Щоранку рідним писав «4.5.0.»

– Щоранку Сашко відправляв нам, рідним, повідомлення: «4.5.0.». І ми знали: живий, здоровий. Востаннє відправив таке повідомлення вранці дев’ятого квітня. Кілька днів вважався зниклим безвісти. Ми заспокоювали одне одного, казали, Саша вибереться, але в глибині душі розуміли: якби живий був, обов’язково озвався б, – про кропивничанина Олександра Савельєва, загиблого на війні сорокарічним, згадує його сестра Олена.

Ми зустрілися, коли не минуло й сорока днів після загибелі Олександра. Рана в душі кожного з його рідних дуже свіжа, і Олена силується не заплакати. А про брата розповідає як про живого.

– Нас у батьків – двоє. Я за Сашка – старша на два з половиною роки. Ми народилися й виросли в Шкільному мікрорайоні тоді ще Кіровограда. Дитинство припало на кінець вісімдесятих – першу половину дев’яностих. Батькам не було з чого балувати нас, але все необхідне ми мали. Брат вдався непосидючий. Хлопець-катастрофа. Коліна – постійно збиті, не встигали загоюватися. Виявив хист до гімнастики, займався в спортивній школі. Підлітком захопився східними бойовими мистецтвами, відвідував клуб «Будокан», де тренером Олександр Кузьмін. Брат серйозно займався карате, брав участь у місцевих і всеукраїнських змаганнях, призові місця посідав.

За словами Олени, коли їй було шістнадцять, а братові – чотирнадцять, їхня мати поїхала в Італію на заробітки.

– Мама зробила це заради нас, щоб поставити нас на ноги. Ми з братом мешкали біля тітки, маминої сестри. Саша, закінчивши школу, вступив до педагогічного університету, на факультет фізичного виховання. Провчився лише рік – стало нецікаво. Поїхав в Італію, до мами. Мама допомогла влаштуватися на будівництві. За короткий час Саша став висококласним будівельником, переважно займався внутрішніми роботами. Дуже якісно все робив, його цінували. Останніми роками працював у Польщі на заводі. Коли приїздив сюди, родичам поробив ремонти в житлах. Тепер це все нагадує нам про Сашу. Незадовго до великої війни, у грудні чи січні, приїхав у Кропивницький – хотів допомогти мамі, яка ще раніше повернулася з Італії, щоб доглянути за своїми батьками. Мама саме перенесла складну операцію, теж потребувала підтримки.

Звісно, Олена пам’ятає початок великої війни.

– У перший день Саша разом з хлопцями, з якими в «Будокані» займався, звернувся в ТЦК. Михайло, наш двоюрідний брат, – теж. Михайла мобілізували відразу. Сашка залучили до патрулювань містом у складі територіальної оборони. У грудні 2024 року мобілізували і його. Саша був до цього готовий. Медобстеження пройшов за годину, увечері того ж дня вже з потяга зателефонував. Їх везли в навчальну частину. Три чи чотири місяці тривало навчання, Сашка вивчили на снайпера. Воювати випало в складі 156-ї бригади, яка саме сформувалася. На початку літа 2025 року їх направили на Сумщину. Ми з ним регулярно спілкувалися телефоном.

Олена каже, що тоді й стала опікуватися братом, дізналася про нагальні потреби таких, як він, солдатів.

– Виявляється, з харчуванням на нулі – проблеми. Хлопцям ніколи готувати, м’ясо, яке отримують, псується. Хоча Сашко і там супчики варив. Є відео, де моркву ріже рівненькими шматочками. Акуратний був у всьому. Не терпів безладу, сварився, коли хтось не прибирав після себе. Я братові пересилала й харчі, й все, що просив. Бронежилета йому теж ми, рідні, купили. Відтоді про бронежилети знаю все. Саша нам про війну багато не розповідав. Там, на Сумщині, зазнав травми. Перелом ноги. Після лікування його відправили на реабілітацію додому.

Тоді Олена й побачила, як брат сильно змінився на війні.

– Зовні осунувся, постарішав. І внутрішньо змінився. Відчувалася відповідальність, дисциплінованість. А доброта, м’якість залишилися. Своїх дітей не мав, тож свою батьківську любов віддавав племінникам. Особливо прив’язався до нього мій молодший син, Марко. Йому дев’ять років. Важко переживає смерть дядька. Єгор, мій старший, теж ридав. Після реабілітації Саша повернувся на війну, вже на Донеччину. Там у бойових умовах вивчився на оператора БПЛА. І ремонтувати дрони навчився. Коли почула від нього, що ремонтує дрона, здивувалася, бо раніше електронікою не цікавився.

Перших три місяці вони були на позиції в Іллінівці Краматорського району. Їх сильно обстрілювали, іноді не було змоги вийти з підвалу, щоб справити нужду. Далі – тиждень у Краматорську, після того відправили на околицю Костянтинівки. Там брат пробув ще три місяці, до загибелі. Їх бомбили КАБами. За два тижні до його загибелі я розмовляла з братом, чула вибухи, за двадцять хвилин – вибухів з десять. Саша пояснив: «КАБи, далеко, не хвилюйся». Мені про війну розповідав трішечки більше, ніж мамі, її оберігав. Батькові – більше, ніж мені. Поки якось батько мамі не переказав почуте… Саша не скаржився, не нарікав. «Лєна, не хвилюйся, їжа є», – заспокоював. За тиждень до загибелі брат сказав про військову службу: «Лєна, це – моє». Знайшов себе у війську. Впевнена, залишився б у війську і після війни. Адреналінозалежний, непосидючий. Казав мені: «Коли хтось із хлопців боїться йти на позицію, йду я».

Уранці дев’ятого квітня Саша, як завжди, відправив нам, родичам, повідомлення «4.5.0». Наступного дня нічого не написав і не зателефонував. Командування сказало: зник безвісти. Кілька днів Саша вважався зниклим безвісти. Ми заспокоювали одне одного, казали, Саша вибереться, але в глибині душі розуміли: якби живий був, обов’язково озвався б. П’ятнадцятого квітня нам повідомили: загинув. Його вбито дроном-ждуном. Кілька днів його не могли знайти. Нарешті знайшли, ще кілька днів минуло, поки евакуювали з допомогою НРК. Поховали 24 червня. В Кропивницькому, на Далекосхідному, на Алеї Слави. Приїздили побратими. Сказали мені, що Савел – його військове псевдо – не розповів нам і десятої частини про пекло, в якому побував. Командир на похорон приїхати не зміг, приїхав через два тижні. Каже, загибель Олександра Савельєва – його особиста втрата. Хвалить мого брата. Каже, Сашко – той, на кого можна було покластися, хто обов’язково виконає завдання. Бережемо його речі, які прислали з війська. Я взяла собі картуз, шеврон і телефон. Шукала там його фото, а він майже не фотографувався, не до того було. Зате стільки цивільних фото з родичами! Ми – дружна родина. І Саша, воюючи, турбувався про батьків, переказував гроші.

Наостанок – запитання до Олени:

– Можливо, ваш брат мав образу на українську державу, яка відправила його воювати? Адже понад десять років мешкав за кордоном, і якби не сімейні обставини, мабуть, не повернувся б додому перед великою війною і залишився б живим.

– Ні, що ви. Ніякої образи на державу він не мав. Він любив країну, де народився й виріс, де живуть рідні люди.