«Тут спочивають воїни, які загинули, визволяючи Лелеківку від фашистських загарбників в січні 1944 року. Вічна пам’ять героям!» – викарбувано на одному з пам’ятників на так званому старому кладовищі у правобережній Лелеківці в Кропивницькому. Ні прізвищ, ні кількості похованих не вказано. Це – братська могила.
Пам’ятник на ній встановлено відносно недавно, 2017 року. Протягом кількох десятиліть це поховання було ніби неофіційним – на відміну від іншого поховання воїнів у Лелеківці, неподалік 15-ї школи, теперішньої Лелеківської гімназії (там – і стела з прізвищами похованих, і благоустрій, і урочистості). Про історію обох поховань знає лелеківський краєзнавець Сергій Колесник.
– У січні 1944 року тут йшли жорстокі бої. Червоноармійці, поповнивши свої сили так званими піджачниками, наступали із Великої Северинки. У нашій Лелеківці зосереджувалися значні німецькі сили. Багато їхніх техніки й озброєння стояло в Злодійській Балці. На нашій вулиці (Івана Богуна. – В.К.) теж німці стояли. Покійний сусід розповідав, що сюди, в німецькі окопи, прилітали червоноармійські снаряди. А в церкві, де тепер старе кладовище, німці облаштували кулеметне гніздо. Такі ж гнізда були над річкою. Історики пишуть, що Лелеківка стала могилою для восьми тисяч німецьких військових, що червоноармійці захопили в цій місцині 90 ворожих танків, а також величезну кількість гармат та іншої зброї. Це підтверджували очевидці – старші мої земляки. Розповідали, що після тих боїв на лелеківських вулицях, на подвір’ях і городах залишилося багато німецької машинерії. Одна баба вирішила привласнити мотоцикл Zundapp, накрила його сіном. Чув від людей про підбитого тут танка, про якусь бронемашину, теж підбиту. Один хлопчина знайшов снаряд і кинув на танк. Загинув. Це сталося 1947 року.
У січні 1944-го зазнали тут великих втрат і червоноармійці. Своїх загиблих ховали де доведеться. Після війни в Лелеківці залишилися солдатські поховання на городах та вулицях. Знаю від старших, що дві могилки були на теперішній вулиці Богдана Хмельницького, ще дві – біля школи. Кількох бійців поховали на кладовищі, воно теж опинилося в зоні бойових дій. На деяких хрестах, поставлених на таких могилах мешканцями Лелеківки, навіть були фотографії. А в середині п’ятдесятих влада вирішила, що треба перепоховати визволителів, які поховані абиде. Мій шкільний вчитель Юрій Сергійович Настоящий пам’ятає, як 1956 року Лелеківкою їздила вантажівка з великим ящиком у кузові. Викопували останки, звозили в місце неподалік школи, поховали там, встановили стелу з табличками. Близько двохсот воїнів знайшло там останній притулок.
Це місце – священне для нас, лелеківців. Із середини п’ятдесятих років там проводяться мітинги-реквієми. Водять школярів, покладають квіти. І кілька десятиліть без уваги влади залишалася братська могила на старому кладовищі. Юрій Сергійович з’ясував, що червоноармійці поховали там близько вісімдесяти загиблих побратимів. Солдатам, які наступали на ворога, було не до копання окремих могил. Коли в середині п’ятдесятих проводилося перепоховання, виконавці цієї місії розрили й братську могилу на кладовищі. Але останки у ній тоді ще не зотліли до такої міри, щоб їх можна було вийняти. Зрозумівши, що не впораються із поставленим завданням, засипали розриту могилу. А начальству відрапортували: останки ексгумовано і поховано згідно з вказівками у новому місці. Про це знаю від Юрія Сергійовича. Звісно, про це було відомо й багатьом іншим лелеківцям того часу. А про перепоховання я чув ще в своєму дитинстві, у 1960-ті роки. Пам’ятаю, як, проходячи з батьком через кладовище і побачивши там потворні ями, спитав у нього, що це таке. Батько відповів, що це могили, з яких вийняли мертвих для перепоховання. За десять років після війни влада не спромоглася засипати ті ями.
Та завдяки небайдужим лелеківцям братська могила на кладовищі підтримувалася в більш-менш пристойному стані. Опікувалася нею й школа. Рвали бур’ян, прибирали. У дев’яностих роках школярі поставили там старий металевий надгробок. Мабуть, раніше стояв на іншій могилі, поки не замінили новішим.
Побувавши якось там, я вирішив: треба встановити пам’ятник, за який не соромно. Загиблі його заслужили. Звернувся до сусідів, знайомих, оголосив збір грошей. Стас Пролуненко пожертвував тисячі з три, я – трохи більше, сусіди – хто скільки міг. Вісім тисяч назбирали. Поїхав замовляти пам’ятник. Домовився про гранітну брилу вагою тонна з підніжжям вагою пів тонни. А чим же довезти? Чим її встановити? Поховання ж – серед інших могил, туди й пішки складно підібратися. Передумали, замовили меншу брилу. Стас Пролуненко дав машину, а Сергій Францискевич, замполіт Третього полку, відрядив солдатів-атовців. Прийшов я із сусідами. Разом і встановили. 9 травня 2017 року пам’ятник урочисто відкрили. Прийшли старенькі люди, які бачили тут бої. Одна бабуся розповіла, що німці оборонялися в школі.
Для мене дуже важливе все, що пов’язане з участю нашого народу у Другій світовій. Адже й мої діди воювали. Один зник безвісти у Польщі. Інший загинув на Черкащині у Корсунь-Шевченківській битві. Довгий час ми, родичі, вважали, що він спочиває в братській могилі в тих краях, адже його прізвище – в списках похованих там. А декілька років тому дізналися, що діда поховано на кладовищі у Шполянському районі.
Гранати на пам’ять