У соцмережах він виставляє свої дописи під позивним «Пауль ФСПК». Пише таке, про що ми давно хочемо почути і розповісти. Зв’язалися, домовилися про зустріч, він в рідному місті на лікуванні, тож 8 березня зустрілися. Пробачте, жінки, які в цей день борються за свої права, але так приємно було 8 березня отримати коробку цукерок від піхотного командира. Ще й інтрига була: хто це?
Отже, «Пауль». Ним виявився Павло Федчишин, в минулому – директор районного Будинку культури на Балашівці. Яким він був директором, скажуть ті, хто з ним працював. Але яким він став військовим! Ну, судіть самі. (Свідомо уникаємо запитань – лише його мова.)
– Вважаю себе працівником культури в третьому поколінні. У перший день повномасштабного вторгнення я пішов до військкомату. Медкомісія, проблеми зі здоров’ям – мене не взяли. Запропонували тероборону, але я відмовився – хотів саме на фронт.
Минув рік. Мені зателефонували 19 січня 23-го року. Я був мобілізований. Це була новостворена бригада в місті Подольску (колишній Котовськ на Одещині). Потім нас розселили в села, і почалося навчання. Вважаю, що мені пощастило: нас жорстко навчали три місяці і ще місяць на полігоні обкатували. Це потім знадобилося.
Продовжив службу на Донбасі. Це був 3-й механізований батальйон, 9 рота. За спеціальністю мав бути оператором штабу. А я прагнув бути БПЛА-шником. Не дуже розбирався в комп’ютерах, але через пару-трійку днів був діловодом. До речі, це велика проблема – знайти діловода. Більшість військових навіть «вордом» не володіють.
Маю вищу освіту, тому мене відібрали на курси «замполітів». По факту я мав бути заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. Купа паперів! Хто стверджує, що армія реформована, поговоріть зі мною. Навіть тут ми маємо вести документацію з протипожежної безпеки. Приїжджає перевіряючий, ставить десятки запитань, а я у відповідь: «Ти свідомий? Тут хати розбиті ворогом. Вони згоріли. Це Донбас!»…
Після курсів я повернувся до своїх, бо з ними починав солдатом. Командир на той час був відправлений у відпустку, і я почав будувати роту. Почав з боротьби з алкоголем. Ображалися. Але я мав кілька однодумців, які вірили, що ми це зло поборемо.
Я, без зайвої скромності, справедливий. Хлопці жили в спортзалі, де стеля вкрита пліснявою. Я жив з ними, бо інакше не можна. У підсумку була дисципліна, злагодженість, розуміння одне одного і того, заради чого ми взагалі тут.
Ми були готові до виконання бойових задач на херсонському напрямку, і тут ворог зриває Каховську ГЕС. Плани змінилися, нас перекинули на Лиман. Розмістилися в селі. Шукали, де можна зупинитися. Не зривали замки, не виривали двері. Була людина, яка давала номери телефонів господарів, ми питали дозволу, заходили, жили, оплачували комуналку. Це принципова позиція – ми не окупанти.
Несли службу. Порівняно з іншими напрямками було спокійно. Захоплюючись історією, знаючи чимало про перші бої, думав, що при першому наступі ворога обіс..ся. Ні фіга! Як курив сигарету в бліндажі, коли засвистіло, так і докурив. Добре мене навчили.
Рота на той момент була дисциплінованою. І волонтерська робота поставлена. Кожен з бійців щось шукав, просив. Через мене це не проходило й не проходить. Блукають чутки, що комбати, ротні забирають посилки. Не вірте!
Нещодавно я запросив нашого психолога Андрія Фоменка попрацювати з хлопцями. Це треба. Він коли їхав, спитав, що привезти з продуктів. Сказав, що нам всього вистачає. (Чомусь вважається, що ми голодуємо.) Але він привіз – і продукти, і медикаменти. Я йому показав сотні банок тушонки, ящики ліків, щоб пересвідчився, що ми в цьому не маємо потреби. Більше того, ми в липні завели двох кабанчиків, назвали їх Володька і Рамзанчик, і вони прикрасили наш новорічний стіл. Мабуть, в історії України це перші дві свині, відгодовані на українській гречці. Але воно того вартувало.
Стосовно ліків – те саме. Армія забезпечена тим, чого потребує. Одяг, взуття? Все є. Хочеш краще – купуй за власні кошти. Я купив собі все сам.
Тепловізорів не вистачало. Солдати почали кричати (писати), що потрібен тепловізор. Село якесь зібрало кошти, купило, передало. Привезли. Йому миші кнопки повиїдали. Прошу стримано ставитися до емоційних виступів солдатів. Оцінити необхідність чогось може тільки той, хто розбирається в тактиці ведення бойових дій.
Іноді дивлюся цей дебільний телемарафон. Чую, що хтось з сорока метрів збив літак. Як ти опинився в сорока метрах від нього? Жодного розуміння війни й тактики!
Я іноді аргументовано не виконую накази свого керівництва, якщо є високий ризик втрат особового складу. Прошу від командування бойовий наказ. Він складається з семи пунктів. А сім пунктів – це розпланована операція, де прописане забезпечення БК, медичною допомогою, морально-психологічною, інженерною, саперне забезпечення і так далі. Вони працюють по картах, а я по місцевості, де кожен шматок землі виходив. Бувало, ногами «розміновував».
Ще в кінці минулого року ми почали співпрацювати з юристом для свого захисту. Права треба захищати. Були прецеденти. Я, наприклад, виступив проти комбата, вимагав його самовідводу. Є проблема: командирів не карають за неправильно прийняте рішення. Бо хтось повинен зробити подання, аргументувати, провести розслідування.
До мене звертаються з проханням знайти людей, що зникли. Намагаюся й бачу некомпетентність командирів. Дуалістична річ: з одного боку, командира не карають, бо ніхто довести не може, з іншого, довести не можуть, бо не вистачає юридичної обізнаності. Але чітко визначено: якщо командир на певний момент не володів інформацією, що може бути далі, він не несе відповідальності, має бойовий імунітет, не несе відповідальності за ризик. Але тільки якщо він виправданий.
З іншого боку, піхота знеособлена. В ній не бачать людей, індивідуальності. Коли приходить хтось новий, я з ним говорю. Хочеш служити чи ні? Стан здоров’я. Останнє поповнення – десять чоловік, середній вік 53 роки. Двоє мають цукровий діабет. Я їх не вивожу на позиції, бо я не добрий командир, а прагматичний. Мені, якщо щось станеться, треба їх евакуювати. А це спецоперація, не так просто.
Я спеціально відбираю і закликаю до себе людей з професійними навичками. Ти електрик – я знайду, що тобі робити. Покрівельник? Купа роботи. Робота по забезпеченню роти не менш важлива. Просто зібрати протидронний екран – потрібні руки і знання.
Активізувалася тема рекрутингу. Тут багато питань. Ви йдете вулицею, бачите чотирьох людей у військовій формі. Лише один з них був на «передку». Тому що з батальйону на 700 чоловік воюють 200, решта – забезпечення. Це важливо також: технічне, матеріальне забезпечення. Якщо когось мобілізували, не думайте, що завтра ви будете на «передку», і вас вб’ють.
Ми зараз значно поступаємося пі…рам у специфічному волонтерстві: там у кожній школі, у кожному радіогуртку паяють плати. У нас де? Чому наша країна вважає це високими технологіями? Влада, зосередься на цьому, і це також буде волонтерство.
Я зараз у рідному місті. Коли ходжу вулицями, не можу позбавитися двох синдромів. Перший – несвідомо шукаю поглиблення, щоб стрибнути туди, якщо почую свист – летить міна, а це основний ворог піхоти. Другий – дивлюся на чоловіків: не кульгає, без окулярів, я б його запросив до себе. Ми з хлопцями якось шуткували: заїхати ввечері в кропивницький кабак, вирубити чоловік дев’ять пацанів і відвезти сюди, до нас. І якось побратими сказали, що не хотіли б поряд із собою в окопі бачити того, кого «захопив» ТЦК. Вони би радше опинилися поряд з тими, хто з..бався від ТЦК. Бо це хитрі, креативні мужики, гарно мислять.
Армія – це, крім іншого і на жаль, величезний документообіг. Це теж хтось має робити. У зв’язку з цим багато бригад займаються рекрутингом – потрібні не лише військові спеціалісти. Кампанію по рекрутингу почала третя штурмова. Моя повага цим хлопцям. Я не зміг би бути штурмовиком. Вони – це найвища хоробрість.
Інші бригади підтримали тему рекрутингу. Я запрошую до себе. Хто виявить бажання, я пишу відношення, що мені потрібна конкретна людина. І працюємо далі. І перемагаємо разом.
А перемогти зобов’язані. Я ніколи їм не пробачу, що мій син під час сирени спускався в підвал.
Порівняння iPhone 15, Plus, Pro, Pro Max: який кращий