Мої репортажі з паризької Олімпіади добігають кінця, і нарешті прийшов час розповісти про колег, з якими ми разом провели ці важкі, але незабутні двадцять днів.
Під куполом світу
Із колегами ми літали по різних аренах, ділилися записами інтерв’ю, працювали без сну та відпочинку й були гарною, хоча й різнобарвною командою.Часом ми зустрічалися разом лише на одноманітному, але дуже потрібномусніданку на спортивній базі KREPS, де мешкали. Спочатку нам там дуже не сподобалося, але згодом зрозуміли, який же класний це варіант, що можна спокійно пройтися, подихати вільним повітрям і насолодитися простором. Ті колеги, які мешкали в центральних районах Парижу, казали, що ми щасливчики, позбавлені міського шуму та ритму. У них був вокзал із обох боків і контингент відповідний. Скажу, що місцевих клошарів ми бачили дуже небагато (казали, що їх, як під час радянської Олімпіади, усіх кудись перемістили), як і, не повірите, осіб із нетрадиційною орієнтацією. Спочатку під час акредитації в пресцентрі побачили мужика в сукенці. А потім, подорожуючи кожного дня громадським транспортом, ми мужиків чи жінок, які цілуються та відверто показують свої почуття, ну правда, зовсім не бачили. Так що, на мою думку, розмови на цю тему дуже перебільшені.
У Парижідійсно відчуваєш себе під куполом світу. Такої кількості людей різних націй я не бачив ніде й ніколи.І майже всі були привітні та лагідні. Нас багато хто вітав вигуками «Слава Україні!», а ми вчили людей відповідати вигуками «Героям слава!» й «Дякую». Але й була одна божевільна, яка, побачивши нашу українську екіпіровку, бігла за нами з колегою з вигуками «путін!» та «росія!». Я довго себе стримував, а коли все ж повернувся відповісти, вона зникла з шаленою швидкістю. Та тьху на неї.
Кожному своє
Частішевсього миз колегами перетиналися на аренах, де неймовірно емоційно підтримували наших атлетів і виконували свої редакційні завдання. Про себе скажу, що, маючи акредитацію та певні зобов’язання перед «УЦ», цілком спокійно міг би готувати один великий підсумковий матеріал на тиждень. Але то не моє. Якщо вже потрапив на таке неймовірно цікаве дійство, то потрібно було щодня доносити до шанувальників спорту атмосферу Олімпіади, її дух, емоції та родзинки. І я намагався це робити на інтернет-порталі СВN, власній сторінці Фейсбук,на YouTube-каналі Студія 2 U, а також на одеському 7-му каналі. Були включення й для «Радіо Промінь». І кожен із нас, журналістів, котрі працювали на Олімпіаді, ставили перед собою надскладні завдання, чесно кажучи,на межі власних сил і можливостей. І прикро було читативже після повернення до України висновки деяких «експертів», які аналізували нашу паризьку роботу. Відповім коротко: отримайте акредитацію, поїдьте та зробіть краще й рахуйте лише власні гроші. А тепер про моїх неймовірних колег.
Все разом
Майже всі ці дні ми провели разом із кореспондентом порталу «Телеграф» Кирилом Стадніченком. Разом із ним мешкали майже в одному приміщенні (наші кімнати були поруч, але душ й вбиральня сумісні), планували свій графік роботи та миті відпочинку, разом ледь не пережили інфаркт у потязі, коли нас не випускали за кордон, разом блукали та вивчали всі особливості паризького метро та RER (електропоїзд та підземка) й багато ходили пішки по Парижу.
А ще відвідали змагання з 27 спортивних дисциплін на 12 спортивних об’єктах, бачили майже всі українські тріумфи (Кирило ще був присутній на срібному поєдинку Ірини Коляденко, коли я разом із Ольгою Ніколаєнко вболівали за Олега Дорощука), разом були на фіналах із чоловічогорегбі -7, тенісного чоловічого турніру між Джоковичем та Алькарасом і ще багатьох тенісних баталіях, золотих матчах із чоловічого та жіночого волейболу, жіночого золотого двоборства з пляжного волейболу, командного турніру в жінок у настільному тенісі й, нарешті, в останній день Олімпіадибачили фантастичну розв’язку медального заліку на останніх секундах фіналу жіночого баскетбольного турніру. ТодіКирило відверто вболівав за француженок, сподіваючись, що американці не виграють загальний залік. Але все вирішив мінімальний заступ Габбі Вільямс за триочкову лінію. І разом із усією Францієї та Китаєм був засмучений і мій товариш. І при цьому ми встигали повідомляти своїм читачам та глядачам найцікавіше.А підсумкові матеріали готували до третьої – четвертої ночі вже на базі, обмінюючись інформацією.
Також ми разом проїхали шляхом олімпійців на катері по Сені, відвідали Дім інвалідів (комплекс будівель та споруд у VII окрузі Парижа, що охоплює музеї, монументи, які є пам’яткою військової історії Франції. Тут розміщуються Музей армії, Музей планів та рельєфів, Музей сучасної історії, а також місця поховання визначних військовиків Франції) і бачили усипальницю Наполеона.
Сказати, що Кирило цікавий,– це нічого не сказати. До його гумору потрібно пристосуватися, і часом важко зрозуміти: чи він говорить серйозно, чи виводить із себе своїми своєрідними жартами. Вдома він більше користується старим телефоном із кнопками, а смартфоном – лише за потреби. Кирило вважає себе олдскульною людиною й часто виставляє це на загал. А такого шанувальника Пепсі та Кока-коли я ще взагалі не зустрічав. Здається, що Кирило готовий споживати ці напої завжди іу будь-якій кількості. При цьому він завжди готовий прийти на домопогу в скрутній ситуації й не один раз мене виручав. І достатньо переглянути його публікації, щоб зрозуміти, що це справжній профі, який добре знає тематику й розповідає про все не тривіально.
Ще два моїх олімпійських соратника – журналіст «Нашого спорту» Леонід Веселков і кореспондент «НВ» Любомир Луканюк. Вони вже олімпійські старожили й неабияк допомагали мені в Ріо та Пекіні, а в Пхенчхані ми разом провели, мабуть, найпам’ятнішу та найцікавішу для мене Олімпіаду. Льоня – це велика в усіх розуміннях із розміром одягу 5 ХL та взуття 48 розміру, але дуже добра людина. Якщо бачили в трансляціях на трибунах нашого козака в шароварах та вишиванці та з великим українським прапором, – то це саме Веселков. Та й круасани, які ще після перемоги на чемпіонаті світу так мріяла скуштувати Ярослава Магучіхпісля своєї олімпійської перемоги, замовив із самого ранку разом із Любомиром саме Веселков. А потім вже в мікстзоні ми разом презентували їх нашій олімпійїській чемпіонці. А ще він просто кладезь різноманітних не тільки олімпійських знань.Він завжди, перед кожною поїздкою, вивчає все досконало – від маршрутів пересування, місць проведення змагань до культурних особливостей нашого перебування. Здається, що немає такого, чогоб не знав Веселков. Коли майже всі критикували наше місце розташування, саме Льоня повідомив нам наступне:«Дарма ви так про наш район. Він особливий, він не простий. За квартал від нас (в сторону парк Парізьєн) є квартал, жилий масив, де вулиці назвали на честь митців, а внутрішні двори прикрашені копіями робіт найвідоміших французьких імпресіоністів. В бік Робертсона –лінія дивних наукових назв зупинок. А все тому, що в цей район у 50-60 роках централізовано переселили в нові будинки викладачів технічного університету й решти вишів. Місце, де ми живемо, самі парижани називають найчистішим (білий колір вам в поміч) передмістям Парижу. А, і ще суміжне містечко називається Фонтанироз (4 зупинки бусом, 1 зупинка RЕR). Це місто, яке собою представляє парки, розарії, і ще 1875 року тут вперше в Європі запустили лінію каретної дороги (читайте “метро”, яку в 1899 році першою в Європі електріфікували). Так що так…»
Якщо мені щось незрозумілоабо потрібна порада, я завжди звертаюся до свого великого товариша. Коли в останній день заблукав, то зателефонував до Леоніда, і він мене врятував. А ще Льоня примудряється так спланувати свою олімпійську програму, щоб і на змагання встигнути, і з усіма цікавинками познайомитися,і з іноземними колегами поспілкуватися, відвідавши будинки провідних збірних. Цього разу він презентував колегам шеврони наших героїчних ЗСУ, нагадуючи про боротьбу України з агресорами, і проводив патріотичні акції на олімпійських об’єктах, де це було дозволено. Так що Леонід Веселков– це вже невід’ємна частина нашого журналісткого олімпійського братства.
Любомир Луканюк –це друг і помічник Леоніда, який не тільки допомагає товаришу, часто-густо знімаючи відео для його проєктів, але й сам віднаходить такі моменти й такі олімпійські родзинки, які я, та й багато інших коллег, просто не беруть до уваги. Він подає олімпійські новини не тільки виключно зі спортивного, але й загальнолюдського погляду. Його нариси цікаві й тим читачам та глядачам Ютьюб, які й не дуже цікавляться спортом.
А ще саме Любомир надихнув мене надією, коли здавалося, що все втрачено. Саме він сказав, що все буде гаразд, коли лише з’явилася інформація про поновлення військово-облікових даних, і саме він був абсолютно впевнений, що все у нас вийде. А потім саме Любчик допоміг мені потрапити на церемонію відкриття, коли мій квиток не завантажувався до загальної електронної системи. Він направив мене до українки, яка працювала в оргкомітеті й вирішила це питання. А ще Любомир просто здивував мене під час фіналу жіночої шаблі, коли збірна України відчутно поступалася кореянкам, зазначивши, що головне – не дуже відставати, а Харлан все вирішить. І така впевненість захоплює мене й водночас дивує. Коли ж українки здобули це перше довгоочікуване золото, то Луканюк не був настільки емоційним, як усі інші. Наче він щось знав.
Тепер про ще одного досвідченого журналістського олімпійця, президента АСЖУ та кореспондента кількох провіднихспортивних ресурсів Олександра Гливинського. Сашко був завжди у вихорі подій, він ставив найбільше за всіх запитань у мікст-зоні, писав тексти, знімав різноманітні сюжети.
А ще він сміливо боровся проти неповажного ставлення до журналістів із боку деяких секьюріті та посприяв тому, щоб ми з колегами потрапили до штаб-квартири ЮНЕСКО. Там відбувалася урочиста церемонія з нагоди 100-річчя Міжнародної асоціації спортивної преси (AIPS), де вшановували видатних спортсменів минулого, таких, як Едвін Мозес, Надя Команечі, Сергій Бубка та інших, а також наших колег, які відпрацювали на десяти Олімпіадах та більше. Там ми побачили, що нам є ще до чого прагнути.
Тепер про дебютантів та дебютанток, які вперше працювали на Олімпіаді. З одеситом Владом Єфімовим ми познайомилися на минулорічних III Європейських іграх у Кракові. І ще тоді було помітно, як наполегливо він ставиться до своєї роботи, як, вболіваючи за всіх українців, особливо переживає за своїх земляків, готуючи про них відеосюжети й текстові матеріали. І хоча в Парижі ритм та навантаження були значно більші, Влад витримав цей шалений темп. Він, мабуть, єдиний із нас був на стрілецькому комплексі в Шатору, намагаючисьне пропустити виступи одеситів. І як же Владислав радів, коли його землячки Олена Кравацька та Аліна Камащук вибороли золото в фехтуванні, як пишався тим, що зробив із ними не лише переможні, але й передстартові матеріали,і як засмучувався, коли надії не виправдалися. Ну й на жіночій фінал волейболісток та змагання з веслування та веслувального слалому (Єфімов працював пресаташе в жіночому южненському «Хіміку» та уФедерації каное України) ми відвідували разом. А на питання, чому американки не змогли дати бій суперницям (фінальний матч завершився з рахунком 3:0), коротко відповів, що італійки просто були неперевершені. Коли ж його спитали, чому наші дівчата Лузан та Рибачок не змогли проявити себе в індивідуальних гонках на каное, Владислав зазначив, що цього разу ставка була зроблена на командну гонку, а на індивідуальні змагання не вистачило сил і швидкості, адже рівень результатів у порівняні з минулою Олімпіадою шалено виріс.
Із кореспондентом «Чемпіона» Максимом Розенком ми зустрічалися не так часто. Макс постійно був у пошуках ексклюзивів та життєвих історій, частіше за усіх відвідував Українськийдім (ми туди так жодного разу й не добралися), де спілкувався з Олександром Усиком та іншими зірками спорту та шоубізу, яких туди запрошували. У Максима був свій особливий підхід до Олімпіади, виходячи з поставлених редакційних завдань.
Окрема розмова – про нашихдівчат, які легко впоралися з усіма складнощами побуту та олімпійського шаленства. Так, до відсутності на базі праски, фену, сушилки для білизни та інших необхідних для жінок речей вони героїчно пристосувалися, як і до величезних відстаней між аренами змагань, які потрібно було долати на метро. Іякщо хтось не встигав, то підстраховували одна одну. Але, судячи по враженнях та їхніх матеріалах, і досвідчені Олена Павлова (Спортобоз), Ірина Козюпа (Трибуна), Ольга Ніколаєнко (Spot UА, пресаташе ФЛАУ) та юна, але неймовірно наполегливаДіана Звягінцева свою порцію позитивних емоцій та олімпійського натхнення, попри усі складнощі, безумовно, отримали.
Діана, яка не мала телевізійної акредитації, разом із своїм оператором Юрієм, який мав право знімати лише поза об’єктами, набрали купу матеріалу та ексклюзивів для своєї програми. А для цього потрібно було вмовити кожного атлета або тренера спеціально виділити свій час після змагань.І це за межами олімпійського селища, адже в самому селищі знімати, знову ж таки, заборонено. Адже звукового файлу, записаного в мікст-зоні, недостатньо для того, щоб заповнити телевізійну картинку. Чесно кажучи, не знаю, чи робила Діана ще включення безпосередньо з Парижу. Але не виключаю, що в неї й на це вистачало сил.
Іра Козюпа цього разу, як колись Паулу Фонсеку, в костюм Зорро нікого не нарядила.Та своїм позитивом, своєю енергією і своїми гарними спостереженнями вразила. Саме вона зауважила, що Олімпіада в Парижі дуже інклюзивна. Ірина була на різних міжнародних спортивних змаганнях, але лише олімпійські старти настільки доступні для людей на колісних кріслах. Навіть у ложі преси є місця для медійників з інвалідністю, і тут можуть працювати колеги на колісних кріслах. Це й справді вразило.
Олена Павлова, здавалося, встигала всюди, і це попри те, що під час дощового відкриття вивихнула ногу, але мужньо впоралася з ушкодженням. Саме вона, попри мої сумніви, передбачила перемогу Олександра Хижняка над дворазовим олімпійським чемпіоном з Куби. Ну й свою мрію побачити в дії нову американську дрім-тім у фіналі, як палка шанувальниця баскетболу, Лєна втілила в життя. І навіть Леброна Джеймса їйпісля переможного фіналу вдалося сфоткати.
Оля Ніколаєнко, з якою знайомі та співпрацюємо ще з далекого 2013 року, не тільки сприяла всім нам і навіть колегам з Всесвітньої легкої атлетики в плані висвітлення змагань з королеви спорту, але й ще встигала приділяти увагу спортивному скелелазінню в Лебурже й деяким іншим видам спорту. Оля досконало знає всі аспекти своєї роботи, її поважають всі наші легкоатлети, і вона неймовірна фанатка улюбленої справи.
Так що, як бачите, кожен із нас у міру своїх сил і можливостей викладався на повну. Зізнаюся, щочасто ми порушували заборони на зйомки телефоном із трибуни преси. Чесно кажучи, важко зрозуміти, чому вболівальникам можна знімати все, що завгодно, на власний смартфон, а нам це заборонено. Хоча, з іншого боку, вболівальники за своє задоволення платять чималі кошти, а ми отримуємо доступ на всі змагання безкоштовно. Так що нам ще й жалітися?
Фотокудесники
А ось хто мав можливість бачити все найкраще через об’єктиви своїх фотокамер, так це наші героїчні фотокори Максим Подопригора, МиколаСинельников та Віталій Клюєв. За день хлопці могли побувати на п’яти локаціях,де виступали українські олімпійці. Доходило до того, що Максиму стало трохи зле під палаючим сонцем «Ролан Гаррос».Але вже за 20 хвилин він знімав наступний поєдинок українок. З ним та Миколою ми перетиналися більше на змаганнях, користуючись їхніми знімками.А з Віталієм, який мешкав із нами, навіть встигли потоваришувати. Він усіляко намагався мені допомогти, коли мій смартфон, а точніше гніздо зарядки, вийшло із ладу. Віталій, який просто підкупає своєю неймовірною щирістю, мешкає в Німеччині й співпрацює не лише з «Трибуною», але й з багатьма провідними фотоагенціями. Каже, що конкуренція серед фотомитцівне тільки на Олімпіаді, але й взагалі просто неймовірна. А зараз він працює в футбольному клубі «Байєр» з Ліверкузена і своїми фотоочима бачив неймовірее сходження до тріумфу команди Шабі Алонсо.
І наостанок
Я просто зобов’язаний подякувати нашим колегам з НОК України Максиму Чеберяці та Ангеліні Карпенко. Саме Макс зробив все можливе, щоб ми отримали це дуже недороге за олімпійськими паризькими мірками житло. Саме він як прес-аташе національної збірноїв міру своїх сил забезпечував нас квитками на найбільш рейтингові змагання. Саме він сприяв нашому детальному спілкуванню з атлетами і робив спеціально для мене майже всі пам’ятні фото з українськими чемпіонами та призерами Олімпійських ігор. Ну й особлива подяка Максиму за те, що до останнього вірив, що ми з Кирилом Стадніченком зможемо вирішити всі свої проблеми та поїхати до Парижу. Ангеліна ж підстраховувала свого колегу в усіх питаннях,і саме вона провела першу розвідку на базі, яка стала нашою домівкою в ці незабутні олімпійські дні.
Знаєте, можливо, ми часом втомлювалися один від одного й були занадто емоційними та невиваженими.Але негаразди забудуться, а спільна радість від такої цікавої роботита щастя від перемог закарбуються в пам’яті назавжди. Тож дякую вам, колеги. І сподіваюся, що ми ще обов’язково зустрінемося на наступних Олімпіадах.
Далі буде…
Редакція «УЦ» висловлює особливу подяку Сергію Максимову та Руслану Згривцю, а також дякує Олексію Олійнику, Олександру Дануці, ТігрануХачатряну, Олександру Головку, Віктору Тюпі, Олександру Дубовому, Тетяні Лугинець, завдяки яким наш кореспондент мав можливість працювати в олімпійському Парижі.
Промені «Світанку»