Джаз – це свобода

Минулого тижня у Кропивницький знову завітав відомий як в Україні, так і в Європі Cherkasy Jazz Quintet (Черкаський джазовий квінтет). Ці віртуози є володарями однієї з найвагоміших дискографій в українському джазі та постійними учасниками джазових фестивалів. Кістяк групи сформувався ще у далекому 1998 році. Джазмени на чолі з Сергієм Крашенінніковим грають переважно у стилі хард-боп. Хоча не цураються і фанкі- та латинос-джазу.

Атмосферний емоційний концерт пройшов на сцені театру корифеїв. Це були, як зазначив мій колега Юхим Мармер, «півтори години без повітряних тривог, без постійного контролю новин, півтори години відмінного джазу». Було помітно, що в залі зібралися переважно істинні любителі та знавці цих музичних ритмів. Вже на перших хвилинах вони почали ловити «груви» (англ. groove), тобто ті «ритмічні кулі», які «кидали» їм музиканти. А грали вони соковито, проникливо, красиво. Нестримний драйв, свінги, карколомні соло та фантастичні гармонії мінялися кожні п’ять хвилин. Особисто мені прийшлися до смаку «Червона глина» Фредді Хаббарда та «Іспанія» Чіка Коріа в стилі джаз-фьюжн, де змішуються рок, фанк та ритм-енд-блюз.

Перед концертом лідер гурту Сергій Крашенінніков люб’язно погодився дати інтерв’ю.

– Чи можна назвати ваш колектив одним з найстарших Україні?

– Важко сказати… Можливо. Адже вже понад двадцять років ми граємо разом. За цей час склад колективу не змінювався. Хоча з самого початку мого джазового шляху я грав з іншими музикантами.

– Вибачте, ви ж за освітою не музикант?

– Колись я закінчив Харківський політех. За фахом інженер. Але давно не працюю за професією. Я зі студентських років граю джаз. До того закінчив музичну школу по класу фортепіано. Коли приїхав на Черкащину молодим спеціалістом, зібрав там джаз-ансамбль. А коли відкрилися кордони, ми поїхали на Захід, почали грати у клубах. Повернулися, організували фестиваль. Потім я зрозумів, що ніколи не повернуся до інженерної діяльності. Я давно утримую себе і родину тим, що граю джаз.

– Тож за яким принципом ви зібралися в цю команду?

– За географічним. Тому що ми всі живемо в Черкасах. Та головне – на платформі палкої любові до джазу.

– Відомо, що ви багато їздили з виступами і по Україні, і за кордон. За цей час добре вивчили один одного. Чи могли б ви коротко охарактеризувати кожного члена команди?

– Усі дуже різні. Різного віку, різні за темпераментом. Певно, тому, що ми не проводимо 24 години разом, нам і цікаво. Кожен займається своєю справою, ми ж працюємо у різних місцях. Хоча… Валера Кириченко полюбляє рибалку, Олександр Черкашин теж рибалить. Микола Федорович Євпак виховує п’ятьох онуків. Ми всі різні… і в чомусь дещо схожі. Але ж я не психолог. Як я можу їх охарактеризувати?..

– Ваш стиль як складався?

– Ну це ж хард-боп. Він прийшов до нас з 1960-х років. Якось в одній з радіопрограм Олексій Коган сказав про нас: «Вони люблять грати те, що люблять». Можливо, ми єдиний такий колектив, який стабільно грає хард-боп. Взагалі-то ми класичний квінтет і граємо класику цього стилю. Класику, перевірену роками. Ми не заряджені на те, щоб халтурити. Граємо тільки тоді, коли нас запрошують. До нас постійно підключається саксофоніст Олександр Рукомойніков. Саме він провокує на якісь зустрічні музичні імпровізації. На ній, власне, і засновується наша гра.

– Особисто ви, Сергію, багато уваги приділяли організації відомих джазових фестивалів. Зокрема, в Криму…

– У Криму ми грали кожного літа. Нас там любили. Це була Мекка українського джазу. До речі, там сюрпризом мені дали звання «Заслужений артист республіки Крим». Зараз цього немає… Крім цього у Черкасах ми провели 30 фестивалів – «Черкаські джазові дні» та «Джаз-Диліжанс».

– З таким досвідом ви точно знаєте відповідь, чи розвивається український джаз, чи він у стагнації?

– Безумовно, він розвивається. Нині все, що нам колись доводилось вишукувати, доступно через Інтернет. Він дає можливість усе слухати, знаходити необхідну інформацію. Є посібники, є так звані «мінусовки». Молоді музиканти нині дуже просунуті. Вони хочуть грати і мають прекрасну можливість реалізувати себе. Мені особисто близький київський сурмач Денис Аду… Та їх взагалі-то десятки. Наприклад, наші черкаські саксофоністки грають по всьому світу. Просто під час пандемії та на початку війни дещо загальмувалося. Але зараз ситуація набагато краща.

– Чи ви збираєте і передаєте якісь кошти на потреби ЗСУ?

– Авжеж. Ми беремо участь у спільних благодійних концертах. На своїх виступах теж виставляємо скриньки для пожертв. Донатимо й у інший спосіб. Я не знаю, великі це кошти чи малі, але це потрібно. І ми це робимо. Нам би хотілося, щоб сьогодні на концерті у Кропивницькому були зібрані якісь кошти, наприклад, для шпиталю.

– А можливо, ви виступали десь перед воїнами у підрозділах?

– По-перше, виїзд такого, як у нас, колективу пов’язаний з багатьма технічними засобами, які треба везти з собою. По-друге, джазова музика, як на мене, більш абстрактна, порівняно з патріотичними піснями. Мені видається, що вона не в тренді на передовій, вона такого… більш мирного спрямування.

– Що у джазі вам найбільше до душі?

– Свобода.