Зірковий шлях Олександра Симоненка

11:46
1024
views

Закінчення. Початок у №18 «УЦ».

До вашої уваги – завершення нашої розмови з найтитулованішим велотрековим спортсменомУкраїни та Кіровоградщини Олександром Симоненком.

– Здавалося б, після юніорського світового успіху перед вами відкривався чудовий шлях і на дорослому рівні?

– Усе було не так гладко. На першому дорослому чемпіонаті світу, який проходив в 1993-му році в норвезькому Хаммері, в гіті на 1 км через помилку механика я впав. Індивідуальну гонку переслідування їхав із ушкодженням. І тут мене в кваліфікації наздогнав майбутній чемпіон світу, британець Грем Обрі. Тоді, якщо суперник тебе наздоганяв, тебе знімали. А так я показав би десятий результат.

А про Обрі навіть згодом художній кінофільм зняли – «Летючий шотландець».   Коли він тільки почав змагатися, ніхто не зрозумів, що то за спортсмен і звідки він узявся. Обрі раніше не займався велоспортом. А його велосипед, який він сам створив, задіявши підшипники від пральної машинки зі швидкістю віджиму 1200 обертів у хвилину, більше був схожий на веломобіль. Кермо було, наче від байка, і він на нього лягав усіма грудьми. Обрі назвав новий велосипед Old Faithful. На нього дивилися, як на клоуна. А він ставив велику передачу й за рахунок зовсім іншої техніки, ніж у всіх, та інших груп м’язів показував просто неймовірні результати. Він двічі покращував світові рекорди в годинній гонці (51,596 км – у липні 1993 року, 52,713 км – у квітні 1994 року. – Авт.).

– А після тріумфу Обрі в Хаммарі в гонці переслідування протести були?

– Звісно. Але в регламенті шотландець нічого не порушив. Тож технічні вимоги до велосипеду узагальнили.

–  І що, Обрі після цього зник зі світової велоорбіти?

– Та ні. У 1995-му році в Колумбії він знову здивував новою конструкцією свого велосипеда. Взагалі він із першого погляду створював враження людині не від світу цього. У нього дійсно були проблеми з психічним станом і навіть суїцидальні настрої. А в Колумбії він по-іншому розташував кермо й знову виграв титул чемпіона світу. І вже після цього встановили чіткі вимоги, що всі мають змагатися на велосипедах однакової конструкції.

– Після Хаммара ви ледь не завершили кар’єру?

– Ми їхали на шосейні змагання до Туреччини. Дорога була складна. Дмитро Архипович Чмирук не впорався з керуванням, і ми вилетіли в яр. У машині було два тренери й сім спортсменів, але важке ушкодження лише я отримав. У мене після перелому гомілкова кістка на нозі цілий місяць не зросталася. Болгарські лікарі не поставили її одразу на місце, і я змушений був пропустити цілий рік.

– Складніше було відновитися фізично чи морально відчути, що зможете знову змагатися на високому рівні?

– Нелегко мені було в усіх відношеннях. Були такі, що не вірили в повернення. Але батько вірив і постійно закликав до позитиву, у команді залишили на зарплаті, і партнери по збірній постійно підтримували.  Мені дуже допоміг київський психолог Арнольд Михайлович Грінштат, світла йому пам’ять. Підхід Грінштата полягав у тому, що людина має відновлюватись за допомогою фізичних навантажень.

– Скільки часу пройшло з дня аварії до того моменту, коли ви разом із Дмитром Толстенковим, Богданом Бондарєвим та Сергієм Матвєєвим піднялися на п’єдестал пошани чемпіонату світу в Колумбії-1995?

– В аварію ми потрапили 2 квітня 1994 року, а чемпіонат світу проходив наприкінці вересня 1995-го. Але на п’єдестал вперше після перелому я піднявся раніше – на січневому чемпіонаті України. Так що на чемпіонат світу я успішно відібрався.

– А чи був шанс виграти в Колумбії золоті нагороди?

– Шанси завжди є. Тим більше, що в півфіналі в гонці переслідування ми здолали діючих чемпіонів світу – збірну Німеччини. Але австралійці того року виглядали дійсно сильнішими. А ми ніяк не могли подолати цей срібний комплекс, хоча право виступити на Олімпіаді 1996 року в Атланті впевнено здобули.

– І у всіх були сподівання, що в Атланті ви завоюєте медаль?

– Та й в нас такі сподівання були. Тут ще можна сказати, що підвели спонсори. Нам обіцяли надати сучасні велосипеди «Пінарелло». Але коли зрозуміли, що ми будемо реальними конкурентами італійців, то ми отримали зовсім інші велосипеди. Та й при підготовці вже в самій Атланті були певні помилки. Так сталося, що в кваліфікації ми показали четвертий час, а росіяни стали п’ятими. Але вони в кваліфікаційних змаганнях через поганий виступ на минулому чемпіонаті світу стартували на початку, а збірна України – вже наприкінці кваліфікаційних заїздів. Тож часу перед підготовкою до гонок на виліт у нас було на годину менше. Ну й ще спрацював фактор велосипедів. У підсумку ми росіянам програли й потім посіли лише сьоме місце. Та через деякий час один із членів тієї збірної Росії, з яким ми тоді ще спілкувалися, зізнався, що ми б у них ніколи не виграли.

– Що мається на увазі?

– Вони тоді були «заряджені» невловимим тоді еритропоетином, який згодом став причиною багатьох допінгових скандалів. До речі, росіяни в Атланті посіли друге місце.

– А ви як ставитися до проблеми вживання допінгу?

– Звісно, коли спортсмен знає, що цей препарат заборонений, і приймає його свідомо, то негативно. Скажу чесно, що ми на великих змаганнях їхали чистими. Але ж без відновлювальних препаратів у сучасному спорті виступати неможливо. Колись мельдоній, або мілдронат, який продається в звичайних аптеках, був абсолютно легальним і багатьом допомагав у відновленні. Коли ми змагалися, ще не було такого тотального контролю. У нас брали проби до, під час і після змагань обов’язково в призерів і в трьох спортсменів по жеребу. Я в Сіднеї ще за тиждень до стартів здавав кров та сечу на аналізи. Ну й вдруге вже після командного срібла.  Це пізніше, коли з’явився ще й кров’яний та генний допінг, такі методи теж навчилися виявляти. І саме тоді, десь із 2005-го року, почалися проби у незмагальний період, коли офіцери можуть прийти до тебе коли завгодно, ти повинен був повідомляти про місце свого розташування й уважно слідкувати за тим, що їси та які ліки приймаєш. Скажу так, що це зменшило кількість допінг-скандалів у спорті.

– У вашому житті, після невдачі в Атланті, сталася трагедія, коли пішов із життя батько. Наскільки на нього вплинуло те, що на тій Олімпіаді ви залишилися без медалі?

– Батько, на жаль, не бачив моїх найвищих досягнень, перемог на чемпіонаті світу. Він не вів мій тренувальний процес. Допомагав лише, коли я у міжсезоння приїжджав додому до Кіровограда. Ну й коли травму отримав, його підтримка дуже допомогла. Він тоді так переживав, що переніс інфаркт. Його поради, людини, що пройшла радянську школу, завжди були дуже цінними. Ну й в Атланту він, як уболівальник, літав за мене повболівати. Можливо, ті хвилювання, розчарування після не дуже вдалого нашого виступу та зміна часових поясів зіграли свою роль в тій трагедії, що сталася тоді, влітку 1996-го. Звісно, було важко, але я продовжив свій спортивний шлях і згодом довів, що батько цілком слушно на мене сподівався й вірив у мої перемоги.

– І вже в 1997-му в австралійському Перті, де, до речі, виступали на українських диво-велосипедах, які зробили хлопці з заводу Антонова, ви підтвердили випадковість того, що відбулося в олімпійській Атланті, і були дуже близькими до золотих нагород чемпіонату світу. Що тоді сталося в фіналі гонки переслідування на 4 км?

– Розпочну з велосипедів «Еней». Коли мені вперше дали його спробувати, я відразу сказав, що це якесь диво. Я на інших велосипедах більше й не їздив.  І ці велосипеди дозволили нам бути кращими, ніж конкуренти. Ми стали дорослими та досвідченими, виграли два етапи Кубку світу та загальний залік і стали чемпіонами світу серед військовослужбовців.  І, здавалося б, упевнено їхали до першого українського золота чемпіонатів світу. У фіналі на момент падіння проїхали три кілометри та вигравали 1,7 секунди у збірної Італії. За три з половиною кола таке відставання не відіграється. Хоча італійці потім і говорили, що вони все одно виграли б, мовляв, методика така. А що вони могли ще говорити?

– З чиєї вини сталося те падіння?

– Можу сказати точно, що моєї провини не було. Клименко дав зміну, а Феденко почав падати. Я тоді сидів на третій позиції, а на четвертій був Матвєєв. У командних перегонах спортсмени їдуть на відстані трьох-п’яти сантиметрів один від одного, на швидкості 60 кілометрів на годину. Коли перед тобою хтось падає, маневрувати неможливо. Вийшов ефект доміно. Добре, що ніхто серйозно не постраждав, відбулися легкими опіками.

– І вже наступного року ви таки стали чемпіонами світу в Бордо, в фіналі випередивши німців із шаленою перевагою в 6 секунд.

– Знаєте, ця перемога була, мабуть, найбажанішою та найціннішою. Саме в Бордо ми довели, що невдача в Перті була наслідком форс-мажорних обставин. І ми вперше отримали майки чемпіонів світу, в яких повинні були виступати протягом усього сезону. Ми навіть на етапі Кубку світу в Валенсії штраф отримали в 2 тисячі швейцарських франків, коли виступали в комбінезонах національної збірної. Довелося швидко шукати фірму, яка б виготовила чемпіонські комбінезони.

– Після перемоги у Бордо-1998 українська команда зупинилася за крок від п’єдесталу на передолімпійському чемпіонаті світу в Берліні. Чому так сталося?

– У Берліні ми мали зайняти місце не нижче другого. Але під час півфіналу з французами у мене всю дистанцію хрумтів ланцюг – недоробка наших механіків. Замість того, щоб сконцентруватися на гонці, я всі чотири кілометри думав, як би не впасти. Звичайно, після фінішу запитав: хто так велосипеди готує, і в бронзовому заїзді мене замінив Руслан Подгорний, який збирався переходити в професіонали. Йому ця бронза була потрібніше. Але команда стала тоді четвертою. Зранку на зборах тренери сказали: у тому, що ми залишилися без медалі, винен Симоненко. Але знову, як і колись в Хаммарі, виручив Вася Яковлев, який здобув нагороду в груповій гонці. Так що Україна знову була серед медалістів світової першості.

– Ви часто сперечалися з тренерам

– Так, у мене важкий характер, і я цього не приховую. І я звик називати речі своїми іменами. Подібних ситуацій за роки виступів було чимало. На Олімпіаді 2000 року я сказав головному тренеру збірної України Віктору Осадчому, що на тій передачі, на якій він наполягає, я не доїду четвертий кілометр в індивідуальній гонці переслідування. Вона надто велика для мене. Але Осадчій своєї думки не змінив. У результаті сталося так, як я й передбачав. Після трьох кілометрів у мене був третій результат, а далі я просто зупинився, зайнявши шосте місце. А могла бути ще одна олімпійська нагорода. Наступного року на чемпіонаті світу в Антверпені Віктор Осадчий запропонував мені самому обрати передачу – і я виграв.

– Але до цього було олімпійське срібло. Здавалося, що після світового рекорду в півфіналі в Сіднеї можна розраховувати на золото. Чому наші вболівальницькі сподівання не виправдалися?

– Австралія для нас виявилася трохи нещасливою. На чемпіонаті світу в Перті ми впали, а в Сіднеї на Олімпіаді знову стали другими. На попередніх стадіях  ми їхали так, що навіть Альбіна Миколаївна Дерюгіна була вражена й при зустрічі після чвертьфіналу благала, щоб ми усіх розірвали. Ох, як же вона за нас переживала… До речі, ми тоді в чвертьфіналі наздогнали нідерландців, і вони мали б зупинитися. Але їхній тренер наполягав, щоб  вони продовжували вперто їхати, і  це також відняло в нас певні сили. Саме тому ми в півфіналі за часом вийшли на британців, а не на французів. І нам для перемоги над англійцями довелося працювати на повну так, що встановили світовий рекорд – 4.00,9. А ось збірна Німеччини проїхала свій півфінал проти французів у поблажливому режимі. Німці ще на перших колах суперників майже наздогнали, а потім просто економили сили, фінішувавши із часом 4.04. Це зараз на Олімпіадах півфінали та заїзди за нагороди проводяться в різні дні. Це більш справедливо й ставить претендентів у рівні умови. А тоді в нас була лише година. І при цьому ми змогли дати бій значно свіжішим конкурентам. Німцям, щоб нас випередити, довелося також покращити світовий рекорд.  Думаю, якби вони зустріли серйозніший опір з боку французів, то все могло скластися інакше. Хоча час назад вже не повернеш…

– У вас після фіналу розчарування не було?

– Та ні. У Перті на чемпіонаті світу було дійсно прикро. А тут ми гідно програли у впертій боротьбі діючим чемпіонам світу та олімпійським чемпіонам. Так що ми з Олександром Феденком, Сергієм Матвєєвим та Сергієм Чернявським чудово виконали свою роботу й пишалися тим, що зробили. Це було дуже коштовне срібло.

Антверпен, 2001 рік.

– Я читав, що Олександр Симоненко був найкращим розганяючим в історії українського велоспорту. Як прокоментуєте таку оцінку?

– Тут важливо розуміти, що потрібно задати таку швидкість на першому колі, щоб сил потім вистачило на всю дистанцію. Я розганяв так, що той, хто їхав другим, на такий швидкості на своїй зміні просто відпочивав, і дорозганяти хлопців уже не треба.

– І 2001-го року ви чудово впоралися зі своїми обов’язками не лише в команді, де замість Матвєєва виступав Любомир Полотайко,  але й досягли абсолютного тріумфу, вигравши особисту  гонку переслідування. Що згадуєте з того чемпіонату світу в Антверпені?

– У кваліфікації я наздогнав Бредлі Уіггінса, який згодом стане легендою велоспорту, п’ятиразовим олімпійським чемпіоном, семиразовим чемпіоном світу на треку, чемпіоном світу на шосе та переможцем «Тур де Франс». Також він кавалер ордену Британської імперії й має титул сера. Але більше того, у фіналі я наздогнав ще одного легендарного велогонщика – дворазового олімпійського чемпіона та шестиразового чемпіона світу, нині депутата німецького Бундестагу Йєнса Леманна. Так що, як бачите, це була дійсно знакова перемога. Щоправда, нагороджували мене спочатку під якісь фанфари. Мабуть, ніхто не сподівався, що я виграю, і гімн України не підготували. А потім вирішили, що й так нехай буде.  Володарі срібла та бронзи Леманн і Штейнвег теж були шоковані від цього. Правда, наступного дня переді мною вибачилися, попросили не роздмухувати скандал і запросили на повторну церемонію нагородження. І німці, які вже готувалися до своїх наступних стартів, погодилися отримати свої нагороди вдруге.

– І саме в 2001 році вас визнали найкращим спортсменом України та лауреатом всеукраїнської премії «Людина року».

– Завжди приємно відчувати, що твою працю побачили й відзначили. Я дуже пишаюся, що гідно представив і прославив рідну Україну.

– На жаль, в Антверпені була остання ваша видатна перемога. Що далі сталося?

– Олександр Феденко вирішив завершувати кар’єру, а ніхто навіть не спробував його втримати. Головний тренер збірної Віктор Осадчій вирішив зробити ставку на молодих чемпіонів Європи. Тільки не врахував, що ці люди показували високі результати лише тоді, коли їм їхалося. Знаєте, іноді вранці такий гарний настрій, що готовий літати. А буває, станеш не в дусі – і нічого не хочеться робити. У спорті треба їхати, навіть коли ти не можеш. А деякі наші спортсмени цього робити не вміли. І до моїх порад, як треба викладатись на тренуваннях, прислухатися не хотіли. Були й такі, які кидали боротися, коли команда програвала. Для мене це просто неприпустимо. Та все ж у 2002-му, маючи проблеми на останньому етапі підготовки, коли через візові складнощі довелося повертатися з Італії в Україну, вже без Феденка ми стали четвертими на чемпіонаті світу, хоча мали шанси на більше. А ще через елементарну недолугість чиновників українська збірна пропустила чемпіонат світу 2003 року. Ми виграли командну гонку на етапі Кубка світу у Південній Африці. До речі, я там виступав із запаленням легень. Але жодного із українських спортсменів не відправили на змагання до Мексики. Це була помилка функціонерів. Нас просто не допустили до головного старту сезону через те, що ми не взяли участь у всіх етапах Кубка світу. Адже саме за результатами чемпіонату світу можна і потрібно було формувати збірну на Олімпійські ігри в Афінах. А вибір зробили, спираючись на виступи спортсменів на чемпіонатах Європи та Кубках світу. На одному з етапів я невдало проїхав індивідуалку й відчув, що команді не помічник. Тренери мою відмову розцінили як моральну слабкість, і після цього моя кар’єра в збірній була завершена.  У мене, після літнього чемпіонату України 2003 року, був лише один старт на треку. Хіба можна робити висновки про готовність людини за одним стартом і не брати її через це на Олімпіаду? Я просив провести прикидку на зборах, як роблять у таких випадках. Але у відповідь почув: ми знаємо, що робимо. В Афінах Україна залишилася без медалей. Золото команді не світило, але третє місце залізно було нашим при тому потенціалі і тих результатах, які показували тоді Дюдя, Матвєєв та й Кононенко з Полатайком. Дюдя, до речі, за певного розкладу міг поборотися за вищу позицію і в індивідуальних перегонах. Далі на старому багажі були ще медалі в 2006 та 2007 роках, а далі пішов спад, який продовжується до сьогоднішнього дня.

– І світла не видно?

– Про що можна говорити, якщо зараз збірна їде по результатам, які ми показували ще в 1998-му році?

– Деякі з ваших ровесників ще боролися за нагороди в 2008-му на Олімпіаді в Пекіні, а ви закінчили в 2005-му році. Чи не виникає суму, що могли ще поганятися?

– Є трохи. Тому що сили ще залишалися, та й бажання. Але тренери збірної вирішили, що я вже не потягну. І все ж я пишаюся, що  14 років входив до основного складу національної збірної.

– Чому після вашого покоління успіхи в чоловічих трекових гонках стали з’являтися все менше?

– У нас була спадкоємність поколінь. І зміни відбувалися поступово. На зміну одному досвідченому гонщику приходив може й молодший, але вже також досвідчений спортсмен. Ми накатували найближчий резерв. Міняти весь склад на новий – це неправильно.

– Вас ніколи не приваблювала кар’єра профі?

– Ми свого часу домовилися з Віктором Осадчим, що жодних метань не буде. І сконцентрувалися на треку. Я використовував шосе тільки в процесі підготовки і ніколи не розглядав можливості переходу в профі. Хоча їздив непогано. Олімпійська медаль та звання чемпіона світу означали для мене набагато більше, ніж фінансова складова. Я дуже вдячний голові спорткомітету Державної прикордонної служби України Миколі Сергійовичу Подоляку, який ще 1995 року взяв мене на посаду інструктора до штатної команди і після закінчення спортивної кар’єри не викинув на вулицю, допоміг працевлаштуватися. Взагалі в Прикордонній службі я прослужив 26 з половиною років і сім із них працював головним тренером спорткомітету ДПС, допомагаючи нашим провідним атлетам, які входили до штатної збірної Державної прикордонної служби. На громадських засадах був заступником голови облради ФСТ «Динамо». До речі, в мне в житті був ще один цікавий епізод, коли до Сіднею я відлітав у званні старшого лейтенанта, а вже під час Олімпіади мені присвоїли наступне звання. Але, коли нас зустрічали в аеропорту, то Микола Подоляк вручив майорські погони. Так що капітаном я був лише декілька днів. А на військову пенсію я пішов у званні полковника Прикордонної служби.

Бордо, 1998 рік.

– А в тренери чого не пішли з вашим-то досвідом?

– Деякім керівникам, як у Кропивницькому, так і в Києві, цей досвід виявився непотрібним. До речі, вже як спортивного функціонера мене не підтримали колеги в рідному місті, коли балотувався на посаду голови обласного відділення НОК України. Але на те були свої причини, про які не хочеться зараз згадувати. Час все й усіх розставить по своїх місцях. Я ні на кого не ображаюся і вважаю, що все робиться на краще. Чим можу, я завжди готовий допомогти в розвитку спорту. Зараз працюю на посаді заступника директора в чудовому колективі ОСДЮШОР-2, який очолює Віталій Винокуров. І те, що в нашій школі тренується головний претендент на участь в Олімпіаді в Парижі від Кіровоградщини Олег Дорощук, багато про що говорить.

– А статус почесного громадянина Кропивницького, який ви отримали в 2003-му році, які привілеї надає?

– П’ятдесят відсотків від мінімальної заробітної плати. Наразі це 4 тисячі гривень. Можу ще безкоштовно користуватися громадським транспортом і без черги ходити до лікарів. Здається, це все.

– Наостанок, що хотіли б сказати?

– Що б там не було, хотів би подякувати своїм тренерам у збірній Віктору Осадчому та Дмитру Чмируку, а також Олександру Заворотньому, світла йому пам’ять, який допомагав із усіма питання в рідному місті. Дуже вдячний  Миколі Подоляку, який направив  на вірний шлях у ДПС України, спортивним керівникам області та Кропивницького Олександру Березану, Володимиру Ковальову й Олександру Куценку, які допомагали чим тільки могли, очільникам міської та обласної влади, які розуміли важливість того, що я роблю для іміджу нашого краю. Щасливий, що в мене чудова дружина, яка подарувала двох синів. Вони, сподіваюся, стануть гарними людьми й оберуть свій життєвий шлях. Ну а побажання у нас зараз лише одне – щоб ми здобули перемогу над клятим ворогом, щоб в Україну знову повернулося мирне життя, і щоб кожен українець був по-справжньому щасливим.