«Сапер – це теж творча робота»

Друг, колега Андрій Лисенко у відпустці. Як не зустрітися й не розпитати про все, що нас, тилових, турбує?

Сапер роти розмінування та знищення Центру розмінування та ліквідації наслідків, старший солдат. Вони не входять до складу жодної з бригад, напряму підпорядковуються командуванню Сил підтримки. Залежно від ситуації на фронті «приписуються» до різних структур. Крайній раз, за словами Андрія, були прикомандировані до морських котиків.

Зустрілися. Кажу: «Дивлюся на тебе: начебто той же журналіст Андрюха Лисенко. Але погляд інший, і мені здається, що нервуєш, коли відповідаєш на запитання»…

– Андрію, в тебе є безпосередній командир? Хто він?

– Це комбат Віктор Питлик. До речі, один з наймолодших комбатів в Україні. Йому ще тридцяти немає. Майор. Дуже толковий, адекватний, класний. Їздив з нами на ротацію – керував загоном. Щоб було зрозуміло, групи, які виїжджають, складають загін, у якого має бути командир. І він був нашим командиром. Він – не штабна криса.

– Про твоє перебування вдома. Ротації ж нема. За яких причин ти опинився в Кропивницькому?

– Так, ротації немає. Я вдома за рахунок щорічної відпустки. От мені на рік мають дати 30 днів відпустки. Я взяв половину. Восени планую використати другу, якщо не буду десть там.

Раніше нам давали 10 днів, які називалися дивно – декомпресійними. І це вибивав наш комбат, його була заслуга. Зараз їх не дають.

– Давай згадаємо, як ти став сапером.

– Люди зазвичай платять гроші і використовують свої зв’язки, щоб не йти в армію. Я використав зв’язки, щоб піти. Визнаю, що раніше не мав наміру і бажання воювати, навіть з початком повномасштабного вторгнення. Потім були проблеми з СБУ, мене брали на робочому місці, як страшного звіра, за новину про утриманців в СІЗО. Під руки взяли, відвезли в свою контору, виписали повістку. Я тупо не пішов – не треба мене ламати.

Потім я втомився писати про умовну бабу Галю, яка сплела 37 пар шкарпеток для військових. Дай Бог здоров’я бабі Галі, хай плете, але я вважав, що можу більше і краще допомагати. Для цього треба було «звалити» з журналістики. Куди? Звісно, в армію.

Я не вважаю, що це був патріотизм, як у декого, які сплять, замотані у прапор. До речі, дехто з таких ні в соцмережі не виходять, ні на вулицю, щоб повістку не вручили. Багато людей знають їхні прізвища.

– А чому ти став саме сапером? Був вибір?

– Так, міг щось «таке» знайти. Але взяв у кума контакти мужика, який відповідає за мобілізацію в районі, де я приписаний, зв’язався, приїхав. Виявилося, що «воєннік» десь загубився під час переїздів. Кажу: «Хочу в армію, але не маю “воєнніка”». Класно відреагував: «Молодець!» Я пройшов комісію, відновили мої документи. Як раз формувалися дві групи – штурмовиків і саперів. Ну, штурмовик з мене ніякий, а сапером став.

– Цій справі, як і всім іншим, треба вчитися. Яким було твоє навчання?

– Так, нічого не знав про саперну справу. Ну, не зовсім нічого, а так, поверхнево. Мене відправили в Кам’янець-Подільський в учебку. Два місяці. Ще місяць в роті резерву. З усього нашого потоку, з кожного взводу відбирали по 2-3 чоловіки кращих в роту, де нас ганяли – мама дорогая!

Щоб ти розуміла, в передостанній день перед відправкою на Ніжин ми пройшли марш-бросок 25 кілометрів в повній броні, тягли на собі міни в 30 кілограмів.

Якщо в учебці перший місяць в нас був КМБ (курс молодого бійця) – загальні знання, то протягом другого місяця – чисто саперка. Але, чесно кажучи (це я вже потім зрозумів), було так собі. А в роті резерву три дні на тиждень саперка, три дні стрільби.

Ці три дні саперки – просто триндець! Інструкторами були хлопці, що не раз бували на нулі. Прикладний інструктор колись вів роту солдат через заміновану посадку, всілякі розтяжки. П’ять кілометрів долали протягом восьми годин.

До речі, дві ротації я працював на розмінуванні, але мене вчили заміновувати. Бо це також робота сапера.

– Чим ти, сапер, взагалі займаєшся? Який твій «робочий» день?

– Коли я на ППД (пункт постійної дислокації), там можна повіситися тричі на день. Поясню. В день, коли нас мали відправити у відпустку, я займався тим, що нічого не робив. Просто треба нікому не заважати. Я вкотре перечитав «451 градус за Фаренгейтом».

На ротації ставлять бойове завдання, яке ми маємо виконати. Припустимо, розмінувати, умовно, поле. Ми це робимо. Періодично міняємо своїх же. Формується група, готуємося, беремо, що потрібно, їдемо.

Поселяємося. Потім виходимо працювати. Є координати поля, ми його розміновуємо. В основному це залишки не розірваних боє­припасів: гранати, снаряди, ракети і таке інше. Протитанкову або протипіхотну міну я особисто жодного разу не знаходив. А пацанам доводилося. Хлопці з іншої групи протипіхотних мін знайшли штук п’ятдесят. Це дуже стрьомна річ.

Знаходимо багато чого. Знищуємо на місці. А ще ворог вигадав дуже підступну річ: вже збитий російський дрон реагує на рух. Якщо одразу до нього підійти – реагують датчики, і він вибухає. Ми про це всіх попереджаємо.

– Ти працюєш на херсонському напрямку. Там же аграрії хочуть сіяти…

– І ми їм допомагаємо. Коли проходимо поле, складається акт, який підписують всі, хто у групі, і голова місцевої адміністрації. Тільки після цього фермер може заводити на поле людей і техніку.

На жаль, фермери часто орють поля до нашого туди приходу. Навіть за нашої ротації було три-чотири випадки, коли вибухали. Мабуть, вважають себе безсмертними.

Але є така річ, як суббоєприпас 9Н210. Це касета з «Урагана». Летить, ділиться на дві частини. Одна розривається, вилітають касети. Одна касета розміром з пластиковий стаканчик. Вона має спрацювати від удару об поверхню. Але вона зводиться в повітрі. Впавши на м’який грунт, не спрацьовує, але залишається в бойовому стані. Торкнешся – вибухне. На такому часто підриваються.

– Ти журналіст. Пішов воювати. Чому не якийсь діловод?

– Сапер – це в деякій мірі творча робота. Ти не просто йдеш полем і шукаєш, де що лежить. Ти маєш зрозуміти, з якого боку краще підійти, поставити «шашечку» (умовне позначення вибухонебезпечного предмету), як знешкодити цю річ.

А ще результат. Найбільше я його бачив у Покровську, де ми розміновували склад боєприпасів. Місцеві нехороші люди навели туди «шахєди», які вибухнули. Але здетонувало не все. Найбільшим щастям було знайти цілу міну і знати, що вона полетить на ворога.

Я ніколи не бачив себе не в гуманітарній професії. А зараз мене прям пре. Я ще з навчання запам’ятав «тропу сапера». Це коли тобі інструктор заміновує певну дільницю, ти маєш її пройти. Я пройшов кілометр двісті метрів бездоганно. Пишаюся собою.

– Як тобі у відпустці? Як місто? Люди?

– Не буду оригінальним: кропивничани і ті, хто сюди переїхав, здається, вважають, що війни немає. Не хочу моралізаторствовати, закликати не ходити у кабаки. Але треба усвідомлювати, що в країні війна. Вона реальна – зі снарядами, мінами, ракетами.

При цьому нікого не агітую. Моє рішення було моїм рішенням. І ця війна забрала мого друга Макса.

– Твої побратими знають, що ти журналіст? Якщо так, чи фільтрують при тобі свої розмови?

– Знають. В мене позивний «Репортер». Ніхто нічого не фільтрує. Ми всі однакові, всі разом, всі заради одного – Перемоги.

– І банальне запитання, але воно традиційне. Про сапера, який помиляється один раз.

– Там інакше! Сапер помиляється двічі: вперше, коли в учебку пішов… Але ні. Мене навчили, а я справний ученик, робити виважено, акуратно, грамотно. І все буде добре.