Кризовий психолог Андрій Фоменко: «Одним днем не можна жити, це абсурд»

Він з тих, до кого дослухаються навіть психологи. Спілкування з ним не завадить жодному українцю. Про тренінги, які він проводить, говорять із захватом. У нас відбувся не тренінг і не сеанс, а інтерв’ю, і навіть після цього стало легше – Андрій Фоменко «щось знає».

– Андрію, оскільки ми раніше чомусь не спілкувалися, розкажіть про себе детально. Як стали психологом?

– В 2014 році я прийшов у госпіталь для ветеранів війни на запрошення Ані Колєвої. Це був центр медико-психологічної допомоги «Компас». Тоді я став психологом цієї громадської організації. В її складі закінчив курси Школи першої психологічної допомоги «Україна – США». До цього я був викладачем психології в двох місцевих вузах. Тобто із академічної сфери пішов у практику. А до цього закінчив аспірантуру льотної академії.

З осені 14-го року консультував у шпиталі. Потім попросився виділити мене в окремий напрямок роботи, щоб допомагати хлопцям, які воюють, ладнати зі своїми запитами на фронті. 24 грудня 2014 року я вже був в Донецькій області на запит однієї з військових частин – вів роботу з хлопцями, які були в досить пригніченому настрої. Після цього почав їздити регулярно, куди запрошували.

Влітку 15-го пройшов збори добровольчого інструкторського батальйону. Як інструктор почав працювати в ЗСУ. Згодом був помічений однією відомою людиною з числа військовослужбовців і запрошений до співпраці в малі інструкторські групи. З того часу почали займатися психоедукаційною роботою в зоні бойових дій: проводили тренінги для злагодження особового складу. Це тривало до початку 2018 року.

Рідні вказали мені на те, що треба відпочити, і я зробив паузу. Продовжував проводити тренінги та консультувати, але вже на, умовно, мирній території. Був створений центр ресоціалізації військових «Коловорот», який підтримав Костянтин Яриніч. Згодом я започаткував два проєкти. В рамках одного з них хлопці, які мали бойовий досвід, навчали молодь з різних громадських організацій, в тому числі скаутських. Ми виїздили в табори, морпіхи розповідали про спорядження, навчали стріляти, влаштовували ігри і таке інше. А інший – психологічні тури в рекреаційні зони, де хлопці і дівчата після зони бойових дій відновлювалися. Все це було на громадських засадах, і мене підтримала психологічна майстерня «Інсайт» Інги Кузнєцової.

Таким чином ми з колегами набули досвіду кризових психологів. Я планував зробити паузу в цій роботі, але вже був лютий 2022 року.

– Знову на фронт допомагати бійцям?

– Не одразу. Повномасштабна війна застала мене в розібраному стані. Родина залишалася в Україні. Я розумів, що з моїм бекграундом, якщо сюди ворог дійде, мені буде непереливки. Я опинився в добровольчому формуванні Соколівської громади. Місяці півтора провів на блокпості. Важко це давалося, і я повернувся додому відновитися. Друзі, які знали мене по кризовій роботі, запропонували долучитися до відкриття представництва барселонського офісу «Лікарів без кордонів». Я опинився в мобільній бригаді, за мною було закріплено два райони. Ордер міжнародної організації я мав протягом трьох місяців.

Мені зателефонувала Інна Колпак і повідомила, що є звернення від військових частин щодо психолога. Я став радником з психологічних питань директора центру «Ветеран». Їздив на позиції, де стояла 121-ша бригада, у 124-ту ТРО, на кордон з Придністров’ям – проводив там тренінги.

На одній з нарад в облдержадміністрації мене познайомили з Іриною Анатоліївною Саєнко, яка очолює проєкт «Безпечне майбутнє». Я запропонував навчати спеціалістів, адже люди потребують уваги і знань, які допоможуть самим переживати складний період і допомагати іншим. Мене почули і підтримали. Проєкт ми назвали «Кризовий консультант». Він був не тільки для психологів, для всіх. Там були родини військових, правоохоронці, ДСНС, поліція, пенітенціарна служба, соціальні працівники.

Дуже мені зайшов розумний підхід «Безпечного майбутнього» до моїх пропозицій. Збирали відгуки, досліджували ефект, виявилося, що людям це потрібно все в більшому обсязі, і мені запропонували підтримку програми.

– Що таке кризова психологія взагалі?

– Класично це називається екстремальна і кризова психологія. Перше – робота на місці надзвичайної ситуації. На жаль, маю і такий досвід. Можу сказати, що до української кризової психології я безпосередньо дотичний, був у другій черзі людей, які її створювали. Перша черга була на Майдані. А з 2014-го ми з колегами продовжили її формувати. І зараз цим займаються Аня Колєва, Наталя Потапенко, Юля Загурська.

– Тобто раніше її не було?

– Я вам більше скажу: вона і зараз в теоретико-методологічній базі описана дуже слабо. Кризова психологія тільки завдяки нам набула контурів. Екстремальна в невеличкій частині була опрацьована ДСНС та описана в публікаціях деяких психологів, які працювали в міжнародних місіях.

Бази не було. Завдяки допомозі американців та ізраїльтян, які поділилися своїми напрацюваннями, ми щось отримали і зліпили те, що працює і має застосування на практиці. Ще в 2015 році ми в «Компасі» записали відеоролик, який у всій країні переглядається військовими. Він популярний також в країнах Балтії. До американського протоколу ми тут, в Кропивницькому, додали прийоми тілесної активації людини в афективних станах Людмили Новицької, київської психологині.

На цей час працюють кризові фахівці, які вміють на початковому етапі розпізнати, що відбувається з особистістю, знайти ознаки психотравмування. А ми знаємо, що ознаки ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) можуть з’явитися протягом місяця після травми, але клінічного діагнозу не буде, він з’явиться через п’ять-шість місяців. Вчасно і правильно розрізнити всі ознаки можуть лише фахівці.

Третя частина кризової психології – робота з людьми, які пережили втрату. Для мене ця робота почалася в 2015-му, але я не вважав себе спеціалістом в цій галузі, аж поки «Безпечне майбутнє» не запропонувало мені долучитися до групи, яка працювала з членами родин загиблих. Ми створили чудову команду.

– Із просто психолога зробити кризового складно?

– Кризовий психолог – це, перш за все, людські риси. Не кожен зможе з цим працювати. Але я вірю, що в екстремальній і кризовій психології працюватимуть люди, які мають достатньо стресостійкості і багато людяності. Мають бути певні установки: мені навіщось це потрібно. Не можна людину, в якої немає потреби, привчити працювати з людьми, яким гостро погано. Ніхто з фахівців не зобов’язаний працювати там, де йому не комфортно.

Кризовий психолог – це не пафосне визначення. Ми підкріпили цю галузь створенням програм, які зараз вже затверджені кількома установами. Маємо програму, яку затвердив регіональний центр підвищення кваліфікації. Ми додали до неї блок пропедевтики психіатрії, тут дуже допоміг Сергій Олександрович Ярославцев, чудовий фахівець. Сан Санич Саєнко, невропатолог, погодився розповідати про неврологічні прояви пережитих травматичних ситуацій. Також нашу програму вдосконалила і підтримала методична рада Донецького державного університету внутрішніх справ. За ініціативою «Безпечного майбутнього» ми вийшли на контакт з Полтавським державним педагогічним університетом і від них отримали підтримку. Так створилася команда Школи екстремальної і кризової психології.

Взагалі команда «Безпечного майбутнього» активна, постійно нарізає нові завдання. Це цікаво, це штовхає. Люди мають бажання розвиватися, і з такими легше працювати.

– Ви, здається, перші почали сертифікувати слухачів вашої школи.

– На самому початку нашої роботи сертифікувати фахівців вирішив “Безпечне майбутнє” та ЮНІСЕФ. Це для мене, нашої команди, проєкту було досягнення номер один. А сертифікати державного зразка – це від регіонального центру підвищення кваліфікації. І це було неабияким плюсом. Зрештою зараз два вищих навчальних заклади, які згадував вище, також підтримали і затвердили.

– Андрій Фоменко «зразка» 2014-го та 2024 років – різні люди?

– Так. Ти багато чого набуваєш в плані досвіду, але я волів би його не мати. Ми всі в тій чи іншій мірі травмовані. Війна нічого доброго з людьми не робить, і з психологами в тому числі. Але так вже трапилося, і ми мусимо робити цю роботу, намагаємося робити її добре.

З нас суттєво питають за результат. Так, тебе знають, сприймають як авторитет, але все це вимагає неабиякої внутрішньої роботи, зусиль. Треба вміти не засуджувати людей, сприймати їх такими, які вони є. Я сьогодні консультую онлайн людей з багатьох країн світу. Завдяки їм росте мій професійний рівень і в той же час росте сприйняття, наскільки багато горя навколо, наскільки якісно треба на це реагувати, і наскільки це важливо. Я бачив негативні наслідки роботи, коли люди застряють в горі на роки. І є гарний досвід, коли твоя робота продовжує життя людей. Я вже сьогодні можу сказати, що не просто так прожив свої роки.

– А які запити у хлопців на передовій? Звідси здається, що там просто страшно і жахливо. Чим допомагає психолог?

– Які запити? В першу чергу, людське ставлення. На жаль, це у нас в армії в дефіциті. Їх просто треба вислухати. Я ніколи не намагаюся щось «вкручувати», я чітко розумію різницю між роботою ідеолога і психолога. Мені не треба зробити з них воїнів, не беру на себе таку відповідальність. Розумію, що якщо людина видихне свій біль, який накопичувався, бо її ніхто не слухав, побачить цей біль збоку, їй стане легше.

Я маю поїхати звідти і залишити в свідомості хлопців відчуття, що відбулося щось гарне. Специфіка кризової роботи в тому, що ми часто для людини спеціалісти першого контакту. Він в житті не бачив психолога жодного разу, має таке уявлення: я ж не псих. Чекає, що я залізу до нього в голову, почну щось нав’язувати. Нічого подібного. У підсумку після того, як він виговорився, каже: «Приїжджайте ще».

– Де ви берете ресурс?

– Я люблю своїх пацієнтів. Вони і є мій ресурс. Коли ти бачиш, як людина, яка прийшла чорна від горя, через місяць подарувала тобі посмішку, поцікавилася, як у мене справи, це є найвищий поштовх.

Дуже важлива родина. Моя колега каже, що один з рівнів професійного досягнення психолога – мати родину. Це все-таки рівень особистого розвитку.

– Потрібна порада психолога: як навчитися жити у війні?

– Я не впевнений, що ми маємо вчити людей жити у війні. Є такий особливий тип людей, які можуть жити в цьому стані, але їх одиниці, вони унікальні. Звичайним людям все одно треба сподіватися. А ще мріяти про те, що буде. Одним днем не можна жити, це абсурд. Багато хто каже, що треба жити цим часом. Тривожна людина не може жити цим часом, їй треба щось бачити попереду.

Нам іноді здається, що ми до всього звикли, що нас нічим не здивуєш. Ні. Ми всі люди, у кожного є своя точка зламу. Навіть у найпотужнішого воїна. Я бачив непохитних, мужніх хлопців. Але коли вони втрачають побратимів, наражаються на серйозну небезпеку, їм також тривалий період потрібне відновлення.

Всім українцям можу сказати: не засуджуйте нікого, і вам буде легше. Не треба шукати в інших недоліки. Це не твій світ, він належить всім. Якщо ти до певної людини ставишся напружено – відтолеруй, і ти зрозумієш щось іще.

Не можна позбавитися страху за своїх дітей. Погоджуюся, можна фатум прийняти для себе. Але чи потрібно? Уявляєте життя людини в один день? Немає енергії, щоб щось створити, примножити, допомогти, сформувати відповіді на ситуацію в майбутньому. Треба обов’язково мріяти.

– А як щодо виснаження?

– А в цьому треба шукати додаткові ресурси. Ми їх підбираємо для кожного окремо. Щось підкинуть колеги, або почуєш якусь фразу по телебаченню, або ролик в інтернеті побачиш.

Ще людині, яка працює з травмою, необхідна загальна ерудиція. Я з пацієнтами іноді говорю про літературу, про мистецтво. Дехто з моїх чудових пацієнтів починає малювати, дехто писати вірші…

– Ви їх називаєте пацієнтами?

– Тепер так. Раніше називав клієнтами, але це не зовсім коректно. Людина, яка до мене звернулася, потребує максимального включення, прожиття з нею процесу, який відбувається. І це лікування. Люди взагалі лікують одне одного. А психолог – своїх пацієнтів.