«Україна потрібна лише нам»

Ми познайомилися віртуально. Дуже захотілося поговорити з ним під запис, аби донести його розповідь, думки і переконання до читачів. Не одразу (бо воює, зайнятий), але погодився. Отже, майор Петро Паєвський. Родом з Умані.

– Пане Петре, чим ви займалися до війни?

– До 2014 року я був священником. У 13-му був військовим капеланом миротворчого контингенту в Косово. А в 14-му, коли розпочалася власне війна, став офіцером у складі 72-ї окремої механізованої бригади. Біла Церква – і вперед.

– Чому прийняли таке рішення?

– Тоді інституту капеланства як такого не було. А коли їхав в Косово, підписав офіцерський контракт. Контракт підписаний, в Україні починається війна, треба було вирішувати: або повертатися до прихожан, або служити як офіцер. Прийняв рішення захищати країну.

– Досвід священника допомагає на фронті чи заважає?

– Однозначно не можу сказати. Волів би сказати, що інколи заважає. Як не як, десять років був священиком. Проповідуєш одне – не можна вбивати, потрібно бути милостивим, а на війні зовсім інші реалії.

А у спілкуванні з людьми однозначно допомагає. Ти бачиш в першу чергу не лише військового, а людину, що в нього болить, за що він переживає, що в нього вдома родина, що він, можливо, має деякі сумніви. І це треба враховувати, щоб боєць був повноцінним бійцем, виконував свої прямі функції – захищав рідну землю. Якщо простими словами, то звичка бачити людську душу залишилася. У кожної людини є душа, і з нею потрібно жити в гармонії.

– Чи доводилося вам спілкуватися з полоненими з боку ворога?

– Так.

– Також бачите в першу чергу людину?

– Оце, мабуть, те, коли досвід священника заважає. З одного боку, це ворог, ти відчуваєш ненависть і величезне бажання його придушити. Починаєш з ним розмовляти, ставити питання стосовно нюансів, які тебе цікавлять як офіцера, і мимоволі питаєш, чого він сюди прийшов, хто залишився вдома. Він відповідає, і ти розумієш, що це така ж людина, що вдома чекають такі ж діти, як мої. Оце і заважає придушити його.

– Чи звертаються до вас побратими з проханням навчити якоїсь молитви?

– Дуже рідко. В 72-й бригаді, де я прослужив чотири роки, таке було. Навіть на великі християнські свята з інших підрозділів приїжджали і просили прочитати молитву, посвятити воду. А в своєму підрозділі, пам’ятаю, в 14-муу році перед виїздом артилерії тихенько молився, хрестив хлопців, щоб всі повернулися.

А зараз ні. Можливо, не всі знають, що священник, можливо, соромляться. Та тут і я себе не так поводжу, як з 14-го по 18-й роки. Потрібно діяти швидко, конкретно. Зовсім інша війна.

– Яка у вас посада?

– Заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення.

– Тобто ви заступник нашого земляка Олега Дем’яненка, «Директора».

– Так, маю за честь.

– Нас шокують кадри, коли російські священники освячують ракети і танки, спрямовані на Україну. Це здається за межами здорового глузду. Вони вже не священники? Що з ними сталося?

– Це священники на службі у своєї імперії, у свого царя, повелителя. Про боже я промовчу. Має місце конкретна ідеологічна складова. Та й ви знаєте приклади, коли в росії хтось зі священнослужителів мав сміливість висловитися навіть не на підтримку України, а просто за мир, закликати до виконання християнських цінностей, їх позбавляли сану.

Я свій вибір зробив – я офіцер. Якщо повернуся до священства, буду молитися за воїнів, дбати в першу чергу про людські душі, щоб люди не робили гріхів. Це основна задача священника. Тому що через гріх людина потрапляє до пекла, а не до Бога.

– Як ви прокоментуєте один з останніх закликів Папи Римського, щоб Україна підняла білий прапор?

– Ще раз переконався в тому, що Україна потрібна лише нам, лише самій собі. Як сильна, незалежна, повноправна, заможна, самодостатня держава нікому більше не потрібні. Це моя особиста думка. Велика дяка тим, хто нам зараз допомагає, але це роблять з якихось своїх міркувань: щоб до них це лихо не дійшло, або якісь економічні зиски. Впевнений, якщо ми свою державу самі не відвоюємо, не виборемо, то будемо приречені.

А щодо Папи. Не думаю, що він закликав би до білого прапора, якби близьких йому людей вбило снарядом, або вислали кудись, або жінок зґвалтували. Заклики були б зовсім іншими.

Щоб зрозуміти нас, треба опинитися в нас, втратити щось дороге, цінне. Тоді прийде усвідомлення того, що маємо стояти до кінця, виборюючи незалежність. Іншого варіанту не існує.

– Оскільки ви згідно з посадою відповідаєте за дух військових, то який він?

– Дух однозначно бойовий. Але хто слідкує за історією 110-ї бригади, знає, що з березня 22-го року до лютого 24-го хлопці знаходилися на позиціях в Авдіївці. Вони стомлені, їм потрібен відпочинок. Зараз така можливість є, людей відпустили на реабілітацію, в санаторії, на відпочинок.

Хлопці готові далі служити, боронити країну. Ми прекрасно розуміємо, що крім нас цього немає кому робити.