Зірковий шлях Олександра Симоненка

Перша частина.

Він встиг виграти ще першість колишнього Союзу, відмовився від навчання в ленінградському інституті ім. Лесгафта, програвав велоунікуму й перемагав англійського сера та депутата німецького Бундестага, був людиною року та найкращим спортсменом року в Україні, за три дні пройшов шлях від старшого лейтенанта до майора прикордонної служби й залишається найтитулованішим велотрековиком України та спортсменом Кіровоградщини, одним із двох олімпійських призерів нашої області та єдиним представником спортивної спільноти – почесним громадянином Кропивницького. Він – срібний призер Олімпіади 2000 року в велогонках на треку, триразовий чемпіон світу, член НОК України Олександр Симоненко, якому в лютому цього року виповнилося 50. Але й зараз він майже щодня долає немаленьку дистанцію на велосипеді й дійсно може служити прикладом для нового покоління кропивницьких і українських олімпійців. І за 80 днів до старту чергової Олімпіади в Парижі ми відверто та детально поспілкувалися з володарем олімпійського срібла про його спортивний шлях та життєві випробування. До речі, другий кропивницький срібний призер Олімпіади в Сіднеї гімнаст Руслан Мезенцев наразі боронить Україну в лавах ЗСУ. Саме Олександр Симоненко доправляв на передову допомогу для свого олімпійського побратима. І саме з цього хвилюючого моменту ми з Олександром Сергійовичем розпочали це велике інтерв’ю.

– Як сталося, що саме ви доставляли Руслану Мезенцеву необхідну автівку та іншу допомогу на лінію фронту?

– Руслан, коли змагався, також, як і я, мав офіцерське звання. Потім він закінчив зі спортом і з армійською службою. Але, коли його мобілізували, не звернули увагу на його славне спортивне минуле й зарахували до армії як бойового офіцера. Він пройшов тримісячну підготовку й потрапив на фронт у район Кремінної та Сватового командиром взводу протитанкових ракетних комплексів. Він брав участь у важких боях і, наскільки мені відомо, отримав контузію. Ми чим могли йому допомагали, надсилаючи його підрозділу генератор, павербанки та деякі інші речі. Потім Руслан повідомив, що йому конче потрібен автомобіль. Я попросив його записати відео, яке надіслав до НОКу, і воно було оприлюднене в наших олімпійських соцмережах. Руслан потім казав, що йому трохи дісталося від командира за таку власну ініціативу без погодження. Але все розрішилося нормальним чином. Нам навіть не довелося збирати донати зі спортивної спільноти. Кошти на придбання автомобіля виділив президент Федерації дзюдо України Михайло Кошляк. Машину «Ніссан Патфайндер» знайшли й відремонтували друзі Руслана з Полтави, які провели це через благодійний фонд. А ось з тим, щоб доставити її до місця призначення, виникли певні складнощі. Оскільки в мене є можливість спокійно пересуватися в Україні, то ми разом із фахівцем обласного управління молоді та спорту Віталієм Приходьком на моїй машині поїхали до Полтави. А потім вже на двох автомобілях відправилися до зони бойових дій. Ми ще деякі речі загрузили, а моя дружина приготувала домашніх пиріжків. До самої лінії фронту нас, звісно, не пустили. Руслан приїхав на КП – це десь за 5 км від Лиману, де ми зустрілися, віддали автомобіль, трохи поспілкувалися. Він усім подякував і передав вітання. Усю цю дуже потрібну справу ми зробили за один день.

– Якщо трохи доповнити про Руслана, то він у Сіднеї здобув своє срібло разом із партнерами по збірній України зі спортивної гімнастики на день раніше. А ви встигли за нього повболівати чи його привітати там, на Олімпіаді?

– Ми мешкали в олімпійському селищі поруч у сусідніх домах. Але телевізорів у наших помешканнях не було. Смартфонів, як би це дивно для молоді не звучало, в 2000 році також ще не було. Потрібно було або їхати в прес-центр, або йти до нашого українського штабу. У нас був свій графік, і ми, звісно, знали, що вони стали срібними призерами, але до українського штабу на традиційне вшанування чемпіонів і призерів ми не потрапили. Потім вже, коли й ми здобули срібло, ми, звісно, побачилися й привітали один одного. Тоді раділи, що відкрили гарний шлях для наступників, але те, що ці дві нагороди до сьогоднішнього дня будуть єдиними для Кіровоградщини, ми й подумати не могли…

– До цієї олімпійської нагороди був пройдений важкий шлях. Думаю, що, оскільки ваш батько – Сергій Іванович – був майстром спорту, членом збірної колишнього Союзу, а потім доволі відомим тренером із велоспорту, то в дитинстві не було особливого вибору, яким видом спорту займатися?

– Чому ж? Вибір у мене завжди був. І батько ніколи мене ні до чого не примушував. Я спочатку пішов на плавання. А там тренер нас, 6-річних, закликав стрибати в воду на глибині. Усі злякалися, і я разом із усіма. Тренер сказав, що боягузи йому не потрібні. А я вже тоді був хлопчиком із характером і не захотів ходити на тренування. Та все ж ще місяць, здається, протримався. Коли вже навчався в рідній 17-й школі, то пробував свої сили в гандболі. Ну й два роки займався греко-римською боротьбою, яку тоді називали класичною. Секція була в колишньому КІСМі, який зараз ЦНТУ, а тренував нас Олександр Іванович Криворучко. Мені дуже подобалося, і навіть якісь дитячі змагання вигравав у своїй ваговій категорії. До речі, разом зі мною тренувалися доволі відомі кропивницькі підприємці брати Давидови. А в 1986-му році я вирішив таки спробувати спочатку покататися на велосипеді. Набір до секції велоспорту в нашій школі проводив Сергій Леонідович Фесюк. У нас пів класу записалося.Тоді велобаза розташовувалася в КІСМі, де була велокоманда в мого батька. Пізніше нас перевели на вулицю Волкова навпроти заводу «Друкмаш», де й зараз є велобаза та працює Віталій Тесцов. А тоді, в дитинстві, нам ще й велосипеди на тренування видавали. Дітей було багато, а навчалися в школі в дві зміни. І ось велосипеди передавалися. Постійного, щоб це саме твій, – такого не було. Ми прийшли восени, а до весни залишилася лише третина з тих, хто прийшов спочатку. І ось тим, хто витримав перші випробування, видали вже постійні велосипеди. Спочатку я їздив на «Туристі», а потім вже був «Старт-шосе». Взимку знову пересідали на «Турист», бо, хто пам’ятає, «Старт-шосе» – це було дуже круто.

– А коли відбувається ось ця градація на шосейників і тих, хто змагається на треку?

– У велоспорті шосе – це є базова підготовка для всіх дисциплін. Нагадаю, а може, хто й не знає, що до олімпійських дисциплін у велоспорті входять шосейні та трекові гонки, маунтенбайк та БМХ. Якщо з першими двома більш-менш зрозуміло, то маунтенбайк (від англ. Mountain bikе – гірський велосипед; МТБ, mtb) – це екстремальний вид велоспорту, який представляє собою змагання на гірських велосипедах. До олімпійської програми входить крос кантрі – гонки по трасі по перетнутій місцевості зі спусками та підйомами, безліччю природних, іноді штучних перешкод.

BMX (Bicycle Motocross, або велосипедний мотокрос) – це різновид велоспорту, який відрізняється видовищністю та екстримом. Спортсмени виконують різні трюки на спеціальних BMX велосипедах на відповідному треку.

Так ось всі починають саме з шосейних велосипедів, а потім вже за своїми даними переходять на спеціалізацію. Та й взимку майже всі тренуються на шосе. Для прикладу скажу, що всі видатні англійські та австралійські трековики мають великі перемоги й у професійних шосейних гонках. Те ж можна сказати про байкерів, або кросовиків, які також ганяються в звичайних шосейних гонках.

– Коли у вас відбувся цей вибір і хто цьому посприяв?

– У 1986-му році батько запропонував нашій групі спробувати свої сили у змаганнях на треку у Львові. Я змагався з хлопцями, які були на два роки старші. Зрозуміло, що показав не найкращі свої результати. Наступного року ми вже поїхали до Харкова, і тут знову ж таки зі старшими суперниками щось примітне продемонстрував. А у травні 1988-го року в Києві проходила першість ВДФСТ профспілок серед юнаків. І там нас разом із моїм другом Олександром Буртником взяли до збірної профспілок для участі у всеукраїнських змаганнях. І саме на цих стартах я вперше посів призові місця. Це враховуючи те, що конкуренти були на рік старші й проходили зимову підготовку в Криму, а ми тренувалися в Кіровограді на станках і на кросі. Так що запрошення нас із Буртником відомим тренером Дмитром Чмируком до київського центру олімпійської підготовки «Титан» виглядало логічним. Тоді такі центри ще були в Харкові – «Темп», ЦОП Крим, «Карпати» у Львові та Центр олімпійського резерву «Луч» у Білій Церкві. І ось з серпня 1988 року я дуже рідко бував удома й розпочав свій шлях до олімпійської нагороди.

– Як складалися ваші відносини із новим наставником?

– Історія нашого знайомства із Дмитром Чмируком досить цікава. Ми почали працювати з травня 1988 року. Побачивши мене та Олександра, він сказав: «Що це за два чайники, які без своїх велосипедів приїхали на трек? Хіба ж можна їх на збори залишати? Я з ними не працюватиму». Але потім все ж залишив. У період становлення відносин було дуже тяжко. Що ми тільки не пережили з Чмируком. Лаялися, навіть до мату доходило. Людині, яка слабка, безладна, яка не любить дисципліну, з таким тренером дуже важко. Після його школи ви або стаєте сильним спортсменом, або взагалі кидаєте тренування. Як бачите, я витримав.

– Коли почали приходити перші серйозні успіхи?

– У 1988 році, виступаючи за ЦОП «Титан», здобули срібло в командній гонці на юнацькій першості колишнього Союзу, яка проходила у Львові. У 1989 році під час тренування в Криму на шосе я впав і зламав ключицю. Отже сезон вийшов невдалим. Але вже в березні 1990 року я виконав норматив майстра спорту колишнього Союзу. А взагалі в 1990 та 1991 роках встиг стати п’ятиразовим переможцем першостей СРСР серед юнаків та юніорів в гонках на треку в особистому заліку та в команді. У трекових гонках на час, де є тільки ти і секундомір, усе залежить тільки від тебе. Ніхто й ніщо вплинути на результат не може. У мене був другий номер у рейтингу серед усіх юнаків Союзу. Вище був лише представник найкращого на той момент центру підготовки в усій країні Саприкін із Ленінграда. Мене було включено вже до основного складу юніорської збірної Союзу для підготовки в чемпіонаті світу. У 1991-му році на дорослому чемпіонаті Союзу, де змагалися усі найсильніші, посів в юніорському віці десяте місце, а на Кубку країни став сьомим, виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу.

– Після цього серйозних запрошень не надходило?

– Було. Свого часу мене кликав до себе в команду найкращий на той момент тренер у Союзі Олександр Кузнєцов. У Санкт-Петербурзі, його якраз в цей час знову перейменували, вже 1991 року був гарний інвентар і надавалася можливість виїжджати за кордон. Мені навіть безпроблемний вступ до Інституту фізичної культури та спорту імені Лесгафта пообіцяли. А у Чмирука тренувалися на старих велосипедах. У мене була одна веломайка. Я сам собі купував комбінезон, каску, велотуфлі та навіть колеса.

– І чому ж тоді відмовилися?

– Можливо, вже тоді чуйка спрацювала. Зараз розумію, що вона мене не підвела й усе правильно зробив. А то невідомо, що б зі мною в цей час було. У мене там залишилися знайомі, про яких і згадувати не хочеться. Вибачте, я їх просто послав. Там нема про що взагалі говорити. А тоді, чесно кажучи, побоявся сам їхати до Санкт-Петербурга з Москви. Треба було подати документи до інституту. А я на той момент тільки й умів, що крутити педалі, і був далеким від того, щоби організаційними питаннями займатися. До того ж був фанатом. Не уявляв, як це я пропущу тренування з цього приводу. Вирішив, краще готуватимусь до чемпіонату світу серед юніорів, у якому, до речі, так і не взяв участь. Влітку 1991 року в країні не знайшлося валюти, щоби відправити нас до США. Кольори збірної Союзу там захищали гонщики із Санкт-Петербурга. Команда Кузнєцова, за яку виступав і його син і в якій вже тоді були професіонали, поїхала власним коштом. Хоча в її складі був хіба один гонщик, який зі мною суперничав на рівних, інші слабші. Але вони стали чемпіонами світу серед юніорів.

– Як на вас вплинув розпад Радянського Союзу?

– Та особливо на спортивну кар’єру це не вплинуло. У 1991-му році я виграв Спартакіаду України в гіті, був другим у індивідуальній гонці та третім – у командній. На жаль, команда «Титан» розвалилася, але Чмирук свою команду зберіг. Хоча я в цей час став більше бувати вдома й навіть виступав на деяких змаганнях за збірну Кіровоградської області. У 1992-му році я вступив на заочне навчання на факультет фізичного виховання нашого педінституту. Мені, до речі, довелося здавати іспит із фізичної підготовки, адже мені сказали, що навіть заслужений майстер спорту Олеся Дудник здавала, а ти хто – лише міжнародник. І ось за три дні до чемпіонату України довелося бігти кілометр. Я при нормативі 3,05 пробіг за 3,23, а потім ще й стрибав через «козла». Проплив та підтягнувся на перекладині я без проблем. Але говорили, що з такими показниками в легкій атлетиці та гімнастиці мені розраховувати на вступ буде важко. Але, на щастя, студентом факультету я таки став. Але забив собі м’язи і на чемпіонаті України в індивідуальній гонці став лише другим. А ось на відбір до Олімпіади ми до Москви не поїхали. А тоді в Барселоні виступала ще збірна СНГ. І наші тренери розуміли, що крізь російське сито ми не проб’ємося. Хоча шанси в нас були.

А ось на юніорській першості світу всі виступали вже окремими командами. На відбірковому чемпіонаті України серед юніорів я виграв усі чотири види – командну гонку, індивідуальну гонку на час, гіт і групову гонку. І в Афінах на чемпіонаті світу серед юніорів у командній гонці переслідування через невеличку помилку ми стали п’ятими. А в індивідуальній гонці переслідування та в гонці по очках я здобув срібні нагороди. Так що в першому офіційному міжнародному старті за часів незалежності України мені вдалося привезти додому дві срібні медалі.

– Як зустріли в рідному місті?

– Відомий підприємець Леонід Онул придбав мені сучасний велосипед і виділив премію. А ще, завдяки наполегливості начальника облспорткомітету Олександра Березана, світла йому пам’ять, я отримав однокімнатну квартиру на Ковалівці. Для 18-літнього хлопця отримати своє помешкання було непогано. Те, що так оцінили мої успіхи, було приємно й мотивувало на подальші гарні виступи.

Далі буде.