«Немає куди повертатися»

– Там уже немає людей. Жодної живої хати. Росіяни закидали КАБами. Від нашого будинку стіни залишилися, без даху. Немає куди повертатися, – каже Надія Бондаренко про своє рідне село Ольгівку в Бериславському районі Херсонської області, яке із родиною залишила у листопаді 2022 року. Тепер вона, чоловік Віктор і молодший син Данило – кропивничани.

Ми зустрілися в Центрі допомоги херсонцям «Вільні разом» у Кропивницькому. Заснували його Асканія-Нова, Рубанівська та Любимівська громади Каховського району, території яких окуповано. Місія центру – підтримувати переселенців з Херсонщини, які осіли на Кіровоградщині. Надія Бондаренко працює у цьому центрі. Про довоєнне життя залишилися приємні спогади.

– Жилося добре. Чоловік працював вчителем. У мене – бізнес, магазин і кафе. Троє дітей. Дочка – вже заміжня. Наша Ольгівка здавна – багате село, завдяки інкубатору. Вісімсот дворів плюс вчительські багатоквартирні будинки. Росіяни як зайшли, дивувалися, що на всіх вулицях – асфальт.

Звісно, Надія пам’ятає початок великої війни.

– О пів на п’яту ранку нас розбудив сильний вибух. (Потім дізналися, що прилетіло по військовій частині в Новій Каховці.) Кинулися до телефонів. Зеленський уже повідомив: війна! Ми розгубилися. Не розуміли, що робити, що буде. Але в магазин – зустрічати машину з хлібом – я пішла, чоловік – зі мною. Хліб прибув. Діма, водій, розповів, що добирався з Берислава посадками, боявся натрапити на російських військових. О пів на десяту мені зателефонував брат з Каховки. Сказав, російські танки рухаються повз Каховку. Та й ми чули звуки важкої техніки, яка їхала дорогою за кілька кілометрів від Ольгівки. Кума зателефонувала, вона з родичами-москвичами перед тим поговорила, ті сказали, що бачили по телебаченню російський прапор на Каховській ГЕС.

Того ж дня росіяни увійшли в Ольгівку. Наші люди не хотіли, щоб вони оселялися в нас. Про це їм сказали староста і двоє депутатів, вийшовши назустріч. Та це не зупинило окупантів. Ходили вулицями, заходили в двори, забирали телефони, ноутбуки, машини. Обстріляли камери відеоспостереження на магазині, не нашому. Не хотіли, щоб їх знімали. Забирали й авто. Одна сім’я не хотіла віддавати. Мовляв, машина – не на ходу, не заводиться. Тоді росіяни – з автомата по майну в будинку. Інше подружжя вранці повезло молоко на Херсон. На зворотній дорозі, біля Тягинки, їх перестріли росіяни. Чоловіка розстріляли, а жінка встигла вискочити в поле, лягла на землю. Вижила, прийшла додому вночі. Їй відібрало мову, рік не говорила. Чоловікове тіло не дозволяли забрати з тиждень, машина ще довше стояла там. Хліба, який ми отримали і розпродали 24 лютого, людям надовго не вистачило. Поїхати по хліб у Берислав чи Херсон не було можливості, росіяни не випускали нікого із села. Виручили фермери – мололи зерно крупорушками, щоб люди мали з чого млинці посмажити. Телефонували друзі з Козацького, теж окупованого, це село – поряд із ГЕС. Розповідали, що росіяни розстрілюють людей. Їдуть на танку, бачать перехожого, розстрілюють. «Можна, до вас приїдемо?» – попросилися друзі. Приїхали, оселилися.

На одинадцятий день окупації росіяни дозволили їздити в Берислав чи Херсон по хліб. Раз у тиждень випускали. Мій чоловік теж возив хліб. Особливо небезпечною була дорога до Херсона. Тридцять шість російських блокпостів. На кожному – роздягайся, показуй паспорт. Перевіряли, чи немає на тілі слідів від бронежилетів. Наші з Херсона привозили щоразу півтори тисячі хлібин, і цього було замало для Ольгівки. А з Берислава – по 400 хлібин, більше не давали.

Під час однієї поїздки по хліб вибралася в Берислав вагітна дочка. Там Настя й народила, 18 березня. Хлопчика Тимошкою назвали. А через три тижні Настя з чоловіком Сашком, трирічною донькою Варею і малим Тимофієм евакуювалася в Кропивницький. Cюди їх запросив товариш Дмитра, нашого сина, кропивничанин. Дмитро поїхав із сестрою. Багато молоді виїхало. А я, Віктор, Данило та моя мама ще залишалися в Ольгівці. «Хто старим возитиме хліб?» – казав чоловік. І продовжував возити.

Наші військові обстрілювали місця, де розташовувалися росіяни. Наші точково били. 10 листопада росіяни залишили наше село, був великий рух техніки. Наступного дня – тиша. Аж якийсь джип заїхав. Ми думали: росіяни повернулися. Але на машині не було ні літери Z, ні іншої російської символіки. Виявилося, наші. Така радість! Але ми боялися, що росіяни, залишивши наше село, обстрілюватимуть його здалеку. Так і сталося.

20 листопада я, чоловік, молодший син і моя мама поїхали в Кропивницький. Планували, що побудемо недовго з дітьми, з онуками і повернемося. І залишилися, бо росіяни вдалися до масованих бомбардувань Ольгівки.

Там уже немає людей, немає жодної живої хати. Росіяни закидали КАБами. Наш магазин розбомбили ще в січні 2023 року. Від нашого будинку стіни залишилися, без даху. Про це ми дізналися з російського пабліку, там опубліковано відеозапис, дроном знятий в Ольгівці.

У Кропивницькому чоловік влаштувався вчителем у школі «Вікторія П». Я закрила бізнес. Завдяки службі зайнятості дізналася, що потрібен працівник у цьому центрі. Влаштувалася.

Дмитро, син, навчається в Києві. Данило закінчив восьмий клас, успішно. Футболом захоплюється.

2024 року навесні померла мама. Тут і поховали.

На запитання, за чим найбільше шкодує з добра, яке залишилося й пропало на батьківщині, Надія Бондаренко каже:

– Фотографії та ікона, яку вишила кума.