– Вважаю, усі такі хлопці, як Назар, заслужили звання Герой України. Бо пішли воювати юними, не побоялися. Назар і одружитися не встиг, лише починав доросле життя.
Так каже мешканець села Протопопівки Олександрійського району Єгор Літвінов, який звернувся до президента України з петицією про присвоєння загиблому братові Назарові звання Герой України. Назар Літвінов віддав своє життя за Україну 20-річним.
Про те, як воював молодший брат, Єгор знає не з чиїхось розповідей. Єгор і Назар були ще й бойовими побратимами, служили в одному підрозділі – 50-му полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України.
На початку ж нашої розмови Єгор Літвінов зауважив, що його й брата рід по-батьківській лінії – з Донеччини.
– Наші дідусь і бабуся, Георгій Григорович і Світлана Максимівна, мешкали в Сніжному, яке нині окуповане. Працювали на шахті. У Сніжному народився наш батько, Ігор Літвінов. Коли він навчався в школі, сім’я перебралася на Кіровоградщину. Тут батько одружився. Наша мама – із Жовтих Вод. Я – перша дитина. Через вісім років народився Назар. Пам’ятаю, як раділи батьки його появі на світ. Коли вони були зайняті роботою, я глядів малого брата. Наша сім’я підтримувала стосунки з родичами на Донеччині. 2012 року батькові трапилася робота в Донецьку, і ми перебралися туди.
За словами Єгора, повернулися на Олександрійщину вони через війну, яка 2014 року запалала на сході України. Єгор пам’ятає, як проспектом Калініна у Донецьку гриміли танки – починалася окупація.
– Жити там стало нестерпно. Батьки вирішили перебиратися на Кіровоградщину. Перевозили майно кількома ходками. Остання – навесні 2015-го, після того ми там не бували.
Єгор каже, що молодший брат вдався жвавим, енергійним.
– Недарма на військовій службі Назара називали Турбо. У дитинстві виявив здібності до футболу, займався у дитячо-юнацькій спортивній школі в Донецьку. В олександрійському «Аметисті» грав. Боксом, як і я, захоплювався. Ми з батьком навчили його на машині їздити, і він, як виповнилося вісімнадцять, купив собі авто. Тоді Назар уже служив контрактником у Національній гвардії. Водночас заочно здобував спеціальність агронома.
Починав службу Назар в Івано-Франківську, де розташовується полк імені Семена Височана Національної гвардії України. На початку великої війни сапер Літвінов у складі свого підрозділу виконував бойові завдання на Харківщині. Закладені умілими саперами міни не давали ворогові змоги просунутися важкою технікою на богодухівському напрямі. Після вдалих операцій на Харківщині Назара направили в Івано-Франківськ. Там він познайомився з чудовою дівчиною на ім’я Марина. Молоді люди складали плани. Хіба хто знав, що через кілька місяців вона приїде до нього, важко пораненого й непритомного, в лікарню, а ще через кілька днів буде похорон з почестями?
У березні 2023 року групу, у складі якої був і Назар Літвінов, перекинули на Луганщину, у Серебрянське лісництво, куди проривалися росіяни. Як зазначається у петиції, попри дуже складні та жорстокі бої, Назар кожної ночі, не шкодуючи себе, вирушав з групою за лінію фронту, щоб замінувати найімовірніші напрями руху ворожої бронетехніки. Завдяки Назарові та його групі зупинено три танки, чотири бойові машини піхоти та бронетранспортер. За словами Єгора, успіхи саперів піднімали бойовий дух серед побратимів.
Він, Єгор Літвінов, теж воював там.
– Я мобілізувався наприкінці 2022 року. Поїхав до нього, зустрівся з командирами, сказав, що хочу воювати з братом в одній частині. Мені дали відношення…
Час, проведений на передовій з братом, Єгорові не забути довіку.
– В одній хаті мешкали, разом в бліндажах були. Хоча завдання різні виконували. Востаннє разом сфотографувалися – брат мене обійняв – за дві години до того, як він підірвався, виконуючи бойове завдання за лінією фронту. Це трапилося уранці 26 квітня 2023 року. Евакуація була тривалою, у лікарню Мечникова його доправили аж увечері. Якби «вертушкою», швидше було б. Якийсь час брат був притомний. Марина таким його не застала, але він ще дихав. 1 квітня помер. 5 числа ми його поховали. У Протопопівці, біля дідової могили. Тепер пам’ятник встановлюємо. З Приютівської громади, до якої належить наше село, багатенько хлопців загинуло.
– Це ніколи не загоїться, – каже про втрату брата Єгор Літвінов. – Вчимося жити без нього. Кожного дня – на кладовищі. Батько перші місяці там і ночував. Тепер в роботу вдарився. Підтримую його, щоб менше думав про це.
У серпні 2023 року Єгора демобілізували у зв’язку із загибеллю на війні близького родича. У вересні того ж року президент видав указ про нагородження Назара Літвінова орденом «За мужність» III ступеня. У квітні рідні отримали нагороду в урочистій обстановці.
Єгор Літвінов впевнений, що його брат заслужив звання Герой України.
– Не ховався. Не боявся. Коли почалися ворожі наступи, доросліші вигадували собі болячки, а Назар – ні. У полку імені Семена Височана його пам’ятають як умілого, відважного воїна з позивним «Турбо». Вважаю його героєм. Усі такі хлопці, як Назар, заслужили цього звання. Бо пішли воювати юними, не побоялися. Назар і одружитися не встиг, лише починав доросле життя. Планів було багато. Його багато чого не влаштовувало в державі, хотів змінити систему.
Єгор просить усіх підтримати його петицію , зареєстровану на президентському сайті.
Промені «Світанку»