«Ми маємо боротися за життя до останнього»

Бойові медики відіграють унікальну роль на полі бою. Будь-який військовий колектив вважає своїх медиків символом надії, оскільки їхня присутність і здатність швидко реагувати на поранення можуть врятувати життя та надати психологічну підтримку.

Сьогодні з нами бойовий медик однієї з частин Нацгвардії Антон з позивним Кіндер.

Наш герой народився у Кропивницькому. Після закінчення загальноосвітньої школи №17 поступив у Кропивницький медичний коледж. Навчався у Харківському медичному університеті. Згодом перевівся у Донецький медичний університет, що був релокований у наше місто. Але, за його словами, не бачив тоді майбутнього у лікарській кар’єрі. Тому не закінчив навчання і пішов працювати у швидку допомогу. Звідти був призваний до лав Національної гвардії України. 2024 року нагороджений обласною відзнакою «За мужність та відвагу».

– Отже, Антоне, ваша військова кар’єра почалася 2019 року. Як далі складався ваш шлях?

– Спочатку я пройшов курс молодого бійця. Потім мене розподілили у стрілецьку роту з конвоювання, екстрадиції та охорони підсудних. Там проходив службу як звичайний боєць. Згодом став на посаду позаштатного санінструктора цієї ж роти. Далі підписав контракт і перейшов у інший підрозділ того ж батальйону. Потім запропонували посаду санінструктора в управлінні батальйону. А з початком повномасштабного вторгнення русні виїжджав на чергування на блокпости як боєць і як санінструктор. Коли формувалась ротація на Донецький напрямок, я попросився туди.

– Яким був ваш перший бойовий досвід?

– Ми поїхали у Новосілку, це поруч з Урожайним. Хлопці були на позиції, а ми займалися їхньою евакуацією у Курахове. Перші відчуття – страх, шок… Але намагаєшся не втрачати голову. Ти розумієш, що пораненим побратимам треба допомагати максимально швидко, максимально холоднокровно. Те, що від мене, від моїх дій залежить життя іншого, пригнічувало страх і змушувало робити все необхідне у тих умовах. Були такі ситуації, коли у нас на руках людина практично без ознак життя, але ми попри все намагалися її реанімувати. Ми маємо боротися за життя до останнього. Можливо, і станеться чудо.

На першій ротації трапився унікальний випадок. Хлопці виходили на позицію. З ними був наш стрілець. Але він пішов без гвинтівки, щоб допомогти хлопцям копати окопи. Потім рушив на обід. Далі з його слів: «У мене у напашнику в бронежилеті лежала банка з тушонкою. Йду і відчуваю, наче хтось з ноги ударив у живіт. Була підозра, тому дивлюся, дістаю ту банку, а там отвір від кулі. Піднімаю напашник і матюкаюся…» Куля через банку, через балістичний пакет напашника зайшла йому під шкуру над сечовим міхуром. І йому дуже пощастило. Ми його забрали, веземо… Є фото, де він в машині посміхається. Я назвав це «Посмішка життя» . Їхній снайпер не промахнувся, але фортуна була на боці Дмитра. Він повернувся до служби. Тепер носить ту кулю як амулет.

– Зрозуміло, бойові умови вимагають повної концентрації сили волі та певних навичок. Але багато залежить і від обладнання та медичних засобів. Як з цим було на той час?

– На той час у нас було не дуже професійне обладнання. Обходилися підручними засобами і тим, що вдалося зібрати самим або з допомогою волонтерів. Турнікетів і бандажів вистачало, але серйозного обладнання не було. Під час тієї ротації я втратив товариша. Я йому закривав очі. Владислав Береза загинув від кулі снайпера. Він донині приходить до мене уві сні.

– А нині постачання необхідних медикаментів та обладнання задовольняє ваші потреби?

– Я збираю собі все сам. Іноді через особисті зв’язки. Часом допомагають знайомі, часом наше місто, громадськість. Особливо у першу ротацію дуже місто допомагало. Коли профспілки, коли Червоний Хрест щось передасть. Ми збираємо потроху усе, а потім розподіляємо за призначенням. Дещо залишаємо в частині – служба ж і тут іде. А те, що стане в нагоді, забираємо у зону бойових дій. Наприклад, коли ми отримали багато вітамінів, половину я забрав на Новосілку. Там хлопцям потрібен був вітамін D, тому що вони в окопах отримують мало сонячного світла. Я майже примусово контролював, щоб вони його вживали, адже це важливо для підтримки імунітету. Все, що ми отримуємо, йде виключно для допомоги військовим.

– Вам допомагають благодійні фонди?

– Так, я звертався до Всеукраїнського благодійного фонду «Лелеки». Під час моєї другої ротації звідти надіслали дуже якісні спеціальні рюкзаки та комплектуючі до них. І коли я з того рюкзака щось беру, то потім намагаюсь поповнити. Він у мене завжди готовий до бойових дій. Із того запасу я можу обробити від п’яти до десяти військових.

– Який випадок з другої ротації врізався вам у пам’ять?

– Це також було в районі Новосілки. Коли орки почали наступ, командування вирішило відправити туди групу вогневої підтримки. І коли вона поверталася, рашисти запустили БПЛА і влучили у тентований навіс машини, в якій їхали хлопці. Один з них одразу загинув, решту врятували.

– А недавня ротація чим запам’яталась?

– Кожна ротація у мене повторювалася через місяць. Найбільш тривалою була третя. Нас прикомандирували до бригади «Лють». У зведений медичний підрозділ брали медиків Нацгвардії з усієї України. Базувалися ми в Донецькій області. У нас з’явився реанімаційний автомобіль. Дуже рідко коли ми приймали оброблених поранених, щоб була зупинена кровотеча, максимум – з накладеним турнікетом.

Там була схожа ситуація, як з моїм товаришем, якого я втратив у першій ротації. Бійцю куля потрапила під око і залишилась в голові. Ми за нього боролися хвилин двадцять. Тричі застосовували дифібрилятор. Але, на жаль…

Ще запам’яталося таке. Коли повідомили евакуювати важкого «трьохсотого», ми заїхали у Торецьк. Але не знали, що росіяни вже там, ховаються у приватних будинках з протилежного краю. Бачимо, стоять біля магазину хлопці з бригади «Лють», готуються на ротацію. Ми пішли шукати зв’язок. Заходимо у магазин, там ще працював вай-фай. Чекаємо, поки передадуть координати, і чуємо, що вже починає працювати їхня артилерія. Вибігаємо до швидкої, бачимо, як під’їжджає пікап «Міцубіші». З нього випадає хлопець, який порадив, де шукати зв’язок. У нього починається блювота, бачимо на ньому осколкові поранення, підхоплюємо, не чекаємо ніякої інформації. Наш лікар пересів за кермо пікапа, а в ньому зброя і боє­запас. Цей транспорт теж треба було рятувати. Поранений теж сів у пікап, і ми поїхали за ними. Увесь час нас «проводжала» ворожа артилерія. Гатили так, що наш «Форд-Транзит» аж кидало вздовж дороги. Виїхали з-під обстрілу, надали бійцю необхідну допомогу. Поклали у швидку, прокапали і повезли на стабпункт. Окрім іншого, у нього була сильна акубаротравма, тобто контузія.

– Скільки вам вдалося врятувати хлопців за ці три ротації?

– Ми не рахували. Думаю, багато. Якщо спробувати, то за два дні чергування в середньому через стабілізаційний пункт проходило 150 чоловік. Але це не обов’язково тяжкі поранення. Це акубаротравми, легкі осколки, які хірурги тут же діставали. Хлопці перемотувалися, прокапувалися, йшли на відпочинок на кілька днів, а потім поверталися на позиції. Тобто ми могли одних і тих самих бійців зустрічати повторно.

– Отже, усі навички бойового медика ви отримували безпосередньо під час бойових дій?

– І так, і ні. У нас систематично проходять курси та тренінги. Але це тільки теорія. Хоча навчання й максимально наближені до практики, в бойових умовах все інакше. Там, коли ти бачиш кров, то інше сприйняття. Це не червона фарба, якою поливають манекен. Коли ти під обстрілами, коли над тобою кружляє «Ланцет», коли ти упираєшся ногами в борти швидкої, бо вона летить на максимальній швидкості і тебе кидає по всьому кузову, а тобі треба поставити бійцю крапельницю та перемотати руку чи ногу…

– Чи достатньо фахівців на стабілізаційному пункті?

– Там, де я був, всього було достатньо. І апаратури, і лікарів за всіма напрямками. Там одразу кладуть на стіл і починають працювати з пораненим. Усі знають свою справу і максимально швидко реагують. Ніхто з бійців не чекає черги.

– Наскільки я розумію, парамедик має надавати ще й психологічну підтримку. Як це відбувається?

– По-перше, потрібно завжди підтримувати спілкування з пораненим. Має бути прямий постійний контакт, аби він не втрачав свідомість. Якщо він у свідомості і бачить, що його забрали наші, це добре. Ми розмовляємо, щоб його відволікти, бо під час евакуації є постріли, вибухи, поранені часом лякаються, сіпаються. Коли, наприклад, вночі ми надали допомогу і їдемо далі, світло вимикається, а людина у стресовому стані, то це обов’язково. Бували випадки, коли нам передавали непритомну людину, в машині вона опритомнює, і тут починається паніка. Боєць не розуміє, де він і хто навколо нього. Тому, передусім, ми забираємо у нього всю зброю, а нашу тримаємо в кабіні водія. Коли він нормально чує, то розмовляємо спокійним голосом. А якщо не реагує, починаєш підвищувати тон, тому що після акубаротравми у нього дзвенить у вухах.

– Якою зброєю повинен володіти парамедик? Чи доводилося вам її застосовувати?

– Автоматичною та напівавтоматичною. Мені застосовувати її доводилося тільки на полігоні, під час тренувань. У мене було багато іншої роботи. У зоні бойових дій ми не виходили безпосередньо на лінію бойового зіткнення. Одного разу майже потрапили, але Бог розвернув нас. Бо інакше це не назвеш.

Так само коли ми вперше їхали по Торецьку, нас «змалював» їхній дрон, і, хоча було видно червоний хрест, прилетів снаряд, але розірвався метрів за тридцять. У кацапів немає нічого святого.

– Після усіх бойових чергувань які ви для себе зробили висновки? Що порадили б молодим бойовим медикам?

– Пораджу добре вивчати тему і проблеми надання першої медичної допомоги. Наполегливо повторювати усі алгоритми дій. Для цього якомога більше практикуватися.

– Ви маєте якесь хобі?

– Так. Це риболовля та спортивна стрільба.

– Дай вам Бог здоров’я, удачі та Янгола-охоронця, щоб ви повернулися з перемогою. І потому чим бажаєте займатися?

– Мрію відкрити свою справу. Яким бізнесом займуся, буде видно після війни. Розпочинати можна будь-що. Коли є розум, руки і натхнення, все виходить. А ще мрію подорожувати. Хочеться побачити світ, відпочити певний час. Але все одно повернуся. Не дарма ж ми воюємо за свою країну.