«Допомагаємо піхоті. Яким чином – великий-великий секрет»

12:07
1068
views

Євгену – 37 років, воює в складі Сил спеціальних операцій. У Кропивницький приїхав зовсім ненадовго, на лікування. Тут ми й зустрілися.

З огляду на специфіку служби він не називає свого прізвища. Небагато розповів і про довоєнне минуле:

– Працював вчителем праці та креслення у школі в Кропивницькому. Вчительський стаж – 15 років. Строкової військової служби не проходив.

На запитання, як опинився у війську, Євген відповідає:

– Так само, як і багато чоловіків, яким не байдуже, що буде з країною. Мотивація в суспільстві була велика. На початку повномасштабної війни я записався в тероборону. Перших два тижні сім’я не знала про це. Я казав, що на роботу ходжу. Військової форми ще не мав. Хлопці з Третього полку навчали нас поводитися зі зброєю. Згодом серед нас провели селекцію. Я дізнався, що мене і ще багатьох з тероборони зарахували в ССО. Звісно, дружина й батьки переживали. Тато теж хотів вступити в ЗСУ, але його не взяли б – шістдесят років. Десятирічного сина я не посвячував в деталі – в яких військах служу, куди вирушаю. Така служба.

У травні – червні 2022 року Євген проходив навчання. Його вчили на бойового медика. Разом з ним опановували військові спеціальності вчорашні будівельники, водії, юристи, підприємці. Після злагодження їхній підрозділ ССО вирушив у Запорізьку область. Кілька місяців виконували бойові завдання в Оріхові, Гуляйполі, Малинівці. Були й кількаденні вилазки й за «комір», тобто на окуповані території. Тамтешні жителі, ризикуючи життям, ділилися з ними, розвідниками, інформацією про розташування ворожих сил.

– На Херсонщині люди активно допомагають Збройним силам. Не те що на Донеччині. Там ні в кому не впевнений на сто відсот­ків. Скупляючись у магазинах, ми побоювались, що харчі можуть бути отруєними. Тому про всяк випадок зберігали чеки – це полегшило б роботу слідчим. На щастя, обійшлося.

У Бахмуті їхній підрозділ підсилював позиції піхоти. Про піхотинців Євген відгукується з повагою:

– Хлопці – зі сталевими нервами. Постійні прильоти, постійні людські втрати. Ті, хто пройшов через це, потребують реабілітації. Цивільні мають пристосовуватися до них, а не вони до цивільних. Правда, не розумію, коли дехто, приїхавши додому з того пекла, напивається, вчиняє бійки…

Особливості бойових дій у Бахмуті Євген описує так:

– Війна в місті така: вистрілити по тобі можуть з кожного вікна, з кожного підвалу. Це не в полі, де з окопу бачиш лінію зіткнення і знаєш, звідки прилетить. У місті немає меж між твоєю і ворожою територією. У такій каші можливий і дружній вогонь. У нас, слава Богу, такого не траплялося.

У Бахмуті їхній підрозділ зазнав втрат.

– Рік тому загинув наш командир. Зовсім молодим, у двадцять п’ять років. Талановитий хлопець. Закінчив, здається, військову академію в Одесі. Прислухався до підлеглих, самовдосконалювався. Прагнув подолати совковщину в армії. Ми його тяжко пораненим евакуювали. Шансів вижити було мало: куля такого наробила в нутрощах… Він з Кропивницького. Тут і поховали.

За словами Євгена, вони намагаються витягти кожного свого загиблого.

– Ми ж не кацапи, які тільки кажуть, що «своих не бросают», а насправді не дуже-то переймаються мертвими. Наше командування завжди шукає можливість, щоб витягти загиблого. Кожного разу це – ціла спецоперація. Ворог не дає. Витягуючи загиблого, ризикуємо втратити групу.

Як бойовий медик Євген здебільшого має справу з мінно-вибуховими травмами.

– Роблю те, що дозволяє тактична ситуація. Перш за все треба пораненого перенести в укриття. Не обов’язково це роблю я. У групі – дванадцятеро хлопців.

У Бахмуті мінно-вибухової травми зазнав і сам Євген. Це сталося на «сіряку», тобто в «сірій зоні». Їхня група тоді перебувала попереду позицій піхоти.

– Вибухом оглушило. Нічого не чую, адреналін. Боявся, що втрачу контроль над собою, запанікую, не зможу допомогти хлопцям, якщо їх поранить. У тому бою поранило хлопців з піхоти. Відірвало пальці, кінцівки. Треба було їх евакуювати, прикрити. Ми скільки могли, відбивалися, витягували «трьохсотих».

Три місяці Євген відновлювався після контузії, потім ще три місяці його лікували від інфекції. Визнали обмежено придатним до військової служби. Він не з чужих слів знає, що відбувається у військових лікарнях, фронтових і тилових.

– Стабілізаційні пункти – кажемо на них «стабіки» – недалеко від фронту. Костянтинівка, Часів Яр. Там медики – із залізобетонними нервами. Коли нас, поранених, пізно вночі привезли, я побачив лікарку молоденьку, вона палила цигарку, а руки трусилися. Падала з ніг. У «стабіку» – як у вулику. Там медики роблять такі дива! Ампутації, пневмоторакси, гемоторакси. Кульові поранення, мінно-вибухові. В жарких зонах на «стабіках» завжди багато «трьохсотих». У шпиталях у Дніпрі чи Кропивницькому – спокійніше. Уже першу допомогу надано, проводяться поглиблені огляди, лікування, операції, реабілітація. Рівномірне цивільне життя. Але стільки горя! Ставлення персоналу до поранених – добре. Співчувають.

Із грудня 2023 року обмежено придатний Євген воює на Херсонщині.

– Допомагаємо піхоті. Яким чином – великий-великий секрет. Кожного разу не знаєш, чи повернешся з виходу. Якщо росіяни переступлять через нас, то дійдуть до Іспанії. Їх багато. Набагато більше, ніж нас.

Євген каже, що мирний Кропивницький його не дратує, хоча таке відчуття було, коли приїздив сюди торік, під час першої ротації. Але спостерігати за чоловіками, які не воюють, йому неприємно:

– Чи я здоровіший від них? За два роки втратив здоров’я. Ми сподівалися на ротацію. Заморилися. Втрачається мотивація. Нам треба підлікуватися, перезавантажитися. Я воюватиму й далі. Думки не було списатися. Як хлопці без мене будуть?

Стосовно мобілізації, яка має посилитися після ухвалення спеціального закону, Євген каже:

– Будемо реалістами. Треба провести нормальний, достойний медогляд. Новобранці мають пройти нормальне, достойне навчання. Після навчання треба відсортувати людей – з’ясувати, в кого хист до якої військової спеціальності. Потім – злагодження. На це піде вісім – дев’ять місяців. А треба було створювати резерв на початку війни, коли перші підрозділи після навчання вирушили на бойові. Тепер, коли триватиме підготовка, народ на «передку» може закінчитися.

Користуючись нагодою, Євген попросив опублікувати оголошення про збір коштів на авто (пікап або бус) для групи ССО, яка формується. Мета – зібрати 310 тисяч гривень. Переказувати гроші пропонується на картку Монобанку 5375 4112 0972 5394. Підключайтесь, будь ласка.