«Кожна людина, яку я зняв, це найцінніше, що у нас є»

Нещодавно в обласному музеї мистецтв було презентовано виставку робіт відомого українського фотомайстра Олександра Чекменьова. Декотрі образи її оживали в інсценізації акторів ТО «Кропива». Ця подія стала можливою завдяки волонтерці, заступниці начальника Кіровоградської ОВА Катерині Колтуновій, яка ініціювала проведення виставки «Обличчя війни» у Кропивницькому.

Для довідки. Роботи Олександра Чекменьова друкують провідні видання світу, такі, як The New York Times, TIME Magazine, NewYorker, The Guardian, The Atlantic Magazine. Фотографії виставлялись в музеях України, Франції, Німеччини, Нідерландів. Портрет президента України Володимира Зеленського, який Олександр Чекменьов зробив 19 квітня 2022 року для журналу TIME, на аукціонах 2022, 2023 і 2024 років зібрав суму, еквівалентну 430 тисячам євро. Зібрані кошти були витрачені на генератори для дитячих садків, шкіл і медичних закладів важкої зими 2022-23 років, на підтримку підрозділу ППО авіаційного командування «Схід» та придбання 400 FPV дронів, що поїхали минулого року на донецький напрямок.

На виставці присутні ознайомилися з серією робіт з фотокниги Faces of War («Обличчя війни»), яка документує наслідки російського вторгнення в Україну. Наступного дня на творчій зустрічі у Кропхабі Олександр Чекменьов детально розповів про себе і про свій професійний шлях.

– У мене вже понад сорок виставок за кордоном. Як фотожурналіст, як художник я прагну показати Європі стійкість українців через портрети людей та історії їх життя або історію окупації.

Як нас сприймають за кордоном?.. Мені казали, що у Франції якось холодно відносяться до нас, до подій в Україні. Ні, це не так! Це залежить не від нації, це залежить від людей. Наприклад, відкриваємо виставку в Греноблі. Зайшли два місцеві дідусі, подивились. Вони не знають англійської, я французької. Певно, вони хотіли щось сказати. Але не змогли і заплакали. Ось вам і відповідь, як вони ставляться до цього.

Чому саме портрети людей? Бо це є дзеркало. І я хотів би, щоб люди побачили себе чи своїх діточок, чи батьків своїх. Так само, як я побачив у метро, коли знімав на початку війни людей, що тут ховалися. Я побачив дівчинку, схожу за віком і за обличчям на мою доньку. Вона взяла з собою в укриття найбільш цінне – кішку. І з цього все почалося.

Перша книга, яку я видав 2011 року – це серія робіт «Донбас». Це моя праця за 15 років. Книга була видана в Німеччині. Що таке видати книгу? Або ти знайдеш якогось мецената, або лягаєш під якогось умовного януковича. І я отримав таку пропозицію. Наталя Королевська запропонувала: «Ми видамо цю книгу, але я хочу написати декілька слів шахтарям у передмові». Я не пішов на цю угоду. У мене була земельна ділянка під Києвом. Я розумів, що вона вартує десь 18000 євро. Я розумів, що ніколи не збудую там будинок, тому треба йти до кінця – краще видам книгу.

Мій початок був у 1991 році. Але перед цим я відслужив в армії, повернувся до Луганська, а наступного дня поїхав до москви поступати в МГУ. Там сказали, що можемо зарахувати на журфак, на підготовчий. Це рік, потім ще п’ять. Я кажу, що, шість років вчитись знімати? Це дуже довго. А люди в москві – це щось зовсім інше, це важка атмосфера. Там скупчилося усе зло.

Тому я повернувся до Луганська і вирішив шукати самого себе, свій стиль. Оскільки я у дев’ятнадцять років отримав професію фотографа наприкінці радянських часів, я більше полюбляв портрет. Для мене важливо, щоб людина позувала, щоб вона дивилася в кадр. Але це не є добре для фотожурналістики. І для мене стояло завдання поєднати це. Адже я хотів працювати у газетах і журналах. Воно потім так і вийшло.

До 1997-го я знімав людей на вулицях Луганська. І тільки нещодавно в Італії вийшла книга «Луганськ». Вже не треба було продавати землю – мене вже знаходять і допомагають самі видавці. Коли я видавав першу книгу в Німеччині, видавець каже: «Ніхто не знає, що таке Донбас. Я пропоную зробити на обкладинці таку стрічку, щоб усі бачили, що це шахтарі». А зараз мені кажуть, що я обігнав час. І ця книга пішла по світу, з неї почалося визнання. Отже, дев’яносто сьомого я отримав пропозицію переїхати до Києва. Коли я приїхав і зайшов у вагон метро, побачив рекламу з моїм фото безхатченка на вулиці, який посміхається та вказує пальцем на рекламу. Потім багато з того, що я знімав у Луганську, було опубліковано в газеті «Всеукраїнські відомості».

Коли мене відправляли на перше завдання, сказали: «Розумієш, ми тебе взяли тому, що у тебе є свій стиль. А ти зможеш не втратити його і не стати як всі?» Відповідаю: «Я спробую». А куди їхати?» Кажуть: «У психлікарню». Я все зробив. Люди позували, і фото пішли в газету. Потім, у дев’яносто дев’ятому, я знімав ще в Овручі у психоневрологічному інтернаті. Я знімав людей з ліліями і кожного вмовляв посміхнутись. І це була своєрідна терапія. Лікар здивувся: «Людина вийшла зі стану депресивного психозу, у якому перебував кілька тижнів, ось посміхається». Люди, яких тоді називали божевільними, сиділи в черзі до мене. Я надрукував для них понад сто фото і надіслав кожному на пам’ять. У 2007 році у Павла Гудімова вийшов альбом українських фотомайстрів, і там опублікували таку ж кількість моїх фото. Якби цих так би мовити хворих посадити на один день у залу Верховної ради і дати можливість проголосувати за закони, впевнений, вони б не завдали ніякої шкоди.

Книга «Донбас» – про нелегальний видобуток вугілля на початку дев’яностих-двохтисячних. Це щось неймовірне. Я їздив Донецьким регіоном. Спочатку для газети, потім для себе. Там треба було бути своїм, треба було пити з шахтарями самогон. Я побачив, що таких, як я, там не було. Шкодував, що ніхто не знімає кіно. Але одного разу приїхали австрійці і зняли документальний фільм «Смерть робітника». Його можна знайти в Ютубі.

Головне. Коли ти приїжджаєш на підпільну шахту, ти одразу бачиш, що мєнти куплені. Кожній зміні доводиться їм відстібувати лаве. Той, хто керував шахтарями, сказав: «Нас тут 70, це 70 сімей. Ти зробиш фото, опублікуєш. А потім сюди приїдуть з Києва і все засиплять. Таке вже було». Я дав слово не публікувати, допоки вони самі не дадуть дозвіл. Я ж знімав не для газети, а для історії. І ця тема стала дуже цікавою для європейського глядача.

У 1995-му проходила паспортизація. Пішов вал клієнтів, фотографи заробляли на машини, а я заробив собі ім’я. На цьому матеріалі я зробив книгу «Паспорт». Вона вийшла у 2017-му у Великій Британії, наполовину за кошти видавця. У цій книзі люди, які залишилися на самоті, які не могли вийти з хати чи навіть з кімнати. До них двічі на тиждень приходили соціальні працівники і я разом з ними. Мені було тоді двадцять шість. Я був вражений, я побачив фінал життя. Я побачив, що «совок», як вампір, виссав усі соки з цих людей, а потім покинув напризволяще.

З книги Faces of War («Обличчя війни») мене найбільше вразила жінка Раїса. На початку війни я чув про жінку, яку катували буряти. Вони били її молотком по голові, але вона вижила. Це я почув на Ютубі. Потім знімаємо в Ірпені десь наприкінці весни, нас запрошують до столу. Тут спалені машини, а тут «поляна», бо люди повернулися до своїх домівок, до своїх сімей. І тут я знову чую про цю жінку, кажу, не може бути. А мені: «Ви поїдьте до нас у Полісся». Дають назву села, кажуть, ви знайдете. Приїжджаємо, навмання, перша хата… Відчиняються двері, я кажу: «Це вона».

Коли ми їдемо до людей, ми завжди щось веземо з продуктів. А вона нас сама пригощає, робить для нас бутерброди. Поставила тостер. Поки вона розповідала, тост підскочив двічі, і вона підскочила також. Я записую її розповідь на відео для Гаагського трибуналу і кажу: «Вам переляк треба лікувати». А вона: «Так оце ж». І показує руку, яку їй бурят проткнув штик-ножем, а потім почав бити молотком по голові. Для мене ця розповідь, це знайомство – на все життя. Я часто її згадую. На жаль, рука у неї почала всихати…

Фото президента мені замовили зробити для журналу TIME. Я отримав звідти листа і пишу: «А як ви мене знайшли?» У відповідь: «Та що ж тебе шукати після “Нью Йорк Таймс”».

На початку вторгнення я залишився у Києві, працював у журналі «Форбс», де і зараз числюсь. На той час багато хто з моїх колег виїхав працювати до Ірпеня, ближче до фронту. Там же працювала команда «Нью Йорк Таймс». Очевидно, вони подивилися мій сайт і замовили три-чотири портрети, щоб зробити статтю про тих, хто залишився у Києві. Я надіслав, вони подивились і сказали: «У тебе є одинадцять днів. Скільки знімеш, стільки опублікуємо. Якщо у світі за цей час нічого такого не станеться, то на обкладинці буде Україна». Так і вийшло. Я відзняв 27 людей у метро, у бомбосховищах. Тому там таке світло. І хтось потім сказав, що воно схоже на рембрандтовське світло.

Для мене було важливо не тільки відзняти, але й записати їх розповіді, взяти номери їх телефонів. Бо з Нью-Йорку телефонували перекладачці з Канади, вона тим, кого я знімав, і так вони перевіряли, щоб все було чесно. Після цього я отримав запрошення від журналу «Тайм» відзняти Зеленського.

Це був початок квітня. Три дні разом із Саймоном Шустером ми чекали, поки нас запустять. І ось ми йдемо якимись темними переходами. Перший, хто йшов, підсвічував мобільним телефоном. Ми не розуміли, куди йдемо. І тільки коли вмикнули світло, я впізнав залу для гостей, але із заштореними вікнами.

Мені дали 20 хвилин. І це дуже багато. Адже до цього іншому всесвітньо відомому фотографу дали 5 хвилин. Я дивився і думав, ось так він його зняв, із таким світлом. Я не повинен повторюватись. Я колись випадково зробив його фото і згадав, що у профіль його ніхто не знімав. Тепер я розумів, як це зробити. Але я взяв на зйомку помічницю і дуже багато світла. І тут виходить Зеленський в зеленому, а кімната вся в золоті, і він «випадає» з неї. Я прошу: «Давайте так: десять хвилин я знімаю зі світлом, а потім ви його вимикаєте, і я користуюсь лише своїм». При цьому пояснюю Зеленському: «Розумієте, я хочу зняти вас як людину, не як президента». Він погодився.

Роблю перше фото. Біля нього три помічника. Один каже: «Давайте подивимось, як виходить». Дивлюсь на Зеленського і кажу: «Мені американці не давали вказівок, як знімати. Тому що довіряли моєму баченню». Більше зауважень не було. Я попросив, щоб помічники вийшли, але залишився охоронець з автоматом. Я бачу, що у мене два фото, які не дуже тягнуть на обкладинку. Ми вимикаємо світло в кімнаті, зникає усе золото і залишається лише його обличчя. Починаю знімати, але все не те. І тут він повертається, і я бачу, що в цьому ракурсі він виграшний. Згодом показав це фото своїй перукарці, і вона каже: «Та це пояснюється просто: різний ріст волосся».

Двадцять хвилин пройшло, а я прошу ще: «А давайте в коридорі». Роблю ще два фото, бачу, що Зеленський вже нервує, і кажу: «Володимире Олександровичу, ви зайняті? Та що ж ви мене одразу не вигнали?» Потім ці останні фото потрапили в «Тайм», але в той номер, де людина року.

З Оленою Зеленською було трохи важче працювати, щоб відкрити її емоцію. Так само дали 20 хвилин. Так само у неї були три помічниці, але вони тільки допомагали. Ніхто не втручався, нічого не запитував. Починається її інтерв’ю з журналістом, я повинен вийти, а вона дозволяє ще знімати. А я собі думаю: «У двох вбраннях вже була. Та й у мене скоро наступна зйомка». Подякував і пішов. І так само в журналі обрали чорно-білий варіант.

Фото з «настінним» календарем я зробив у Ягідному під Черніговом. Тут орки загнали у підвал школи 375 осіб, де утримували 25 днів. Практично без води і без їжі. І вони кожного дня робили зарубки, вели лік цим дням. Найстаршій бабусі було десь 90 років, вона там і померла. Загалом за цей час померли одинадцять осіб. Коли ми приїхали на зйомку, а це було влітку двадцять другого, там вже працювали представники Гаагського трибуналу. Звісно, з охороною. В школу нас не пустили і попросили, щоб їх не фотографували. Але завгосп школи каже: «Тільки тебе одного заведу. Пішли». Ми обійшли школу з іншого боку, спустились у підвал, і він показав цю жахливу картину. Найменшому з тих, кого тут утримували, було два місяці. Одна з жінок, яку періодично випускали, розповіла мені потім на камеру: «Іду селом, і тут оці шибздики, автомати по землі тягнуться. Яйця десь поцупили. Я їм а ну стійте, де взяли? Ви шо, ідіоти? Людям їсти нічого, а ну віддайте половину!» І ще розвеселила: «На стовбі у нас роутер для вайфай висить. Стоїть один чурбан і питає, шо це. Я йому це Інтернет. Поліз на стовб, зірвав роутер… Тепер і у мене дома буде».

За мене хай краще скажуть люди, хай скажуть їхні очі, їхні образи. Кожна людина, яку я знімав – це найцінніше, що у нас є. Для мене і для всіх нормальних людей цінне життя кожної людини. Додам лише, що фотографія під час війни допомагає стати ще й волонтером. Ти не думаєш про те, що тебе десь опублікують, що ти станеш відомим. Треба, щоб стали відомими твої світлини, щоб стали відомими ці люди. Я вдячний всім, хто є на цих фото. Не кожен політик так залишиться в історії, як ці звичайні люди.