Людина з самого пекла

– Про війну одним словом? Пекло. Якщо більш детально, це не війна, це технологічне знищення солдат, – шокував відвертістю військовий, який зайшов до нашої редакції. Ми зажадали ще більш детальної розповіді, і він погодився на умовах анонімності. Піхотинець, солдат, щойно з передової донецького напрямку.

– Що таке передова. Наприклад, є певне село. Його околиці – це перша лінія оборони, центр – друга, а посадка за селом – це вже «нуль». Нас вивозять на позиції на три дні через три. Привіз БТР, і маємо 15 секунд, щоб вискочити, сховатися і щоб машина втекла. Якщо вона стоятиме, влучить «камікадзе», а якщо рухається, це складніше зробити.

БТР бере максимум 10 чоловік. На кожну позицію по троє. Ми ховаємося хто де може і очікуємо. Сховатися непросто, тому що від села залишилися руїни. Знаходимо погреба, риємо бліндажі. Каже командир по рації, що на нас йдуть, припустимо, три ворожих солдати. Вилазимо на вогневу позицію і стріляємо в напрямку ворога. Потім швидко треба змінити місце розташування, бо буде вогонь у відповідь.

Земля в тій місцевості важка. Тобто копати важко, але вона хороша в іншому плані: коли падає міна, робить воронку сантиметрів 60. І якщо ти добре закопався, то знаходишся у відносній безпеці. Спимо по черзі. Беремо з собою харчі. В цьому плані все нормально: тушонка, каші, паштет, ковбаса, енергетичні батончики, вода. Зрозуміло, що вогонь ніхто не розводить, каву не варить.

Російські солдати переміщаються на електромотоциклах. П’ять-сім чоловік таким чином не йдуть, а їдуть у наступ. На кого, на чию позицію, їдуть, ті і відкривають вогонь. Інші себе не демаскують. Страх є, але паніки в мене жодного разу не було. Навіть коли під обстріл потрапляв, чітко знав, як діяти, руки не опускав.

Був випадок, коли один солдат прорвався, заїхав у село, а там нікого не знайшов. Вистріляв боєкомплект і поїхав назад. Здається, що їхнє завдання – нас покошмарити. Групи не чисельні, щоб зробити прорив. Та ще й половина не доїде. Ми також не робимо різких рухів у бік росіян. Щоб піти вперед на їхні позиції, має розвідка на тебе працювати. А просто так, коли не знаєш, звідки за тобою спостерігають, то можна піти і не повернутися. Якось двоє хлопців йшли займати позицію в посадці, дороги не знали, і їх вів Mavic. Оператор сказав, що поміняє батарейки і продовжить вести. Повернувся, а хлопців вже не побачив – потрапили в полон.

Ворог з мінометів стріляє в наш бік майже без зупинки, аж поки не перерветься на перекур або коли міномет перегрівся. Цілий день пальба. А з нашого боку – якщо десять пострілів у день, то добре. Те саме з дронами. З їхнього боку десять-двадцять «камікадзе». І вони летять, коли побачили ціль. А з нашого боку одиниці запускають.

В технічному плані сили нерівні. Та й з особовим складом у нас проблеми. З нашої роти, з 68-ми чоловік, бойове розпорядження йти на «нуль» написали лише на 37-х. Люди з армії тікають. І знаєте, на них ніхто не ображається. У нас з 38-ми чоловік 18 – трьохсоті та двохсоті. Як я можу засуджувати того, хто відмовився йти на смерть? Було таке, що водіїв відправили копати окопи. Вони потрапили під обстріл. Після того зібралися і поїхали додому.

Казали, що в одній з рот хлопці відмовилися виконувати бойовий наказ, йти на «передок». Поїхали туди розбиратися і порадили хлопцям радше втекти з фронту – в такому випадку м’якша відповідальність. І начебто двадцять чоловік вирішили стати СЗЧ.

Ближче до тилу в населених пунктах працюють магазини, ринки, люди ходять на якусь роботу. Торгувати алкоголем там заборонено. Але є хлопці, які знаходять потрібні їм точки. Є пацани запойні, вони небезпечні. Виправдовуються, що вони на нервах. Я також на нервах, але ж не п’ю. До речі, перед виїздом на позиції ми всі здаємо кров на аналіз.

Страх я відчував, але паніки жодного разу не було. Навіть коли під обстріл потрапляв, чітко знав, як діяти, руки не опускав. Може, ви здивуєтеся, але мені подобається на фронті. Ні, не подобається, що в мене стріляють і кожен виїзд на позиції – це п’ятдесят на п’ятдесят, що залишуся живим. Подобається атмосфера, відносини між людьми. Але маю особисте правило не контактувати близько, не товаришувати. Дуже болісно втрачати. І молодих хлопців дуже шкода. Взагалі тепер я скоріше допоможу тому, з ким пережив отой весь жах, ніж комусь цивільному. Там затребувані зовсім інші людські якості, ніж тут, в тилу. І побратимом не кожного будеш вважати.

Народ в армії з одного боку різний, а з іншого – хлопці мають багато спільного. Це, в основному, ті, хто не зміг «відкосити», прості сільські мужики та пацани. А ще пам’ятаю, як першу зарплату багато хто не отримав. У когось гроші пішли на погашення штрафів, у когось – аліментів, кредитів, ще щось. Чоловік п’ять було ігроманів. Є такі, що цілими днями розмовляють по телефону з дружинами (коли є зв’язок) і постійно лаються через гроші. Все – як в мирному повсякденному житті, але під ворожим вогнем.

Знаєте, що вражає? За п’ятнадцять кілометрів від фронту люди сапають городи, на полях пшениця, соняхи. Посеред поля трактором окопи риють, а навкруги дозріла пшениця. Люди працюють. На кого саме вони чекають, не знаю, але працюють.