Шановні читачі, у попередньому номері ви мали змогу прочитати початок інтерв’ю з відомим режисером Євгеном Лавренчуком, який тимчасово виконує обв’язки директора – художнього керівника академічного обласного музично-драматичного театру імені Марка Кропивницького. У продовженні цього інтерв’ю він розповідає про свої плани, своє бачення ситуації та розкриває деякі деталі своєї творчої біографії.
– Не омину увагою одну неприємну історію: вас затримали у грудні 2022 року в Неаполі при пересадці на рейсі Тель-Авів – Львів. Місяць в італійському СІЗО…
– Ні. Три!
– Чим ви себе там займали, чим розважали?
– Усім тим, чим займався завжди: медитаціями і мисленням. Цю розкіш мені заборонити ніхто не міг. Попри те, що переживала моя родина, тому що та ситуація погрожувала екстрадицією до нехорошої країни, якою є росія, я був щасливий. Попри те, що я тоді не знав, що за мене заступився увесь світ.
– На чому було засновано, точніше сфабриковано, звинувачення з боку росіян?
– На словах. На так званій «нотіфіці». Тобто це брифінг при затримці через Інтерпол. Там було зазначено «через фінансові махінації». Тобто вони скористались кейсом Кирила Серебренникова. Це російський режисер, якого заарештували за розтрату державного майна. Вони зробили Ctrl C, Ctrl V, копіювати – ставити. Але чомусь не врахували дуже просту річ: це був недержавний театр. Я не міг вкрасти гроші у свого власного приватного театру. (Йдеться про «Польський театр у Москві», яким режисер керував до 2014 року. – Авт.) А вони щось там мені намалювали. Більше – намалювали, що Таганським судом прийнято рішення мене заарештувати, наче то була вже доконана й доведена справа. Я сказав, буду радий побачити хоча б щось, надайте хоч якісь документи. Італійці направили запит, а вони нічого не прислали. Зате прислали підтвердження, що в них тих документів немає. Але наполягали: ви нам його передайте, а ми потім знайдемо. Розумієте? Якась параноїдальна ситуація.
– Отже, повернемося, в якому стані ви тоді перебували? Якою була обстановка в СІЗО?
– Як митець я ніколи не посилаюся на зовнішні обставини. Обстановка в моїй голові.
Я тоді не знав, що за мене заступилися українські міністри, парламентарії Італії. Сама міністерка юстиції Марта Картабія клопотала, аби мене швидше звільнили, але процедура не дозволяла. Навіть Папа Римський Франциск писав клопотання. Але я в той час думав про наших політичних в’язнів. Про Ігоря Козловського, про Станіслава Асєєва. І не розумів, що серед пармезану, безлімітного мармеладу та моцарели, від якої відмовлявся, тому що сповідую вегетаріанство, не розумів, що Поджореале – це найгірша тюрма в Італії. Можливо, гірша є тільки на Сицилії.
Попри те все, я був щасливий. Як і зараз. Поняття щастя, поняття нещастя, гармонії – дисгармонії – це поняття екзестенційного характеру. Ніякі зовнішні обставини не впливають на мій стан.
– Ви зазначили, що ніяких змін в кадровому складі театру не буде. Але ж вакансії існують…
– Вакансії – це юридично-правове питання. Вакансії є. Вони не можуть висіти. І ми їх закриємо згодом. Хоча я ще не бачив штатного розкладу. Але можу стверджувати, що з акторами я добре знайомий. З великої букви «З». Повторюся: я захоплений їх психофізичним і фаховим станом, я захоплений станом цехів.
Акторів багато. Але є певні професії, які в театрі на вагу золота. Це завпост, це монтувальник… І в нас вони є. Це Антон Шурпік, це Кирило Ликов. Це фахівці, рівних яким я бачив, можливо, тільки на Заході.
– І все ж таки в якому напрямку ви бачите рух нашого театру? В бік сучасних модернових п’єс чи класичних? Чи п’ятдесят на п’ятдесят?
– Знаєте, я «плаваю» і думаю, що ви теж, в тих поняттях. І ми мали б довше спілкуватися, щоб домовитися, що є модернізм і що є класика, або так звана традиція. Як режисер-постановник я почав тут свою роботу за п’єсою Марка Лукича Кропивницького. Якою? Не скажу, бо ми ще не придумали стратегію позиціонування. Але репетиції почалися. І це говорить про те, що не ногами ми входимо з творчою командою в процес, а з великою повагою, з великою любов’ю до того місця, яке я вважаю абсолютно не лукаво місцем сили українського театру. Воно таким є і таким має бути. Просто варто нам, менеджерам, «запакувати» все так, щоб воно могло розкритись у сучасності.
– То як, на ваш погляд, модерновість полягає у формі подання будь-якої класичної п’єси, тобто режисури, формату декорацій, сценографії? Чи модерновість має бути в самому сенсі, у змісті сценічного матеріалу?
– Я вважаю, що немодернового прочитання не існує. Питання передбачає, що є текст сам по собі, що він якийсь там класичний і традиційний. І питання: чи будете ви як режисер ставити все з ніг на голову, роздягати когось, змушувати матюкатись, слухати плеєр чи розмовляти по мобільному телефону? На це я відповім ось що: тексту як такого – класичного, традиційного – не існує. Він оживає тільки через наше сприйняття. Він проходить через фільтр нашого сприйняття. Поза нашою інтерпретацією ми не можемо прочитати текст Марка Лукича Кропивницького і будь-кого ще. Читання – це вже перша верства інтерпретації. І якщо говорити, чого ти ставиш так, а там написано інакше – це вже абсолютно когнітивний тупик.
А хто ж читає цей текст? Тільки сучасник. Я не можу прочитати очима і мізками людини дев’ятнадцятого сторіччя. Я читаю це сьогодні. А моє мислення – воно модернове, з точки зору буквального розуміння цього слова. І я є користувачем сучасними технологіями, ритмами тощо. Інакше сприймати я не можу. Але я читаю і… знаходжу там сучасне. Я можу вдягнути героїв у парики, криноліни, якщо це доречно, але це все одно буде модернове прочитання. І тут вступає в гру питання смаку, почуття міри і просто інтелекту постановника.
– Що для вас головне на цей період роботи?
– Я маю хобі. Я лізу в усе, що стосується театру. Для мене немає межі між режисурою і дизайном програмки, між дизайном програмки і дизайном афіші, між їх дизайном і позиціонуванням вистави назовні, тобто піаром, між піаром і менеджментом. Тут не буває нічого другорядного.
Коли я приїхав сюди, попросив: «Набийте на стіну мого кабінету рейку». На неї я прикріпив афіші зворотнім боком. Взяв фломастер і розписав стратегію і тактику на чотири роки вперед. І це я представив Сергію Корнієнку. І йому це сподобалось. Більше того, він довів це до облради і погодив цю стратегію розвитку театру. Вона включає в себе не тільки художній, але й менеджментський шлях.
– Ваше ставлення до Сергія Корнієнка?
– Він запросив мене як режисера-постановника. До мого приїзду сюди ми не були знайомі. Я переконаний, він став жертвою якихось «договірняків» і закулісної гри. Я наразі усвідомлюю, що Сергія не звільнено. Його тимчасово відсторонено. І презумпція невинуватості – це не номінальна штука! Не він має довести, що йому в меню підклали гроші. Не він має довести, що таке «перший транш». Я точно знаю, що це таке було. Це була допомога театру. Я точно знаю, що Сергій їх руками не торкав. Доки не доказана його провина, він не винуватий. Як складеться, чи буде він вмотивований продовжувати працювати, чи знову буде оголошений конкурс, це не моя справа.
Моя справа зараз – максимально чесно і компетентно виконувати свої обов’язки. Я несу відповідальність перед колективом театру і глядачем.
Зберегти робоче місце на час мобілізації: які гарантії мають військовослужбовці та...