноз для всіх. Виразка шлунку. Була онкологія третього ступеня, живу дев’ять років після операції. Почуваюся більш-менш нормально. Ось такі наслідки. У багатьох хлопців – онкологія, багато хто пішов. Дуже сумно, шкода. У нас в районі було 350 ліквідаторів, залишилося близько 120.

– Вікторе Павловичу, серед тих, хто був з вами на даху четвертого реактора, дожив хтось до наших днів, окрім вас?

– Приблизно п’ять років тому я намагався знайти хлопців, які були зі мною. З Кіровоградської області їх було двоє. Ми були на конференції в Кіровограді, і я зустрів цих двох хлопців. Але ми навіть не обмінялися номерами телефонів, думали, що будемо жити вічно й зустрічатися, та вони вже пішли у засвіти.

– Перед 40-річчям Чорнобилю, як зазвичай перед пам’ятною датою, йдуть просто безкінечно фільми, присвячені катастрофі. Ви дивилися щось в квітні цього року?

– Так, але то було не кіно – мені один ролик у TikTok запам’ятався. Навіть не очікував, що ці події висвітлять настільки детально у соціальній мережі. Наше життя в наметовому містечку, вахти та інше – гарні матеріали, раніше такого не бачив.

– Скажіть, а як взагалі ви оцінюєте фільми, присвячені Чорнобилю? Наскільки вони відповідають вашому особистому досвіду?

– Як завжди, у таких фільмах немає головного – ставлення до людей. А воно було різним, залежно від того, де був який командир. І ці фільми, зняті радянською владою, дуже політизовані. Насправді все було інакше. Але я мушу сказати, мене досі вражає, що не було жодної відмови виконувати те чи інше завдання в Чорнобилі. Ні від кого не чув, що «я не піду, я не буду» і так далі. Людей же спеціально не відбирали, але відмов вийти на дах 4-го блоку в нашому батальйоні не було.

– Ще таке запитання. Зараз йде війна, скажіть, а чи думали ви над тим, що одна ракета, спрямована на Чорнобильский саркофаг, може знову запустити ланцюгову реакцію екологічної катастрофи?

– Так, у мене було таке відчуття, коли росіяни увійшли до Чорнобильської зони. І потім, коли Енергодар опинився під окупацією. Не можна цього допускати! Це жахлива річ! Це невидима страшна смерть! Наслідки ми розплутуємо до сьогоднішнього дня, і ще не одне покоління буде їх розплутувати. Тоді говорили: «Ліквідатори отримали дозу…», а сьогодні це вже позначилося на онуках і правнуках. Маса захворювань щитовидної залози, маса онкопатологій. Це все звідти…

– Віктор Павлович, як вважаєте, чи гідно оцінила держава подвиг чорнобильців? І чи зрозумів український народ, від якої біди врятували його ліквідатори ціною свого життя та здоров’я?

– Це питання завжди викликає у мене сльози. Не оцінили – ані держава, ані значна частина народу. Я ніколи не вимагав до себе особливої уваги, але… Не треба нас на руках носити, однак чорнобильська програма постійно скорочується. Захист ліквідаторів зменшується навіть швидше, ніж вони помирають. Якби ви знали, скільки разів я наслухався слів, що «ми тебе туди не посилали…». Пам’ятаєте, був такий перший секретар обкому партії Самілик?

– Так, звісно.

– Якось, коли відбувалася обласна партійна конференція, я попросив, щоб мене обрали на неї делегатом. І на цій конференції виступив та розповів, де був, що робив, що мене позбавили категорії, що не дають путівку на реабілітацію тощо. І запропонував: «КПРС – на ЧС!» Сказав, нехай комуністи пройдуть медичну комісію, і, якщо немає протипоказань, підуть на ліквідацію Чорнобильської аварії, і я стану перед цими людьми на коліна. Ця конференція перервалася, був скандал… Та й потім не раз траплялося: то немає фінансування, то немає путівок, то треба самому платити за лікування «чорнобильських» хвороб, і так далі, і так далі.

Я дуже боюся, що з хлопцями, які зараз воюють, буде те саме. Тобто Чорнобиль, за великим рахунком, багато чому Україну так і не навчив. Дай Боже, щоб до тих, хто зараз на фронті, у першій лінії окопів, було гідне ставлення.

– Дай Бог. Дякую, Вікторе Павловичу!