Чарівна, наполеглива, цілеспрямована та невтомна чемпіонка

На початку березня ми традиційно вітаємо наших жінок із святом весни. Тому й більшість публікацій в ці дні присвячені найчарівнішим та найпривабливішим. А в спорті вони ще й цілеспрямовані, мужні, впевнені, непоступливі та наполегливі.  Усі ці якості притаманні нашій сьогоднішній героїні – майстру спорту України міжнародного класу, чорний пояс 2-й дан, багаторазовій чемпіонці Європи та призерці чемпіонатів світу, переможниці Кубку світу з таеквондо (ITF) Владиславі Періханян, яку в спортивному світі знають ще під її дівочим прізвищем – Лягаєва.

Майже вся кар’єра чудової спортсменки, яка може слугувати яскравим прикладом тим, хто лише починає свій спортивний шлях, пройшла перед моїми очами. І хоча про її досягнення та перемоги неодноразово розповідав на шпальтах газет та у відеорепортажах, але таке велике інтерв’ю ми записали вперше.

– Владо, ти пам’ятаєш, як усе починалося?

– Я почала займатися таеквондо доволі випадково, коли мені було одинадцять років. Ми з моїм наставником Ігорем Зюнзею мешкали в одному дворі. І він побачив, як я с хлопцями непогано футболила м’яча. Ігор Миколайович попросив свого сина Ярослава поспілкуватися зі мною й запросити на тренування.  Вже потім я дізналася, що Ярік за те, що мене зацікавив, отримав від батька морозиво. Але я тоді про цей вид спорту нічого не знала. Тому, коли знову побачила тренера, підійшла й розпитала більш детально. Він розповів і запропонував спробувати. Ось так в 2008-му році розпочався мій спортивний шлях. І, знаєте, мені відразу сподобалося. Я відчула, що це моє. Я з дитинства була дуже активною й навіть трохи драчункою. Ми з братом часто, якщо так можна сказати, спарингували.  А тут я потрапила у свою стихію, де мене ще вчили дисципліні та направляли енергію в необхідне русло. Чесно кажу, жодного дня не було навіть думки, щоб припинити тренування.  З першого тренування я намагалася виконувати всі вказівки наставника й робити вправи так, як я це розуміла. Мені вистачало сил і на загальну фізичну підготовку, а згодом і на технічні аспекти. Я відчувала, що тренеру подобалася моя наполегливість. І, коли потрібно було, він підказував і вносив корективи для того, щоб все було правильно.

– А як твої батьки сприйняли нове захоплення?

– Вони мене підтримували, але наполягали, щоб це не заважало навчанню в школі. Нас троє дітей в родині, і спортом лише я захопилася. Взагалі в нас сім’я була малозабезпечена, і були пільги. Я пам’ятаю, заплатила 30 гривень за перше тренування, а далі займалася безкоштовно. Це також зіграло свою роль. Якщо б довелося платити, то, можливо, я б і не займалася. А так все склалося якнайкраще.

– А в школі як навчалася і яким предметам віддавала перевагу?

– Я не була відмінницею, але й серед відстаючих ніколи не числилася. Любила уроки фізкультури, образотворчого мистецтва, трудового виховання. Дуже подобалася біологія.

– Із тих, хто з тобою починав, багато залишилося в спорті?

– Лише Юсіф Ейвазов, з яким ми тренувалися в одному залі на вулиці Попова. Але він трішки раніше прийшов. І також згодом досяг гарних успіхів на всеукраїнських та міжнародних стартах. Юсіф був чемпіоном України, Європи та світу. Ну а іншим не вистачило бажання, терпіння, можливо, прагнення до успіху.

– Свої перші змагання пам’ятаєш?

– О, я можу не згадати десяті чи п’ятнадцяті, але ті, перші, запам’яталися назавжди. Я займалася трохи більше, ніж півроку, і тренер вирішив, що вже можна спробувати свої сили на змаганнях. Це був турнір у Дніпропетровську, до якого поїхали на три дні. У мене тоді був ще білий пояс, а мені наділи на два вище. Звісно ж, я поступилася в першому ж спарингу. Дівчинка з Києва мене тоді добре віддубасила. Я плакала навіть не через невдалий виступ, а через те, що батьки виділили на поїздку 360 гривень, а я не змогла виправдати сподівань. Батьки переживали, що я перестану займатися, а я – через те, що гроші прокатала. Але та поразка мене лише більше мотивувала. Я стала працювати ще більш наполегливо, щоб наступного разу вже точно не завершувати боротьбу в першому раунді. Я продовжила тренування.  І в 13 років чітко розуміла,  чого хочу досягти в спорті.

– І яке це було розуміння?

– Це відбулося після того, як у 2010 році посіла третє місце на Кубку України. А для потрапляння до збірної України, яка мала виступити на змаганнях у Словенії,  необхідно було пробитися до двійки найкращих. І тут я зрозуміла, що маю й буду спочатку вигравати змагання в Україні й проб’юся до збірної. А потім вже спробую замахнутися на медалі на міжнародній арені.

– Коли ж удалося реалізувати поставлені цілі?

– Ви не повірите, але до збірної я вперше потрапила лише через сім років. Але в цей період своєї кар’єри я потроху рухалася вперед. Спочатку гідно програвала сильним конкуренткам, потім проходила декілька раундів змагань, згодом стала потрапляти до трійки, але не здобувала місця в збірній, і нарешті все склалося так, як колись запланувала. Звісно, усе це відбувалося не так швидко, як того б хотілося, і не так стрімко, як у деяких моїх подруг по команді, але я ж свого досягла. Значить, усе, що робилося, було того варто.

– Яка роль тренера у твоїх досягненнях?

– Для мене Ігор Миколайович Зюнзя, можна сказати, як другий батько. У мене з наставником склалися дуже гарні відносини. Він мені постійно допомагав, у тому числі й у фінансовому плані. У нас із батьками не завжди була можливість все профінансувати, і тренер брав на себе витрати по поїздках на змагання, атестаціях на пояси й по забезпеченню екіпіруванням. Він у мене вірив і мотивував працювати на тренуваннях, приділяючи підвищену увагу різним аспектам, які допомагали ставати кращою в технічному й ментальному плані.

– А були такі спортсменки, на яких хотіла рівнятися?

– Звісно, коли поруч із тобою тренувалася багаторазова чемпіонка Європи та світу Тетяна Тетеревятникова, то це найкраще, що могло бути. У Тані ніколи не було ніякого гонору. Вона завжди готова була підказати, порадити й допомогти. Цікаво було спостерігати за її підготовкою та вчитися. А її розповіді про цікаві закордонні поїздки також надихали.

– Коли вперше ти таки пройшла відбір до збірної для участі в міжнародних змаганнях?

– Це сталося в 2017 році, коли в збірній України відбувалася певна зміна поколінь.  Багаторічні лідери, такі, як та ж Тетяна Тетеревятникова та сестри Моісєєнко, завершили свої виступи, а їм на зміну прийшло наше покоління. Я ж стала виступати відразу в дорослій збірній, адже з юнацькими, юніорськими та молодіжними не склалося. Я до цього більше робила ставку на спаринги, а тулі (комплекс формальних показових вправ) були на другому плані. А тут «вистрелила» саме в тулях, посівши перше місце. У спарингу ж стала другою. Після цього пройшли чудові збори в Києві, на яких я дуже втомлювалася, але мені було дуже цікаво. Ми начебто всі документи підготували, але до Ліверпуля, де відбувався чемпіонат Європи, я так і не потрапила. Мені просто своєчасно не відкрили візу. Ми їх отримали, але тоді, коли вся команда вже вилетіла до Англії. І там жіноча збірна виступила невдало. Відповідно, у профільному міністерстві вирішили не фінансувати команду для виступів на чемпіонаті світу в Північній Кореї. Натомість була пропозиція виступити на світовій першості за власні кошти. І знову ж таки руку підтримки простягнув Ігор Миколайович, який віднайшов чималі кошти для мого відрядження.

– Тобто тобі ще в 2017 році вдалося на власні очі побачити чи не найбільш закриту країну світу – Північну Корею?

– Так вийшло, що мій перший  в житті виїзд за кордон відбувався саме туди. У нас було чоловік п’ятнадцять хлопців, декілька тренерів і я єдина з жіночої команди. Ми добиралися майже дві доби – через Казахстан і Китай. Можливо, я тоді не особливо усвідомлювала, куди потрапила. Але було таке відчуття, що дивлюся дуже старі радянські фільми. Дома майже однакові, людей і машин на вулицях обмаль, усюди портрети вождів та якась порожнеча. Поодинці, звісно, нас нікуди не випускали. Зв’язку із зовнішнім світом не було.  Я змогла зателефонувати додому лише з Китаю на зворотному шляху. А в КНДР маршрут у нас був однаковий – із готелю до спортивного комплексу й назад. Комплекс, де відбувалися змагання, такий фундаментальний. Перед ним встановлена велика статуя таеквондиста у стрибку. Але зал, де ми змагалися, був не дуже великим, усього на три додянга. На одній половині залу розташовувалися ми, а на другій – господарі. Усі вболівальники були одягнені в національні костюми. І все вони робили, як роботи, – синхронно та по команді.

Усі учасники світової першості мешкали в одному готелі. До речі, багато країн не приїхали.  Нас усюди супроводжували місцеві гіди-перекладачі. Хоча хлопці говорили, що, в порівнянні із чемпіонатом світу 2011 року, цього разу все було значно краще. Нам навіть декілька екскурсій організували.  Ми були на могилі засновника таеквондо, генерала Чой Хонг Хі, у музеї чучхе та в деяких інших дозволених місцях. Фотографувати не дозволяли, але я щось сфоткала на пам’ять. На щастя, ніхто не помітив.

– Як завершився для тебе перший у кар’єрі чемпіонат світу?

– Дерев’яною медаллю. Я посіла четверте місце в тулях і, здається, п’яте в спарингах. Програла дуже досвідченій болгарській легенді. У нас різниця у віці була років п’ятнадцять. Я її бачила на відео, ще коли Таня Тетеревятникова виступала. І тут я її впізнала, але здолати було важко. Я була дуже розчарована, сльози текли річкою. Хлопці, звісно, мене заспокоювали, як могли. Тренер також похвалив і підтримав. А мене це знову завело, адже хотілося досягти кращого, ніж самого прикрого місця в спорті. Уся підготовка до чемпіонату світу зробила мене значно сильнішою в фізичному й психологічному плані. Я стала сильнішою, швидшою, впевненішою, і мені хотілося продовжувати.

– І вже наступний сезон приніс такий бажаний успіх?

– Так. Я гарно пройшла відбір до європейської першості, посівши перше місце в тулях та друге в спарингах. І виступала в Естонії в чотирьох видах програми. До особистих видів додалися ще командний туль і командна спецтехніка. І мені вдалося виграти чемпіонат Європи в тулях по першим данам. А в особистому спарингу та командних тулях були здобуті ще дві бронзові нагороди. Мені тоді під час півфінальної сутички ледь носа не зламали. Кровищі було багато. Але то таке. Головне – перші медалі було здобуто. А далі вже все пішло значно легше.

– Хто найсильніші суперники в Європі?

– Коли їм дозволяли ще виступати, то були росіяни. Але з 2022-го року їх нікуди не запрошували. Тож тепер головні конкуренти – греки, чехи та болгари. У світі – це, звісно, корейці, американці, японці.

– Де потім пощастило виступати після Естонії?

– На міжнародному турнірі в Греції, чемпіонатах Європи та Кубку й чемпіонатах світу в Італії, також двічі в Білорусі, на острові Крит (Греція),  у Болгарії  і проїздом ще в деяких країнах. З жодних змагань після КНДР я без нагород додому не поверталася.

– Скільки в тебе зараз взагалі медалей і де ти їх зберігаєш?

– Ой, я не рахувала. За сто п’ятдесят точно. А зберігаю вдома на спеціальній дуже красивій медальниці.

– Поясни нашим читачам, що ж таке тулі?

– Туль – це комплекс вправ, що складаються з основних атакуючих та захисних дій, які виконуються в логічно обґрунтованій послідовності.  Спортсмен імітує поєдинок з кількома суперниками. При цьому виконуються різні атакуючі чи захисні дії, що відповідають «обставинам, що склалися».

Використання в тренуванні тулей дозволяє шляхом повторення багатьох зв’язок рухів вдосконалювати спаринг, підвищувати гнучкість, опанувати техніку рухів, зміцнювати м’язи, вчитись контролю подиху, відшліфовувати плавність та ритмічність рухів.

Спаринг може показати, хто з суперників сильніший, але не те, у кого техніка краща. З цієї точки зору туль є показником рівня індивідуальної техніки.

У таеквондо існує 24 тулі. Чому саме 24? Як писав засновник таеквондо генерал Чой Хонг Хі, у масштабі вічності життя людини можна розглядати як одну добу. Доба складається з 24-х годин. Відповідно, ці 24 тулі символізують усе життя генерала Чой Хонг Хі, яке він повністю присвятив таеквондо. Ми готуємо 12 тулей, але з них для високих оцінок потрібно вибирати найскладніший. Є ще заказані вправи на вибір судей.

– А що тобі подобається більше – тулі чи спаринг?

– Спочатку я робила ставку на спаринг. Тулі я ходила, у нас саме так кажуть, але виглядала не дуже впевнено. Але потім поступово підтягнула техніку, і зараз мені подобається працювати в обох видах програми. У мене вистачає бажання та характеру для того, щоб боротися за нагороди.

– Що символізують пояси?

– Головне призначення пояса – підкреслити значення філософських основ таеквондо, а також позначити кваліфікацію спортсмена.

Білий – для початківців, пояс є ознакою чистоти й відкритості для пізнання. Колір чистого аркуша, на якому ще тільки належить написати перші рядки таеквондо. Початок шляху.

Жовтий символізує плідний грунт, на якому проростуть знання. Колір весняного сонця, що сходить. Уособлює початок довгого шляху, який належить пройти  кожному учню, і цей шлях сонце таеквондо освітило своїми променями.

Зелений символізує перші паростки посіяних знань. Колір розквітаючої природи, колір літа. На цьому рівні вчитель бачить, що в учні вже проростають посіяні зерна, але вони ще дуже маленькі й слабкі. Учень робить перші кроки в розумінні та сприйнятті таеквондо і себе як єдиного цілого.

Синій символізує небеса, до яких, подібно зростаючому дереву, у процесі тренувань спрямовується майстерність таеквондіста.  Учень, що носить цей пояс, усвідомлює, що він – частка цілого. Володар синього пояса піднімається на нові висоти таеквондо й одночасно опускається в незвідані глибини філософії бойового мистецтва.

Червоний – колір стиглості плодів і зрілості знань, колір осені – часу збору врожаю і підведення підсумків. Володар червоного пояса повинен подивитися на шлях, який він пройшов, і визначити нові цілі й нові завдання.

Чорний – колір мудрості, об’єднує всі кольори, колір майстра. На противагу білому, символізує майстерність, володіння таеквондо, а також те, що власник цього пояса не боїться сил зла.

Між основними кольорами поясів існують перехідні ступені, наприклад, жовтий пояс із зеленою смужкою або синій з червоною смужкою. Таким чином розділяють десять учнівських ступенів, так званих гипів, нумерованих від нижчих до вищих: десятий гип – білий пояс, перший гип – червоний пояс з чорними смужками.

Чорні пояси мають свої рівні – дани. У таеквондо налічується 9 данів. Власники 1-3-го дану вважаються такими, що освоїли всю техніку таеквондо, і вони стають помічниками майстра (бусабомнім). Міжнародним інструктором 4-6-го дана (сабомнім) можна стати за підготовку учнів високого рівня. 7-8-й дан (сахенім) дають за істотний внесок у розвиток таеквондо в країні та світі, або в тому випадку, якщо у спортсмена є визначні спортивні досягнення, наприклад, регулярні перемоги на континентальних чемпіонатах та чемпіонатах світу. Найвищий дан, 9-й (сасоннім, грандмайстер), надається за виняткові заслуги. У мене наразі чорний пояс другий дан, а в Ігоря Миколайовича – чорний пояс п’ятий дан.

– Які головні якості потрібні для того, щоб досягти успіху в таеквондо?

– Головне – поставити собі ціль і завзято до неї йти. Взагалі є п’ять головних принципів таеквондо. І один із них – завзятість. Інші принципи – це незламність духу, самоконтроль, ввічливість і чесність. Ще потрібно намагатися постійно бути кращим. Мені завжди подобалося, коли мене ставили у приклад і просили показати щось іншим. Мені було дуже приємно, що на мою техніку можна рівнятися.

– Те, що ваша версія таеквондо не є олімпійською, не засмучувало?

– Такі думки стали з’являтися вже в дорослому віці, коли в збірну потрапила й поїздила по турнірах. А на початку я про це не думала. Мені хотілося довести, що я найкраща, спочатку в Україні, а потім вже в Європі та світі.

– А змінити версію, як це зробила Тетяна Тетеревятникова, не думала?

– Мабуть, ні. Досвід Тані показав, що цей перехід дуже важкий. Таня була беззаперечним лідером у світі в нашій версії, а в WTF не змогла досягти поставлених цілей і пробитися на Олімпіаду. І потім – там же сутичка відбувається переважно ногами, а руки не задіяні. А я звикла більше працювати руками, і мені було б складно перебудуватися.

– Свою долю ти також знайшла завдяки таеквондо?

– Так. Із Разміком Періханяном ми давно були знайомі, тренувалися разом і декілька разів пробували зустрічатися. Але остаточно зрозуміли, що не можемо жити один без одного, після чемпіонату Європи в Естонії. Стали жити разом, згодом одружилися й зараз очікуємо поповнення в нашій родині. Відкрию вам секрет, що це буде дівчинка. У нас із чоловіком спільні інтереси, ми обидва тренери, легко знаходимо спільну мову й допомагаємо один одному.

– А тренером як вирішила стати?

– Тут знову велика заслуга мого тренера, який ще в 2014-му році запропонував розпочинати працювати з дітьми. Я якраз навчалася на факультеті фізичного виховання і вже мала необхідні знання. Ну й досвід який не який був. Потрошку набрала групу й стала тренувати. Зараз у мене чоловік тридцять  у різних вікових групах, і костячок групи вже сформований. Деякі приходять і уходять. А найсильніші – залишаються. Я з ними цілеспрямовано працюю вже п’ять років і знаю, на що кожен із старшої групи здатен. Видатними успіхами похвалитися не можу, але, сподіваюся, вони будуть. Хоча зараз батьки більше віддають дітей для загального фізичного розвитку, ніж для видатних спортивних досягнень. Дітки, навіть у порівнянні з нами, зараз виглядають трохи слабшими, і їм важкувато даються складні фізичні вправи. А батькам потрібно зрозуміти, що тут тренер головний. Адже іноді буває важко, особливо на змаганнях, пояснити учню, що він мене повинен слухати, а не підказки батьків.

– А є перспективна зміна?

– Моїм ще трохи не вистачає досвіду. А ось у Ігоря Миколайовича є перспективні збірники – Настя Олійник та Єгор Бугаєнко. І титулована Наталка Конюх продовжує наші переможні традиції.

– Ти казала, що закінчила наш факультет фізичного виховання. Які враження залишилися?

– Тільки позитивні. Спочатку після школи було важко звикнути до вимог, коли потрібно все вчити й відпрацьовувати. І хоча я навчалася на платній основі, але мені це подобалося, і я розуміла, що мені це потрібно. Я навіть відмінницею була. А ще у нас в деканаті дуже схвально ставилися до успішних спортсменів, усіляко сприяли нашому навчанню й підходили із розумінням, коли ми виїжджали на змагання. Приємно також  було, коли на загальній лінійці тебе вітали з успішним виступом. Я хотіла б подякувати усім своїм вчителям та наставникам. Завдяки їм та Ігорю Миколайовичу я віднайшла свій шлях і працюю тренером у кропивницькій ДЮСШ-2. І, користуючись нагодою, запрошую всіх, у кого є бажання, займатися таеквондо. У нас гарні умови в залі на вулиці Юрія Коваленка й кваліфіковані тренери.

– Чи є у тебе хобі?

– Я люблю пригодницьку та фантастичну літературу, гарне кіно. Музику різну слухаю. Іноді з Разміком ходимо в кіно. Ось нещодавно «Оппенгеймера» дивилися. Збираємося на другу частину «Дюни». Але спочатку потрібно першу подивитися.

– Зараз ти взяла вимушену паузу чи завершила кар’єру? І якою бачиш свою подальшу долю?

– Поки, як стипендіат НОКу та облспортуправління, пропагую спорт та олімпійські цінності. Зустрічаюся з дітьми й ділюся досвідом. Якщо глобально, то я пов’язую своє подальше життя з тренерською кар’єрою. Хочу підготувати своїх збірників України та чемпіонів Європи й світу. Але активні виступи я лише призупиняю. Хочу стати заслуженим майстром спорту України. А це можливо в разі перемоги на чемпіонаті світу. Я поки ще жодного разу особисто не перемагала на чемпіонатах світу. Є в мене перемога в тулях онлайн в ковідний період, але це не те. Тож ви мене ще побачите на змаганнях. Я повернуся, адже в мене є ще одна мрія.

– А чого святкового хотілося б побажати наостанок?

– Зараз не дуже святковий настрій. У нас у всіх єдина мрія, щоб ця війна закінчилися нашою перемогою й ми повернулися до спокійного мирного життя. А поки бажаю жінкам витримки, віри, надії та любові…