«Житиму за двох на цьому світі»

11:54
367
views

В планах було написати розповідь української жінки про брата, якого забрала війна. Виявилося, що ще двоє чоловіків її родини – Захисники. То ж говорили довше.

– Найбільше я боялася, щоб у село повернувся «двохсотий». Про те, що це може бути рідна людина, не могла навіть уявити, – сказала наша співрозмовниця.

Світлана Білюк з Вільного на початку повномасштабного вторгнення була старостою села. Авторитетна, рішуча, ініціативна. «УЦ» вже писала, як Вільне було готове зустріти ворога – все було влаштовано так, що ворог не пройде. Крім укріплення кордонів, староста мала й інші, адміністративні, зобов’язання. Найголовнішим, найактуальнішим, найболючішим в її зобов’язаннях були повістки, які треба розносити по хатах.

– Дехто з колег казали, що не будуть цього робити, – згадує Світлана. – А чоловік сказав, що я повинна займатися справами старости, але йому речі також маю зібрати – йде на війну. Взяв військовий квиток, сумку і – у військкомат. Ні, спершу зателефонував моєму братові. Той сказав, що вже готовий, зібраний. Так вдвох і поїхали, повісток не чекали.

Потім привезли повістки – на всіх чоловіків, що були прописані у Вільному. Староста пішла по дворах. Каже, що жодного поганого слова не почула. Та згодом їй дісталося: звинувачували в тому, що чоловіків на війну посилає. Тихо плакала, бо не вона особисто обирала, кому йти захищати країну, і троє з її родини вже були на війні: чоловік, брат і зять.

– Автобуси приїхали по наших чоловіків, – розповідає Світлана. – Жінки плачуть, а я тримаюся – наче посада змушує. В душі так ридала! Стрималася, дала хлопцям наказ: дати ворогу «люлєй» і повернутися додому. Насправді висловилася по-нашому, по-народному.

Світлана чекала і чекає кожного, хто пішов на війну з Вільного. Зять був контужений, вже вдома за станом здоров’я. Чоловік воює. Рідного брата дочекалася. На жаль, у труні.

Сергій Тупаленко – брат, на три роки молодший. Його до війни друзі звали Тополь. Таким став позивний. Інженерний підрозділ 61-ї бригади. Не від пулі ворожої загинув, але поліг за звільнення Херсону.

Всім тоді дісталося. Хлопці мали дуже швидко розвантажувати машини зі снарядами. Не працювали, а пахали. Навантаження було неймовірне. Коли настав час перепочити, прилягли. Раптом Тополь захрипів. Побратими до нього, а він вже неживий. Серце не витримало, зупинилося.

Це сталося 5 листопада 22-го року. Йому було 48 років. Назавжди залишилося 48. Батьки і сестра дотепер плачуть по ньому. І не тільки вони – Сергій був любий усім. Яка б кому не була потрібна допомога – Тополь завжди поруч. Облаштував гараж – хотів там зробити СТО, бо знався на машинах. Хоча за спеціальністю був перукарем – батьки так хотіли.

У сквері Вільного є лавочка закоханих. Це Сергій її зварив. Він любив життя і жінок. Чотири рази був одружений. Має двох прекрасних синів – своє продовження. На похороні були три його жінки, яких любив, поважав і цінував.

– Маленьким він був білосніжним, і всі на нього казали Пушок, – згадує сестра. – Блакитні бездонні очі. Любив співати. Як всі хлопчаки, був задиракуватим. Вивчився на перукаря. Потім армія – там всіх стриг. Згодом було навчання в КІСМі. Любив рибалити. Взагалі любив життя. Він безмежно вірив в Перемогу. Казав щоразу при зустрічі або телефонною розмовою: «Ми тут ще трохи і з Перемогою додому!»

Світлана присвятила брату вірші. Деякі слова зображені на пам’ятнику. Там є таке: «Герой став янголом у небі, щоб за всіма спостерігати, і в той момент, як буде треба, від зла усіх оберігати»…