«Олді, знаєте, працюють»

Вже в котрий раз переконуюсь: випадковостей в нашому житті практично не буває. І якщо ти більшу частину життя читав наукову фантастику, то рано чи пізно неодмінно зустрінешся з її автором. Або, як у нашому випадку, навіть з двома.

Генрі Лайон Олді – псевдонім українських письменників Дмитра Громова та Олега Ладиженського. Пишуть вони здебільшого наукову фантастику з елементами фентезі та філософського екшену, але не лише. Рамки одного жанру їм вже давно тісні, а подужати все написане авторами зможе лише справжній фанат читання. Адже йдеться про сотню творів різного формату. Понад 50 романів, виданих у різних країнах та перекладах, численні престижні нагороди, заброньовані місця у журі відомих літературних конкурсів. Загалом Олді – це вже не тільки псевдонім, а й знак якості, звання, легенда цілого світу, що читає наукову фантастику.

З шанувальниками Олді можна зустрітися будь-де, їхній світ затягує і вже не відпускає. У нашій редакції їхній фан – журналіст Геннадій Рибченков. Безперечно, це інтерв’ю мав би робити він, якби не війна. Але, гадаю, розмова з його улюбленими харківськими авторами стане для старшого сержанта Рибченкова приємним сюрпризом.

Довідка:

Дмитро Євгенович Громов

Народився 30 березня 1963 року в Сімферополі. У 1974 році переселився до Харкова, де і проживає до теперішнього часу. Закінчив з відзнакою Харківський політехнічний інститут. Серед захоплень Громова – музика напряму «хард-рок», зокрема гурт Deep Purple, про творчість якого Дмитро Громов написав монографію. Має коричневий пояс з карате (школа годзю-рю). Фантастичні твори регулярно пише з 1976 року. З 1990 року – у співавторстві з Олегом Ладиженським. Сольні твори Громова – переважно оповідання.

Олег Семенович Ладиженський

Народився 23 березня 1963 року в Харкові. Закінчив Харківський державний інститут культури за спеціальністю «режисер театру». Член Міжнародної асоціації національних об’єднань контактного карате-до (МАНОКК). У нього є чорний пояс із годзю-рю. Музичні пристрасті: джаз і класика.

Пише фантастику з 1990 року (у співавторстві з Дмитром Громовим). Із сольних літературних творів Ладиженський пише переважно вірші.

– У наші дні традиційне запитання «Як живеш?» трансформувалося в «Ти як?» і «Ти зараз де?». Де зараз перебувають харків’яни Олді? Як розлучилися з рідним містом і що залишили вдома?

– Розлучилися важко, болісно. Але за два тижні цілодобових бомбардувань і обстрілів ребром постало питання, що треба вивозити у відносно безпечне місце дружину, доньку, онука… Залишили все, на вокзал ішли льодом пішки, з невеликими рюкзаками.

Наразі Дмитро з дружиною перебувають у Львові, а Олег з дружиною – у Диканьці, що на Полтавщині. Останнє зручне тим, що до Харкова дві години їзди та є можливість наїжджати за потреби.

Сергій Громов, син Дмитра, на фронті. Пішов добровольцем у перші місяці вторгнення.

– Чи продовжуєте працювати, над чим? Це нові книжки чи нові редакції та переклади відомих?

– Березень-квітень 2022-го практично нічого не писали. Як відрізало: не складалося, не виходило. Потім почали себе змушувати, інакше був шанс замкнутися в шкаралупі й перегоріти. Тепер робота – головний порятунок для психіки та душі.

І єдиний спосіб для нас якось допомогти своїм. Кошти, які надходять на авторський сайт «Світ Олді», ми спрямовуємо на волонтерську діяльність, донати ЗСУ, підтримку колег, які залишилися без джерел доходів.

У видавництві «Фоліо» вийшла збірка наших оповідань і повістей 2022-го року «Встань і йди». Готується до виходу роман «Чорна поземка», написаний у 2023-му. Також у видавництві «Левада» вийшла збірка прози та поезії «Янгол на ім’я Чуйка». Це була некомерційна, благодійна збірка, її розсилали по бібліотеках, військових частинах, госпіталях. Збірка оповідань «Двері в зиму» та збірка поезії «Балада солдатів» вийшли у «Друкарському дворі Олега Федорова».

Були публікації у Франції, США, Польщі, Угорщині.

Написані, але ще не опубліковані повісті «Бактеон», «Калі-Юґа», «Побічний ефект», «Нічого особистого», триває робота над повістю «Орфей і Еврідіка». Усе це, ймовірно, складе великий цикл «Калі-Юґа». Також триває робота над збіркою «Еллада», куди увійдуть нові цикли оповідань «Про що мовчав Гомер», «Легенди Мессінської протоки» та «Одного разу в Афінах». Як ми любимо говорити в інтернеті: «Олді, знаєте, працюють».

– Творчій людині потрібні умови – як вам працюється під акомпанемент повітряних сирен і з графіком подачі електроенергії? Які лайфхаки використовують наукові фантасти?

– Важко працюється. Рятує те, що ми здавна привчили себе до дисципліни. Вибудовуємо графік згідно з подачею електроенергії, ретельно плануємо кожен новий епізод шляхом обговорення, щоб потім писалося швидше. Намагаємося підтримувати фізичну форму шляхом регулярних тренувань, інакше сил на книжки просто не залишиться. Нічого, справляємося.

– Не можу не запитати. У вас була і, сподіваюся, залишається, без перебільшення, величезна російськомовна аудиторія постійних читачів. Як ви вирішили для себе «мовне питання»?

– Усе, що ми написали з квітня 2022-го, – російською мовою, тому що змінити мову творчості – важко вирішуване завдання. А в міру написання ми самі все перекладали українською, бо в принципі двомовні. Коректуру ж нам допомагає робити Лорина Філоненко, – редакторка, коректорка, поетеса та перекладачка з колосальним досвідом.

Аналогічно працюємо з віршами. Написана, наприклад, нова балада, і одразу робиться авторський переклад.

До речі, Лорина Філоненко та її подруга Галина Панченко вже переклали українською мовою більшу частину наших романів. Решта зараз у роботі.

І ще про «мовне питання». До 14-го року в нас вийшло в Україні з десяток авторських книжок українською. Ще півтора десятка, якщо не більше, збірок та антологій, де публікувалися наші україномовні повісті та оповідання. Додамо до цього публікацію віршів в авторському перекладі. Буквально перед самим вторгненням в альманасі «Харківський міст» вийшла велика поетична добірка «Двомовність».

Нас досі дивує, що все це залишилося практично непоміченим.

– Вас продовжують друкувати в Росії? А в Україні?

– У Росії ми, звісно, не друкуємося. В Україні – так. Вище ми вже називали книжки, які вийшли або готуються до виходу.

Можемо додати, що у «Фоліо» буквально днями виходить перша книга роману «Ойкумена» – «Лялькар». Дві наступні книги роману – «Лялечка» та «Лялькових справ майстер» – на підході. Також видавництво готує до виходу нашу тетралогію «Чиста Земля» – дилогії «Короп і дракон» і «Дракон і короп».

У всіх випадках переклади зроблено Лориною Філоненко, за що ми їй дуже вдячні.

– Я все життя читав наукову фантастику, і в мене склалося особливе ставлення до її авторів, тому серйозно ставлюся до їхніх прогнозів і передбачень. Якщо згадати вашу книжку «Шлях Меча», написану 30 років тому, то там сюжет закручений навколо зброї, що має власний інтелект. Ну чим не сьогоднішній ШІ? До речі, якби ви зараз працювали над цією книжкою, чи сильно б ви змінили її сюжет?

– «Шлях Меча» ми б не змінили в жодному слові.

Що ж до ШІ… У повістях та оповіданнях, над якими ми зараз працюємо, ми торкаємося цієї теми. Постараємося обійтися без спойлерів, тож скажемо лише, що в них ми, зокрема, намагаємося змоделювати зародження особливої форми цифрового життя, що виникла без участі людини.

До речі, наше оповідання «Невідомий художник» (The Unknown Painter), присвячене темі ШІ, яке не так давно було опубліковано англійською в США, в антології THE DIGITAL AESTHETE. Human Musings on the Intersection of Art and AI, потрапило до шорт-листа найпрестижнішої британської премії BSFA (Британської асоціації наукової фантастики) в номінації «Найкраще оповідання».

– Які ще прогнози Олді можна вважати такими, що збулися?

– Чесно кажучи, не знаємо. Хіба що в «Ойкумені», написаній у 2006-му році, є планета Міхр, яка вирішила відокремитися від держави Вехденів. На утихомирення сепаратистів влада відправляє ескадри космічного флоту, але за спинами сепаратистів раптово встає космофлот Помпіліанської імперії – рабовласників, хижаків, вовків космосу. Так от, з орбіти планета Міхр виглядає жовто-блакитною.

– У ваших численних книжках дуже багато війни. Чому? Передбачали чи накликали?

– У світі завжди дуже багато війни, в тому чи іншому вигляді. Одна закінчується, інша починається. Тому, говорячи про війну, ми ніколи її не героїзували. Жодної романтики – кров і бруд. Сподівалися, що читач це зрозуміє, зробить правильні висновки. Хтось зробив, хтось – ні. Звичайна історія.

– На вашу думку, що тепер залишилося фантастиці, крім космосаг і копання в стародавніх міфах, коли реальні новини – одна фантастичніша за іншу? Де її поле прямо зараз?

– Фантастика – література, художня творчість. Вона не конкурує з новинами. Просто фантастичне припущення, яке додано до інших інструментів літератури, дарує письменникові ще один вимір волі. Про що би не писала фантастика, це буде про людей. У космосі, у минулому чи майбутньому, у вигаданому світі – це буде людино­знавство. А про нас із вами можна писати вічно.

– Повернімося до вашого улюбленого Харкова. Чи очікували ви, що російськомовне місто проявить таку стійкість проти путінських «захисників»? Прикладів тому дуже багато, додайте що-небудь своє, побачене, помічене.

– Не просто очікували. Ми були впевнені в цьому. Наш товариш і колега з бойових мистецтв Олександр Акімов, учасник війни в Афганістані, вік 60+, загинув у березні 2022 року на вулиці Харкова від прильоту російської ракети. Він розвозив ліки хворим і людям похилого віку. На велосипеді. Зимовими вулицями. Під російськими обстрілами. Що тут ще додати? Ми присвятили йому оповідання «Двері в зиму».

– У письменника є перевага перед більшістю співгромадян – він уміє формулювати свої думки парадоксально точно. Скажіть, що, по-вашому, сталося з російським народом?

– Влада запропонувала народу велич. Найпростіший, дуже зрозумілий вид величі – насильство над тими, хто їх оточує, яке незабаром передбачалося назвати перемогою. Фактично таку велич можна назвати обраністю. На цей наркотик легко підсісти.

Інша річ, що швидко не вдалося. Легко не вдалося. Вдалося довго та криваво. А залежність уже була сформована, і навіть не зараз – Грузія, Крим, Донбас… Схоже, в Росії починається «ломка». Досвідчений наркоман і досвідчений лікар знають, що це таке. Подивимося, чим вона завершиться.

Подібна історія була в Німеччині, під час Другої світової.

– «Вітражі патріархів», одна з улюблених книжок мого колеги Геннадія Рибченкова, у наші дні, здається, зовсім втрачає свою актуальність. За сюжетом цієї повісті римоване слово могло вивільняти енергію і змінювати життя. Зараз і неримоване слово насилу доходить до свідомості людей, вони не чують ні письменників, ні поетів, ні філософів, ні істориків. Чи, може, не все так погано?

– Більшість людей зараз, особливо молодь – візуали. Вони насамперед реагують не на слово, а на картинку, бажано в русі. І з цим нічого не поробиш. Будемо радіти зустрічам із тими, хто ще чує слово.

– Останнє запитання. У сюжетів ваших майбутніх книжок гарний кінець?

– Так. Навіть якщо хтось із персонажів не доживає до нього.