Від кохання до ненависті

11:40
851
views

В Англії немає ні постійних союзників, ні постійних ворогів. В Англії є лише постійні інтереси.

Генрі Джон Темпл лорд Палмерстон.

 

Темперамент – це, мабуть, ще один доказ принципової різниці між українцями та росіянами. У цьому аспекті ми набагато ближчі до гарячих італійців та іспанців, ніж до скандинавів – неспроста наш народ так любить мильні телесеріали та футбол.

На відміну від росіян, які десятиліттями покірно терплять і обожнюють свою владу, ми – спринтери: швидко зачаровуємось і ще швидше розчаровуємось. Але якщо в особистій історії людини цей недолік можна списати на зайву емоційність, то в суспільно-політичному житті цілої країни є серйозні підстави говорити про незрілість нації та відсутність критичного мислення.

В історії можна знайти абсолютно будь-який приклад – pro et contra, ліпше перейдемо до наших днів.

Почнемо з колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона. Того самого, який під час війни першим з лідерів країн G7 приїхав до Києва, що тільки-но пережив атаку рашистів. Приїхав, підтримав, допоміг матеріально, погуляв столицею, посидів в укритті під час повітряної тривоги. Загалом продемонстрував справжній британський характер. І наш закоханий народ палко відповів йому взаємністю. Навіть вулиці Бориса Джонсона з’явилися. А згодом на екран вийшов неголений Арахамія й повідомив, що, мовляв, справа на переговорах з путіним йшла до миру, але приїхав кудлатий Джонсон і поламав усі хатки.

І народ одразу ж йому повірив, що все так і було. А на слова Бориса, що все було не так, що так не буває і так не робиться, ніхто вже уваги не звернув. Кохання минуло, зів’яли знамениті англійські троянди.

Буквально за такою ж синусоїдою змінюється народна любов до Джозефа Байдена. Три місяці тяганини з виділенням обіцяних (це ключове слово!) 60 млрд Україні практично вщент зруйнували в серцях українців образ суворого, але доброго дідуся Джо. Як можна сподіватися на такого партнера, якщо він залишив нас сам-на-сам із путіним? Який з нього лідер світової держави, якщо не може вирішити питання зі своїм парламентом? Може, пора із Трампом подружитися? А ні, ще не час – Байден 300 млн знайшов для України! Може, якщо захоче. Отже, любимо поки що.

А чого тільки не наслухався від українців канцлер Німеччини Олаф Шольц. Власне, через свою нехаризматичну зовнішність канцлер на любов наших співгромадян особливо й не претендував, але хоча б – на повагу! А яка повага, коли посол України в Німеччині шановного гера Шольца ліверною ковбасою обізвав? Наші підхопили цю дражнилку, навіть не замислюючись, що німецька ліверка та українська відрізняються принципово – перша для людей, а другу собаки їсти відмовляються. Хоча, тільки-но виникла пауза в потоці американської допомоги й на перше місце в списку донорів вийшла Німеччина, Шольц раптово «покращав». Але ненадовго. До того моменту, як у нього попросили крилатих ракет. І тут українці миттю згадали про ліверну ковбасу.

Франція – окрема тема, адже теж емоційна країна. Не міжнародні відносини, а просто шекспірівські пристрасті: «Вона мене за муки покохала, а я її за співчуття до них». Ось і за словами Макрона про можливість введення в Україну військ НАТО нічого, окрім «співчуття», немає. Втім, як і за нещодавньою заявою Марін Ле Пен про підтримку України. Приємно, але краще – грошима.

Ну і два брати президента Зеленського – Анджей Дуда та Дональд Туск. Півтора року здавалося: рідніші нікуди. Але чого тільки між рідними не трапляється? Щоправда, усі ці фермерські пристрасті на кордоні – дуже невчасні й занадто довго не вирішуються.

Погодьтеся, якось дивно – не розуміють поляки очевидних речей. І німці не розуміють, і американці. А мали б.

Та чи повинні? Невже немає у них своїх турбот і проблем, хай зішкребуть масло зі своїх бутербродів і віддадуть нам? Бо ми вже зробили все, що могли: воєнну економіку запустили, армію реформували, красти припинили. Зрештою, ми ж їх захищаємо! Чи таки себе? Свою країну?