Фото, яке сколихнуло пам’ять

Як водиться, після смерті людини близькі, трохи оговтавшись від втрати, починають перебирати сімейний архів. Хтось залишає після себе документи, довідки, квитанції, хтось – фотографії, щоденники, хтось – повноцінний історичний скарб. Таким виявився архів кропивницького краєзнавця Вадима Смотренка. Про цінні знахідки «УЦ» розповіла дочка нашого відомого земляка Олена Смотренко.

– У нас накопичився величезний архів, – повідомила Олена. – Коли помирав хтось з родичів, батько забирав фотографії. Ще й дві мої бабусі зберігали фотоальбоми, документи.

Я почала розбирати величезну дерев’яну скриню, в якій тато зберігав важливі документи. Багато там всього, я намагалася сортувати. Натрапила на стареньку сумочку, яка від часу розлізлася. Навіть не сумочка, це схоже на футляр, наприклад, від бритви. Всередині були бабусині листи, які для мене цінні. Я вирішила їх залишити, а сумочку викинути. Раптом помітила, що з надірваної підкладки виглядає куточок паперу. Вийняла, це фотографія молодої жінки. Не підписана, мені не знайома. Запитала у мами, хто це, вона сказала, що на фото Олена Бур’янова. Та сама.

Пошуки в інтернеті зображення відважної підпільниці періоду окупації Кіровограда дали лише один результат: стаття в «Молодому комунарі» від 21 червня 1961 року під назвою «Мертві залишаються живими» про Олену Бур’янову. Вона проілюстрована графічним портретом підпільниці, який явно зроблений з фото, яке знайшла Олена Смотренко.

Далі – історія про те, як пов’язана родина Смотренків з Оленою Бур’яновою:

– Була в мене бабуся Надя. Для всіх вона була Надія Василівна, завуч медучилища. Під час окупації вона була підпільницею, носила партизанам повідомлення, набої, їжу. Мені про це розповідали рідні, але є й документальне підтвердження. Це довідка партархіву Кіровоградського обкому про те, що «в списках партизан, які діяли на території Кіровоградської області в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. значиться Шаповалова Надія Василівна, яка перебувала в кіровоградській підпільно-диверсійній організації імені Ворошилова з лютого 1942 року до січня 1944 року».

Тобто Шаповалова з Бур’яновою були подружки-підпільниці. А ще й колежанки. До війни Бур’янова викладала в 5-й школі, бабуся Надя також до медучилища працювала в школі. Ще одна моя бабуся, Олена, також була вчителькою. Вони всі були між собою знайомі.

Бабусю Надю добре пам’ятаю. Інтелігентна, завжди вишукано і модно вдягнена (як на фото, де вона молода), в лакових черевичках на підборчиках. Ми жили на Кущівці. До 9 травня бабуся випрасовувала костюм, вдягала і проходилася по доріжці у дворі. Це коли далі піти вона вже не мала сил.

Люди, які пройшли війну, були хлібосольними. Все святкувалося вдома, накривалися неймовірні столи, запрошувалося багато гостей. Бабуся була в місти людиною відомою і доволі впливовою. В неї було багато зв’язків, і коли комусь була потрібна допомога, вона користувалася зв’язками. Для мене вона була суперлюдиною, яка може все.

Коли Олена Розова залишилася сама, моя бабуся її опікала: влаштувала на роботу, часто відвідувала. Олена Василівна, перейшовши жити в будинок престарілих, в подяку моїй бабусі віддала дещо зі своїх меблів. В моєму будинку зараз стоять меблі родини Розових. До речі, мама пам’ятає, як по вихідних до нас з будинку престарілих приходила Олена Василівна. Приймала душ, сиділа в кріслі, пила чай, наспівувала французькі романси.

Тато розповідав, що бабуся Олена під час окупації працювала в кінотеатрі Дзержинського перемотчицею кіноплівки, а потім касиром. На початку фільму крутили кінохроніку, і вона вирізала кадри, передавала їх Олені Бур’яновій.

Олена жила в переулку Ковалівському, 20 разом зі свекрухою Оленою Розовою. Чоловік її пішов на фронт, а дві Олени залишилися. Згідно зі спогадами, вона спочатку шукала підпільників, щоб приєднатися до них, а згодом створила свою організацію, куди залучила вчителів та деяких своїх учнів. Один з них виявився зрадником.

Після того, як я знайшла фото Олени Бур’янової, стала читати про неї. Багато спогадів залишила її свекруха Олена Розо­ва. Детально про долю відважної вчительки написав Віталій Постолатій.

З книжки Віталія Постолатія «Окупація»: «О. Бур’янова була невисокою, худорлявою, ззовні мало відрізнялася від старшокласниць. На уроках дуже вимоглива, а на прогулянках бігала разом з дітьми, лазила по деревах, грала в м’яча. (…)

На розі вулиць Леніна й К. Маркса у квартирі однієї вчительки жив німець, у якого був приймач. Настя Пономаренко й Олена Бур’янова ходили туди, коли німця не було вдома, і записували повідомлення з Москви. Пізніше роздобули власний приймач, за зберігання й прослуховування якого вже людям загрожував розстріл. Крім поширення повідомлень з фронту, ця група допомагала також військовополоненим, євреям, яким вдалося втекти, надавала їм тимчасовий притулок, підсобляла з документами й одягом. (…)

 Олена залишилася вдома. Перебрала всі папери. Дещо зарила. Купила отруту. Почалося напружене очікування невідворотного… За нею приїхали близько одинадцятої вечора 13 листопада, на восьмий день від початку масових арештів. Вона встигла випити отруту, але смерть не прийшла. (…) Мабуть, гестапівці помітили, що з Оленою щось відбувається, можливо, здогадалися про отруту і заходилися її „рятувати”. О. Розо­ву вивели, а О. Бур’янову жорстоко побили, геть розбивши обличчя. Відвезли на реєстрацію до управління СД, що було на розі вулиць К. Маркса і Олексіївської, а потім до Биківської тюрми.

В управлінні записали імена затриманих і зробили поверховий огляд, у тюрмі роздягли догола, ретельно перевірили всі речі. Вся процедура відбувалася в жорстокій формі і з побоями. На ранок Олені стало зле (отрута, побої), і її на добу помістили до тюремного лазарету. Потім допит. Її посадили на електричний стілець. Декілька хвилин давали струм, потім ставили запитання, потім знову струм і знову запитання. (…)

22 листопада, о третій годині дня, серед прізвищ назвали О. Бур’янову. Свекруха О. Розова, інші сокамерниці допомагали їй зібратися. Поки її збирали, партію в’язнів уже відправили. Але згодом прийшли, забрали і її. Була надія, що на допит. Але вранці крадюжка, яка сиділа з ними у шостій камері і прислуговувала німцям, принесла звістку: „Пальто Олени висить у кладовці. Олени вже немає”. Згодом новина підтвердилася. Зайшли наглядачі і буденно-байдуже кинули О. Розовій: „Збирай барахло Бур’янової”. Все. Сумнівів уже не було.

Декого (стариків, дітей) було звільнено. Серед тих небагатьох, кого відпустили, була й О. Розова. Це відбулося 9 грудня 1943 р. При звільненні їй віддали вилучені у неї при арешті речі: фотоальбом родини. Вона повернулася у свій розграбований будинок, втративши невістку, яку полюбила, як рідну, не маючи жодної звістки про сина… До визволення міста залишалося трохи менше місяця».

Так одне фото сколихнуло пам’ять й нагадало історію. У п’ятій школі (гімназія імені Шевченка) є прекрасний музей, де можна ознайомитися з експонатами та спогадами щодо Олени Бур’янової. Треба йти.