Шановні читачі, сьогодні на вас чекає відверта розповідь нашої землячки Ольги Панченко де Венегас. Вже майже чотири роки вона мешкає у Перу, де продовжує професійно займатися улюбленою справою: пише картини. А ще виховує доньку Софію. За яких обставин пані Ольга опинилася там, а також про особливості життя, природи і клімату ви дізнаєтесь з її відповідей.
Дякую поетесі пані Оксані Шпирко, яка нас познайомила і посприяла виходу цього матеріалу.
– Я в шлюбі з перуанцем вже шість років, і в нас є донечка, якій скоро виповниться п’ять. Але в Перу я живу близько чотирьох років, тому що більше ніж півтора роки після народження нашої доньки я була в Україні.
З моїм чоловіком Армандо ми познайомилися на християнському сайті для пошуку нових друзів. І дійсно, у той час я навіть не думала ні про що більше, ніж дружба. Я недавно закінчила університет, мої думки були про самореалізацію, про пошук себе як художниці, про творче зростання. І, звичайно, я ніколи не уявляла своє майбутнє так далеко від України. Але знайомство з Армандо кардинально змінило мої плани. Ми спілкувалися на різноманітні теми, від самих незначних до дуже глибоких, нам було цікаво разом, і скоро ми зрозуміли, що наші почуття переросли зі звичайної дружби у щось набагато глибше.
Мій майбутній чоловік приїхав в Україну, в моє рідне містечко Олександрівка, щоб нарешті побачити мене і познайомитися з моєю родиною. Але я досі наївно думала, що це лише дружній візит, бажання познайомитися ближче і побачити нову країну. Тому, коли одного вечора Армандо дістав коробочку з каблучкою і попросив моєї руки, я була трохи спантеличена. Я попросила ніч на роздуми, розуміла, що, якщо я прийму цю пропозицію, моє життя різко зміниться, але, зазирнувши глибше в своє серце, зрозуміла, що кохаю цього чоловіка, і мене перестали лякати переміни.
Одружилися ми вже в Перу. Тут зазвичай одруження має, так би мовити, два етапи. Перший – офіційне одруження в муніципалітеті, другий – вінчання в церкві. І найчастіше це відбувається не в один день і не в одній весільній сукні. На розпис одягають щось скромніше, і найчастіше це вечірня сукня пастельних відтінків, а от вінчаються зазвичай в білому. Також в Перу, як і в Іспанії, дівчина не міняє своє прізвище після одруження на прізвище чоловіка. До дівочого лише додається перше прізвище чоловіка з часткою «де». Тому моє прізвище зараз Панченко де Венегас.
Коли я вперше приїхала в Перу, у мене іноді виникало відчуття, що я потрапила на іншу планету. Це відчуття не повністю стерлося навіть тепер, після стількох років життя тут. Будинки, вулиці, дороги, навіть люди – все було іншим, не таким, як я звикла.
Ми живемо в столиці Перу – Лімі. Це дуже велике місто, в ньому зараз мешкає близько дванадцяти мільйонів людей, і до цього мені досі важко звикнути. Я виросла в маленькому містечку, в тісному контакті з природою, і цього в Лімі мені не вистачає.
Ще мене здивували дуже різкі контрасти між районами міста. Є райони дуже красиві, зелені, з чисто прибраними вулицями, ошатними будинками, але, на жаль, є і дуже бідні, де на багато вулиць важко знайти бодай одне дерево. Це ж саме і з питанням безпеки. Ми живемо в хорошому районі, де я можу спокійно ходити вулицями навіть в нічний час. Але є місця, які краще взагалі не відвідувати. Зараз в Перу гостро стоїть питання з мігрантами, які масово прибувають сюди з менш благополучних країн Латинської Америки, особливо з Венесуели. Я не хочу нічого поганого сказати про венесуельців, серед них є багато хороших людей, але з їх появою рівень безпеки в Перу дуже знизився.
Я досі не можу сказати, що повністю адаптувалася. Звичайно, я вже звикла тут, але деякі речі ще мене дивують. Взагалі-то люди в цій країні здебільшого доброзичливі. Але, звичайно, щоб добре почуватися тут, треба обов’язково добре знати іспанську мову. У Перу три офіційні мови: іспанська, якою розмовляє більшість жителів країни, кечуа і аймара – мови корінного населення гір і джунглів. Але корінного населення тут залишилося не дуже багато. Більшість – люди, в жилах яких тече і перуанська, і іспанська кров. Наприклад, прадідусь мого чоловіка на початку минулого століття приплив сюди на кораблі з Іспаніі, але під час подорожі на судні спалахнула єпідемія тифу, дідусь також захворів і лише дивом врятувався. Для реабілітації лікарі відправили його в Анди, де був сприятливий клімат для тих, хто переніс цю страшну хворобу. Там він познайомився з дівчиною, яка була корінною жителькою тих місць, покохав її і залишився в Перу назавжди.
Моя іспанська мова ще недосконала, але я намагаюся вчити її потроху кожного дня. Наша чотирирічна донька також набагато краще володіє українською, ніж іспанською. Я намагаюся, щоб вона знала і любила свою Батьківщину, свою Україну, знала її мову, культуру, традиції. І мене тішить, що наша Софійка так любить все українське. Вона знає величезну кількість українських народних пісень, казок, любить дивитися українські мультфільми і говорити більше українською мовою.
Українців в Перу небагато, але ми намагаємося бути згуртованими, щоб ми і наші діти знали, що ми українці, любили і шанували наш край. Наприклад, на Різдво українське посольство в Перу і українська громада організували цікавий захід. Для дітей і дорослих був влаштований вертеп, ми співали колядки, куштували українські смаколики, для малюків були влаштовані розваги. Наша Софійка дуже раділа, що мала змогу вперше виступити перед публікою.
Взагалі Перу – дуже цікава країна з величезним розмаїттям природи. Тут в межах однієї країни налічується 84 екосистеми і 28 типів клімату. Наприклад, в Лімі зараз літо, а в джунглях зима. В іншій частині країни може бути осіння погода, а десь весняна.
За площею Перу десь в два рази більша за Україну, але тридцять відсотків всього населення країни мешкає в столиці. Ліма, де ми живемо, в чомусь унікальне місце, тут ніколи не буває дощів у звичному для нас сенсі. Перу ділиться на три основні регіони – Коста (узбережжя), С’єрра (гори) і Сельва (джунглі). У кожному з цих регіонів абсолютно різний клімат, різні флора і фауна.
Узбережжя, де ми живемо, – це, по суті, пустеля. В Лімі без штучного поливу не ростиме нічого. Екстремальних температур в Лімі не буває, влітку температура рідко підіймається вище 30 – 33 градусів. Але через постійну підвищену вологість повітря погода влітку здається спекотнішою, а взимку холоднішою, ніж насправді. Поряд з нами Тихий океан, ми дуже любимо біля нього гуляти. Але купатися тут неможливо, вода надзвичайно холодна. Це завдяки потужній холодній течії, яка проходить біля перуанського берега і відступає від нього лише в північній частині Перу, де океан знову теплий. Але ми там ще не були.
Наша весільна подорож була в Куско – стародавню столицю інків і на Мачу-Пікчу. Це насправді дивовижне місце з неймовірною атмосферою. Але дістатися туди було дуже важко, треба багато сил і витривалості, щоб підійматися стежкою інків. На Мачу-Пікчу постійно приїжджає величезна кількість туристів, через їх наплив ми, повертаючись в Куско, навіть не змогли купити квитки на потяг, що йде від підніжжя гори до міста, і нам довелося вісім годин пішки пробиратися через джунглі під тропічною зливою, щоб дістатися якогось міста, звідки ми могли б доїхати до Куско. Це було важко, але незабутньо.
Куско – також дуже цікаве старовинне місто. Коли там перебуваєш, іноді здається, що ти потрапив в іншу єпоху. Але дихати там дуже важко через те, що місто розташоване на висоті майже 4 000 метрів над рівнем моря. Люди, які там мешкають, звикли до цього і ніби не помічають нестачі повітря, а мені було дуже некомфортно, особливо перші дні.
А в Лімі інший клімат. Тут не йдуть дощі, над містом не буває таких пухнастих хмар, як в Україні, а взимку тут майже постійно туман, який називаеться «невліна», і майже увесь час моросить дрібнесенький дощик, більше схожий на водяний пил. Цей туман вкриває ковдрою всю Ліму. Нам це особливо видно, бо ми живемо високо в Андах, і рельєф вулиць тут складний. Мені це не дуже до вподоби, адже важко ходити по горах, проте місцеві жителі до цього звичні і не відчувають такого дискомфорту, як я.
Я кожного дня намагаюся знайти час, щоб зайнятися улюбленою справою – живописом. Мене здивувало, що тут останнім часом став популярним такий вид традиційного українського мистецтва, як Петриківський розпис. Мені вже кілька разів замовляли картини, які я виконувала в стилі Петриківського розпису, і ці замовлення були не лише від місцевих українців, але й від перуанців. Я створюю картини і на перуанські теми, мені подобається зображувати на папері або полотні цікаві місця Перу, яких тут багато. Але все одно головна тема моїх картин – Україна, її неосяжні простори, її чудова та багата природа. Де б я не жила, мій рідний край завжди буде для мене найближчим і найкрасивішим. Особливо гостро я це відчуваю нині, коли перебуваю від України так далеко.
Нещодавно увесь світ відзначав Різдво Христове і Новий рік. У Перу ці свята також всі відзначають, особливо Різдво, до святкування якого всі ставляться з особливою увагою. Різдво в Перу – це, перш за все, родинне свято, день, коли вся сім’я, всі її покоління збираються разом за одним столом. Тут це свято відзначають опівночі, як у нас Новий рік. Різдвяна вечеря тут відрізняється від нашої. У цей день тут готують запечену індичку, а також п’ють гарячий шоколад з молоком і їдять панетон. Панетон – це така різдвяна випічка, яка формою схожа на нашу паску, але відрізняється консистенцією і смаком. Але в нашій україно-перуанській родині вже міцно прижилися й українські страви, які всі рідні мого чоловіка пробували і багато з них полюбили, особливо українську випічку, яку я готую дуже часто.
А ще на Новий рік велика частина перуанців звикла їздити до океану на кемпінг, адже в цей час тут літо. Багато людей проводить новорічну ніч в ресторанах або клубах, але є й ті, які зустрічають прихід нового року в своїх будинках, в колі родини за святковим столом. І Різдво, і Новий рік завжди відзначають гучними феєрверками. Але в ці святкові дні я завжди особливо гостро відчуваю тугу за рідним домом, за родиною, яка залишилася в Україні. Ми спілкуємося через відеозв’язок майже кожного дня, але дуже хочеться побачити своїх рідних не на екрані телефона, а поряд з собою. Мрія моєї доньки – також поїхати в нашу рідну Олександрівку і побачити місце, де вона народилася і яке любить попри те, що живе на іншому кінці світу, і яке, на жаль, майже не пам’ятає. А наше найбільше бажання – щоб в Україні нарешті настав такий довгоочікуваний переможний мир. Сподіваюся, що скоро наша мрія здійсниться.
Безлімітний інтернет на гігабітній швидкості: провайдер Мережа Ланет пропонує вигідні умови...