«Хлопці казали, з ним не страшно»

– Він поспішав жити. Люди дивуються, що він стільки всього встиг, – каже кропивничанка Олена Дивульська про свого сина, загиблого 23-річним на війні. І справді, Максим Дивульський прожив яскраве життя. Вивчився на ветеринара, працював за спеціальністю. Здобув вищу юридичну освіту. Брав участь в АТО. Велика війна застала його на службі в Національній гвардії. Загинув 18 квітня 2023 року на Луганщині. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Розповідаючи про Максима, Олена Дивульська час від часу переходить на плач.

– Єдиний наш син. Пізненько у нас народився. Ріс шустрим. У дитсадку – завжди перший. Коли його в перший клас 21-ї школи привела, вчителька сказала, що дитині буде тяжко, тому що в класі лідерів може бути декілька. Навчався Максим непогано. Захоплювався баскетболом, грав у шкільній команді. Був заводієм серед друзів. Іноді мав зауваження від вчителів, через порушення дисципліни. Але серйозних проблем з ним не було. Мені з чоловіком не доводилося вислуховувати від людей, що Максим вчинив щось негідне. Змалку тягнув додому усе живе – котів, собак, пташок. Ми з батьком дозволяли. Захотів морську свинку – купили. Захотів трьох собак – купили. Тримати тварин – великий клопіт. Треба доглядати, годувати, лікувати. Я теж цим займалася. Люди питали: «Воно тобі треба?» Я відповідала: «Це треба нашій дитині». Школярем Максим захопився голубами. Вступив до голуб’ятницької організації. Продавав голубів – підприємливим вдався. Розводив кролів, каліфорнійської породи. Клітки сам змайстрував. Кролів теж возив продавати на ринок. Повернеться додому й вигукує: «Мамко, є гроші!» Багато часу проводив у селі, біля моїх батьків. Село називається Каніж, це – в тодішньому Новомиргородському районі. Ми там обробляли городи. І Максима привчили. Щоб знав, як та копійка наробляється. Школярем навчився керувати трактором, перевертати валки скошеної пшениці. У Канежі багато друзів мав. Його там пам’ятають.

За словами Олени Дивульської, Максим після дев’ятого класу вступив до Компаніївського фахового коледжу ветеринарної медицини, захотів вивчитися на хірурга. Їздив у Компаніївку на машині, подарованій батьками. На третьому й четвертому курсах навчання поєднував з роботою. Працював ветеринаром у фермерському господарстві. Планував вступити до Білоцерківського національного аграрного університету, на факультет ветеринарної медицини, та передумав.

– Це було 2019 року. Я як почула, що він їде в Київ, вступати до Національної академії внутрішніх справ… Слізно просила, щоб не йшов. Та його хіба переконаєш! Мабуть, приклад з батька взяв, який у молодості служив в органах внутрішніх справ. Ми з чоловіком сподівалися, що сина не приймуть. Аж телефонує, радий: «Склав екзамени!» Того ж року підписав контракт про службу в Національній гвардії. Служив у Кропивницькому. В академії навчався заочно. Уже мав окреме житло. Ремонт зробив. Хазяїн. 2020 року пішов в АТО. Три місяці воював. Я мала тривогу в душі. Але й гордилася, що син став дорослим, не став на погану стежку. Повернувся з Донеччини він з відзнакою і в статусі учасника бойових дій. Уже потім дізналася від Максимових побратимів, як він воював в АТО. Хлопці казали, з ним не страшно.

Олена Дивульська розповідає, що син, повернувшись із зони АТО, продовжив службу в частині Національної гвардії у Кропивницькому, у вільний час займався ремонтом автомобілів, заробляв добрі гроші. Автомобілі були його пристрастю. Мав Toyota Camry і позашляховик Nissan. Казав, що машина має бути дорога, красива й чиста. Звісно, в його бік лунало й таке: лише 23 роки, а на таких автомобілях їздить… Максим відповідав, що треба менше байдикувати. 2022 року закінчувався термін його контракту, у нього було багато планів, але почалася війна.

– Спочатку син стояв на блок-посту під Кропивницьким, потім відрядили в «Канатове». Їхній підрозділ охороняв аеродром. До укриття було далеченько, хлопці побоювалися, що не встигнуть сховатися від ракетного удару. Тому син забрав на службу одну зі своїх машин, щоб евакуюватися на ній. Одного разу завдяки йому хлопці й врятувалися. На жаль, один загинув. З «Канатового» сина відправили охороняти будівлю колишнього заводу на Балашівці. Максима аж рвало від цього: «Вій­на, а ми охороняємо непотрібний об’єкт, де все розікрадено». Просив командирів, щоб організували навчання зі стрільби. Його, солдата, ніхто не слухав. «Мам, не можу від цієї несправедливості», – казав. Максим добровільно подав рапорт з проханням відправити його на фронт. Він не заради грошей пішов воювати. Мав житло, автомобілі, гроші. Тільки не одружився, не народив дітей. Обіцяв нам зайнятися цим після війни. У квітні 2023 року приїздив ненадовго з фронту в Кропивницький, треба було полагодити машину. Бабуся Галя, моя мати, запитала: «Заради чого туди йдеш?» – «Ба, закінчиться вій­на, і твої внуки питатимуть мене, чим я займався. Що їм скажу? Що охороняв у тилу об’єкт, нікому не потрібний?» – «А як не буде кому розказати?» – «Умру героєм». Через сім днів його не стало. Я не вірила в його смерть. Син мені всієї правди не казав. Заспокоював, що йому нічого не загрожує, що має шолом і бронежилет, які врятують. Я сподівалася, що він живий, поранений. Боялася думки про полон. Бо Максим казав, що не здасться живим, підірве себе гранатою.

Про обставини загибелі сина батьки дізналися від його побратимів, які приїздили у Кропивницький на похорон. Максима Дивульського ховали одночасно з Юрієм Мудрієм. Вони разом служили, дружили, загинули в одному бою. Був сильний артилерійський обстріл. Першим загинув Мудрій. Максим перетягнув його з дороги, щоб не роздавило транспортом. Командиром групи призначили Максима. Він кинувся рятувати іншого хлопця, пораненого. Тоді Максима й накрило… Від побратимів батьки почули, що «Титан» (позивний Максима) був відважним воїном і вважався фартовим, тобто щасливчиком.

Мати показує Максимові знімки, зроблені під час складення присяги в Національній гвардії, на відпочинку в Туреччині, удома, на фронті. Є фото його собак, рушниць – був завзятим мисливцем. Максим – веселий і гарний. Міцний, високий, з бородою.

– Йому подобалося носити бороду. В Національній гвардії це заборонялося, то він дістав довідку про дерматит, яка давала право не голитися. «Можу собі дозволити», – жартував.

Олена Дивульська каже, що не так давно, перед роковинами загибелі сина, продала з чоловіком житло на Балашівці, де прожили кілька десятків років.

– Не змогла там більше. Там усе нагадувало Максима. А собак його роздала друзям, на пам’ять. На кладовище (поховали Максима на Далекосхідному, в секторі почесних поховань. – В.К.) довго їздили по два рази на тиждень, тепер – раз. Здоров’я моє сильно погіршилося. Лікуюся. Буває, сідаю в Максимову машину, вибираюся за місто, щоб побути на самоті, походити на природі. В машині – запах Максима, це не тільки я кажу. Використовую той самий освіжувач, яким Максим користувався. Їду на ту саму мийку. А вдома перекладаю його речі, вони – в окремій кімнаті. Максим сниться. Розмовляємо. Вітаю його зі святами – шлю повідомлення на телефон. В церкву ходжу, у греко-католицьку. Отець Іван читає молитви. Максим знався з ним. Провідую поранених у госпіталі. Хлопці горді, нічого не просять, але від домашньої їжі не відмовляються. Особливо ті, родини яких – далеко. Ліками допомагаю. Я в госпіталь ходжу з початку війни. В опікове відділення обласної лікарні ходила. Максим з госпіталя перевіз туди пораненого. Спілкувалася з хлопцями, які пережили кастрацію. Максим залучав психологів для них. Тим часом у Кропивницькому багато людей живе так, ніби й війни немає. Кафе світяться вогнями, лунає музика. Мій чоловік – сам не свій від такого видовища. Наша дитина – в землі, а тут – веселощі.

На завершення розмови Олена висловлює сподівання, що смерть сина – не марна. Вона вірить в Перемогу.