Щоб у Татарстані знали правду про Україну

Проживаючи в Татарстані, Ільдус Фатихов зблизився з тамтешньою українською діаспорою, оскільки й сам кревно пов’язаний з Україною – тут мешкають його діти й онуки, тут похований його родич – Герой Радянського Союзу Барі Габдрахманов. Антивоєнну позицію Ільдус висловлював, виходячи між люди з жовто-синім прапором. Із січня нинішнього року він – в Україні, у Кропивницькому. Тут ми й зустрілися.

Фатихов розповідає, що народився в Казахстані, що його батьки, Ахтям і Еркія, познайомилися, працюючи на цілині. Дитинство і юність Ільдуса пройшли в Узбекистані.

– Через це й не п’ю. Зайвого не п’ю, – він вдячний мусульманському середовищу, в якому сформувався як особистість.

В Узбекистані Ільдус одружився з Танзілею, також татаркою. Народилося двоє дітей. Тоді Ільдус працював кранівником на будівництві, а раніше – вчителем російської мови і літератури у сільській школі, хоч і не мав вчительського диплома. На початку вісімдесятих 27-річний Фатихов, посперечавшись з Танзілею, спересердя подався у Красноярський край, там познайомився з українкою Тетяною Коваленко. Згодом появилося двоє дітей. Наприкінці вісімдесятих сім’я переїхала в Кіровоград, на Тетянину батьківщину. Оселилися на Балашівці.

– В Україні мені сподобалося. Тут навчився пічницькому ремеслу. Викладав печі, каміни, димарі, – Ільдус показує знімки своїх витворів, камінів. – Прийняв громадянство України.

За словами Фатихова, у дев’яності роки він попоїздив Кіровоградщиною у пічницьких справах. Не минав нагоди вклонитися могилам земляків, які визволяли Кіровоградщину від нацистів. Звісно, бував на Фортечних Валах, де поховано Барі Габдрахманова (загинув 31-річним у бою в селі Грузькому 15 січня 1944 року, Герой Радянського Союзу). Барі Галєєвич – родич Ільдуса.

У ті ж дев’яності роки Фатихов від татарської діаспори клопотав про створення в Кіровограді мусульманського кладовища.

– Шукав татарські прізвища у телефонному довіднику, телефонував тим людям, зустрічався, вони підписувалися під зверненням до міськвиконкому. Звернення віддав особисто Сибірцеву (заступникові голови Кіровоградської міської ради у 1990-х роках. – В.К.). Влада до нас прислухалася – виділила ділянку на Далекосхідному кладовищі.

2003 року Ільдус вирушив на історичну батьківщину – в Татарстан, уже з новою дружиною, Тетяною Остапенко. З нею познайомився в Оситняжці тодішнього Кіровоградського району, де під час газифікації будував димарі. І в цьому шлюбі народилося двоє дітей. З усіма своїми нащадками, за словами Фатихова, він має чудові стосунки. Частина мешкає в Татарстані, частина – на Кіровоградщині, а дочка від першого шлюбу з п’ятьма дітьми – в Німеччині.

У Татарстані Фатихов зблизився з українською діаспорою, яка має солідну історію: перші українці оселилися на Поволжі наприкінці вісімнадцятого століття, у середи­ні двадцятого індустріалізація сприяла новій хвилі міграції. Фатихов показує знімки, на яких він з дружиною – в оточенні людей в українському національному вбранні. Знімки зроблено під час культурних заходів у Будинку дружби народів у Казані.

– Я вітався з ними словами: «Слава Україні!». Коли почалася війна, мені там уже не дуже раді були. Бояться.

А Фатихов не боявся й вийти з українським прапором на вулицю. Про це свідчать знімки як із Казані, так із села Черемшан, розташованого за 200 кілометрів від неї (Барі Габдрахманов – родом із Черемшанського району). Ільдус ішов на такі акції ще й із власноруч зробленими плакатами, котрими висловлював вдячність українцям, які доглядають за могилами уродженців Татарстану, загиблих під час Другої світової війни.

– Підходили поліцейські, питали документи. Я показував паспорт, український. Я навмисне затягував з отриманням російського громадянства. Якби я його отримав, мене давно посадили б у тюрму або в психлікарню, як це зробили з моїм другом, який виступав за незалежність Татарстану. Він у психлікарні і помер. Поліцейські, перевіривши мої документи, телефонували своєму начальству, питали, що зі мною робити. Начальство відповідало, що нічого робити не треба.

Терпимість влади Ільдус пояснює так:

– Мене давно б посадили, якби не доводився родичем Габдрахманову.

Мовляв, влада не наважилася репресувати родича Героя Радянського Союзу. А терпець їй увірвався, коли він з нагоди річниці «обосрації» (так називає «специальную военную операцию») вийшов з українським прапором на Площу Свободи в Казані. Наступного дня до нього прийшли на роботу. Ільдус уже готовий був до арешту – прихопив фотографії та документи.

– Cуд у Казані визнав мене порушником, оскільки я проживав без реєстрації. Було вирішено депортувати мене в Україну. Спочатку відправили в Набережні Челни, далі – в Курськ. Дев’ять місяців тримали у тюрмі в Курську. Там жахливо. Мене тримали в одній камері з кримінальними злочинцями. Вони намагалися принизити мене, скривдити. Я хотів, щоб мене депортували якнайшвидше, і оголосив голодування. З іншими депортантами мене вивезли у Владикавказ, звідти – в Грузію. Місяць ми мешкали в гуртожитку у Тбілісі. Умови нормальні. Там мене перевіряла СБУ. Я показав фото внучки Софії – кропивчничанки, чемпіонки України з джиу-джитсу, і працівники СБУ зрозуміли, що я – свій. Софія – дитина Айсулу, моєї дочки від другого шлюбу, вони нині – в Польщі. З Грузії мене відправили літаком в Молдову. З Молдови автобусом приїхав в Одесу. У Кропивницький добрався поїздом. Тут і мешкаю із січня нинішнього року. Влада дала мені кімнату у соціальному гуртожитку на Новомиколаївці. Умовами задоволений. Незабаром почну отримувати соціальну допомогу, 1600 гривень. Шукаю роботу. Працював би сторожем.

Без діла Ільдус не сидить. Недавно зустрічався з грузьківськими школярами, розповідав їм про свого родича-героя Барі Габдрахманова. До речі, Фатихов має списки татар, полеглих під час визволення Кіровоградщини від нацистів. Хоче фотографувати могили, показувати знімки жителям Татарстану. А ще, прогулючись Кропивницьким, фотографується з людьми, демонструє ці знімки землякам. Щоб у Татарстані не вірили нісенітницям про українців, які лунають з телевізора. В «Одноклассниках» у Фатихова – понад шість тисяч підписників.

Крім того, Ільдус має купу приватних клопотів. Провідує стареньку тещу в Созонівці. Тетяну Коваленко, колишню дружину, теж провідує, вона проживає в Червоновершці під Компаніївкою. З усіма родичами, де б вони не мешкали, Ільдус підтримує зв’язки.

– Звертався у військкомат, щоб взяли воювати. Начальник сказав, що я за віком не годжуся. І все-таки я куплю собі військову форму. Носитиму з тюбетейкою, вона мене оберігає. В Україні мені добре. Тут – мої діти, внуки, тут люди добрі живуть.