Музика пішла…

Зі спогадів Юрія Горобченка: «Я познайомився із Петею Костянтиновим, який відкрив бар “Київ” на другому поверсі ресторану. Ми домовилися, що я допоможу йому з музикою, адже музика – запорука успіху роботи бару. Приніс магнітофон, зробив добірку композицій, і за місяць у барі був аншлаг. Потрапити до бару було неможливо, стояла велика черга. Пам’ятаю, коли я йшов до бару, натовп мене пропускав і казав: “Музика йде”»…

Від нас пішов Юрій Горобченко. Наш Маню. Меломан – першим у Кіровограді почав «колекціонувати музику». Друг усіх, хоча під кінець життя поруч були одиниці. До нього тягнулися, прислухалися думки, завжди авторитетної. Для «УЦ» він був експертом в питаннях рок-музики. Неодноразово брали в нього коментар стосовно групи чи музиканта, яких доводилося бачити на сценах міста.

Ми легко потоваришували. В червні 2013 року пощастило бути в нього вдома. Ми записали інтерв’ю, стаття називалася «Три покоління Горобченків». Юра розповідав про батьків, себе і дітей. Показував колекцію – впорядковану, в ідеальному стані. А там – бобини, касети, диски, платівки. Про кожен предмет міг говорити довго. Любив це.

Цей матеріал пишеться в пам’ять про людину, яку неможливо було не любити і не поважати. Тут – цитати з нашого інтерв’ю та спогади його друзів.

«Жили ми у Києві, у самому центрі міста, у комуналці на одинадцять сімей. На горищі батько мав майстерню. Житлові умови були складними. Одного разу друг батька, який заїхав у гості, умовив нашу родину переїхати до Львова – робота та сама, квартиру була можливість поміняти. Так ми переїхали до трикімнатної квартири з усіма зручностями. Чотири роки прожили у Львові. А коли батько збирався на пенсію, то його потягло на батьківщину. Ми переїхали до Кіровограда, у селі купили будиночок, відремонтували та почали використовувати як дачу. А останніми роками звідти не виїжджали: батько вирощував овочі, а мама в’язала та вирощувала квіти. Вони прожили понад п’ятдесят років у дуже великому коханні. Я ніколи в домі не чув, щоби хтось на когось підвищив голос. Усі розуміли одне одного з півслова. Папа помер у віці 92-х років 2001 року. Мама прожила ще два з половиною роки. Потім померли брати. Племінники у Києві. А я у Кіровограді один».

Юра з дитинства любив співати. Малював теж, але спів захоплював більше. Коли переїхали до Львова, у його житті стався перелом. Познайомився з хлопцями, які розповіли про рок-н-рол, про Елвіса Преслі. У підворітнях збиралися вечорами та під гітару співали ці пісні. Перекладали їх російською мовою, оскільки мовою оригіналу співати не виходило. Це був початок 60-х років. На десятиліття тато подарував синові магнітофон та приймач. У Львові практично не глушилися радіо «Свобода», «Голос Америки», тому ночами Юра слухав музичні програми. З’явилася можливість дізнаватися про музичні події, що відбуваються за «залізною завісою». Вмикав магнітофон і все це записував. Почалося серйозне захоплення музикою. Батько говорив: «Якби ти любив живопис так, як музику, ти був би великим художником».

Родина переїхала до Кіровограда в 1968 році. Юра не міг знайти однодумців, з якими можна поділитися записами, знаннями, враженнями. Знайшов серед приїжджих студентів КІСМу. Так згадував про цей період: «Я брав магнітофон, приїжджав до них, ми переписували щось нове. Я купував платівки, які продавалися у магазинах. Економив гроші, які мені давали на сніданки, йшов у магазин, де працювала знайома, і вона залишала для мене платівки польських, угорських виконавців – те, що на прилавок не встигало потрапити. Коли пішов до армії, мама ходила по платівки, щоб я за два роки нічого не пропустив».

Доки Юрій Горобченко служив в армії, виросло нове покоління меломанів. Містом пішли чутки, що є в Кіровограді колекціонер, меломан, але він зараз в армії. На його повернення додому з нетерпінням чекали. Повернувся – і відразу ж з ним захотіла познайомитися велика кількість хлопців молодших віком, але тих, що серйозно захоплюються музикою. Так Юра Горобченко познайомився з Вітею Токарєвим, Юрієм Олексієвим (покійним) та іншими. Почалося нове життя. Батьки на все літо виїжджали на дачу, квартира залишалася у розпорядженні молодого чоловіка. Приходили хлопці, щоб послухати музику, обговорити новини музичного світу.

В нього часто збиралися. Квартира Маню була штаб-квартирою меломанів. З декількома, найближчими Юрі людьми, ми поспілкувалися.

Олексій Іванович:

– Нашій дружбі більше 30-ти років. На жаль, останні два роки, коли він самоізолювався, ми практично не спілкувалися, за винятком стандартних привітань. Я сподівався, що наше спілкування реанімується. І всі на це сподівалися. Особливо його син Едік. До речі, за три тижні до смерті батька син відвів його до лікарні, щоб поміняти кришталик в оці. Юра так радів тому, що знову добре бачить.

Коли я в 88-му році приїхав у Кіровоград абсолютно новою людиною, яка нікого не знає, крім батьків, почав займатися тим, чим завжди, – рок-н-ролом. Вів програму «Рок-полігон» і питав людей, з ким можна поговорити на цю тему. Мені рекомендували Юрія Горобченка.

Наша з Юрою дружба, як і багатьох, грунтувалася на любові до музики, взаємній цікавості та взаємному впливі. Юра для мене відкривав щось нове, я для нього також. Врівноважений, доброзичливий, ввічливий. Не єхидний, не злобний. Мені імпонують ці людські якості, тому ми стали друзями.

Юра був меломаном-патріархом. Його знали всі, а друзів було небагато. З одного боку, двері його квартири були відкриті для всіх, і я неодноразово там бачив випадкових людей, а з іншого – друзів було одиниці. По-справжньому дружив з Вітею Токарєвим, Юрою Гагаріним, Толею Биковим. До нього тягнулися, його поважали, в нього вдома збиралися.

Чому Юра став Маню? Є французький фільм «Шукачі пригод». Ще в юності хлопці захопилися цим кіно і назвали себе іменами персонажів. Юрі дістався Ален Делон, точніше, його персонаж Маню Бореллі. Всі це прийняли, і до кінця життя він був Маню.

Що ми втратили з уходом Маню? Юра Гагарін мені написав: «Пішла епоха». Дійсно, уходе покоління, яке народилося одночасно з рок-н-ролом. Дуже важливо сприймати все в контексті, своєчасно, а не через енциклопедії. Тоді ти краще розумієш об’єктивну реальність. Що втратили? Я втратив друга.

Віктор Токарєв:

– Початок. Були в нашому місті два нерозлучних друга Віца і Гога, де один, там і інший. Слухали музику, трохи фарцували, трохи випивали, курили і бавилися з дівчатами. Ми були інші: довге волосся, західний прикид, модняві цигарки, сучасні платівки. І за це нас дуже не любили робітничі окраїни, тому часто треба було відбиватися від різної бидлоти. Це потім дехто з них пробився до міськвиконкомів та облдержадміністрацій і навіть в депутати, а в 80-х це була дрібна босота.

І ось ми з Юрком, тобто Гогою, викурювали останню цигарку, аж раптом до нас приклеївся черговий плебс, і Гога вмазав йому по пиці. Той почав гучно кричати, кликати на допомогу своїх друзів, і ми побачили, що на нас біжить зграя з 20-30 хижаків. Така картина: біжить Гога, біжу я, в руках диски з Led Zeppelin i Temptetion. Біжимо по Леніна, волосся назад, за нами бандюки, а назустріч іде ще один з біржі Ема і пристроюється бігти поряд з нами.

Біжимо, а куди? Позаду гопота з лінцюгами і кастетами, і Ема каже: «Біжимо до Маню. Він щойно дембельнувся». Добігаємо, хутко стрибаємо в його відкрите вікно в напівпідвальному поверсі, а там Маню… Ось так ми познайомились, і був це 1974 рік.

Потім було все: і Крим, і Одеса, і Київ. Разом їздили на сходки меломанів і слухали, і пили, і курили, і дівчат любили, і вони нас також. Він в моєму серці як живий. Мабуть, тому що далеко. А за більш ніж 50 років дружби ми жодного разу не посварились. Теплі спогади і легкий сум за світлою людиною, з якою завжди було приємно спілкуватися.

Ніякий він не гуру. Тиха, спокійна, інтелігентна людина, яка жила своїм життям. Для мене він, в першу чергу, друг до душі, і крапка.

Анатолій Биков:

– Пішла світла людина, з якою я дружив 45 років. Юра працював в «Олімпії», а я в «Старому грамофоні». Мене приятель привів додому до Юри. Це була осінь 80-го року. Він збирав «Бітлз», я збирав, тобто ми були два головні бітломани. Мені було 19, Юрі – 26. Ми здружилися.

В нього був 21-й «Москвич». Пам’ятаю, ми з другом здавали іспити в КІСМі, їхали до інституту, Юрик запропонував нас с приятелем підвезти. Попередив, якщо машина заглухне, треба буде штовхати. Поїхали. В костюми одягнуті, бо ззаду за пояс шпаргалки ховали. «Москвич» заглух на перехресті між спортшколою і церквою. Ми, в костюмах, штовхали його до типографії.

Юра був ходячою музичною енциклопедією. В нього всі збиралися на будь-яке свято. Навіть я у квартирі Маню одного разу свій день народження відмічав. Конон (Сергій Кононченко) також був другом Юри. Олексій Іванович приїжджав. Нормальні люди збиралися. Маню всіх об’єднував.

Дійсно, йде епоха. Я не про музику, а про безкорисливих, чесних людей. Юра ніколи не кривив душею. Я був поряд, коли йому було дуже зле. Відмовлявся лягати в лікарню, не хотів бути тягарем для когось. Але ми наполягли, відвезли в лікарню. Відвідував його, привозив те, чого він хотів. Бананів просив.

Він просто згас. Так, це мій друг, але він завжди був дорослою дитиною. Душа, відкрита для всіх. Не витримала його душа…

P.S. Хлопці згадали, що у Маню на дивані стояла лялька. Вона була в окулярах. Хтось сказав, що схожа на Нікітіну. Інколи згадували і піднімали тост за Нікітіну. Щиро дякую. Юр, до зустрічі! Я так і не забрала в тебе бобини для мого вінтажного магнітофону…